Веселка у пошуках Таткового меча

Казка

"Веселка у пошуках таткового меча" – це фантастична казка, написана у співавторстві доньки і батька, Меланії та Олександра Рибалко.

Відважна українська дівчинка Веселка разом із вірним другом Коником слухняно виконує батькові настанови і щасливо перемагає всіх чудовиськ та чаклунів.

Прочитавши цю книжку, наші діти стануть ще сміливішими і переконаються у тому, що варто поважати своїх батьків. Дорослі помітять у казці багато знайомих реалій сьогодення. Уважні читачі тут знайдуть для себе чимало мудрих порад, гумор і любов, які допоможуть вижити Людині навіть під час війни.

Частина 1

День народження Веселки.

Загадковий нічний ліс.

Дурнуватий зайчик та поміркована білочка.

Знайомство з Веселкою, коником та дідом.

Мрії збуваються! Чарівний подарунок!

Несподівана зустріч у небесному місті

Чарівна українська ніч. Особливо, коли ти перебуваєш у ялинковому лісі. Місячне сяйво робить усе сріблястим та казковим. Навкруги тихо та безпечно, мов у лагідному сні!

Десь поруч, серед дерев, маленький соловейко несподівано заспівав свою солов'їну пісню. Це, мабуть, когось потривожило, бо в кущах почувся загадковий шурхіт. Хтось вовтузився у темряві, невидимий і тому, напевно, дуже-дуже страшний. З гілки на гілку безшумно перестрибнула маленька білочка. Вона зацікавлено поглянула вниз. Та що ж воно там таке?

Ой! Кущі заворушилися. Щось там засопіло, а на неширокий шлях, що пролягав серед ялиць та смерек, вискочив зовсім не страшний, а, навпаки, дуже наполоханий зайчик. Озираючись і тремтячи всім своїм пухнастим тілом, він стрімголов перебіг через шлях та хутко зник у кущах на протилежному боці. Білочка здивовано подивилася йому вслід. Чого, питається, боятися та гасати, мов дурний, уночі кушерями? Кому він потрібний, той зайчик? Уже давно кудись зникли з лісу всі хижаки і стало зовсім безпечно, навіть уночі. Уже давно за ним ніхто не женеться, а зайчик все бігає та бігає! Уже три роки!!! Швидкість набрав таку, що зупинитися не може!

Так, мабуть, думала білочка, стрибаючи далі у своїх справах.

Ну, і нехай собі бігає зайчик та стрибає білочка! Бо всі ті звірятка зовсім не з нашої історії.

Ось наші герої!

З-за рогу на шлях, повільно погойдуючись та поскрипуючи колесами, виїхав віз з величезною копицею сіна, яка трималася на ньому невідомо як. Тягнуло воза маленьке сонне кривоноге лоша. На возі, зверху на сіні, сидів старий вусатий дід-козак та роздивлявся крізь гілки зіркове місячне небо, щось тихенько шепочучи та посміхаючись. Позад нього, посапуючи, спала маленька дівчинка рочків так восьми у простенькій вишиванці. Попереду, поміж дерев, з'явилася невеличка прогалина — виїзд з лісу. Небо трохи посвітлішало. Невдовзі ранок.

Несподівано лоша зупинилося. Прямісінько перед ним, перетинаючи шлях, протікав широченький струмочок. Лоша схилилося і почало пити воду. Напившись, воно обернулося та, тихенько похрипуючи, очима вказало дідові на струмочок. Дід припинив шепотіти, зробив суворе обличчя і приклав батіг до рота: "Тс-с. Навіть не думай базікати, ледащо". Він озирнувся на дівчинку, чи спить? Спить. Дід пригрозив конику батогом та мовчки кивнув: "Уперед!". Лоша крутнуло головою: "Ні". Дід тяжко зітхнув, прошепотів: "Хай тобі грець!" — та втомлено спустився з воза на землю. Підкотивши шаровари, він, тихо лаючись, розпріг коника, та, підсівши під нього, підняв на плече і переніс на інший бік струмка. При цьому коник зробив таку невдоволену пику, немов це не його переносять, а він когось. Потім дід повернувся і, впрігшись, перетяг воза. Там він знов впріг невдоволеного коника та виліз на сіно. Озирнувся — дівчинка спить. От і добре. Дід ледь смикнув за віжки, і вони нарешті поїхали далі. Ось і виїзд із лісу.

Світає. Десь далеко заспівав півень. Лоша позіхнуло. Повільно зійшло сонце, освітлюючи рівне, як стіл, золоте соняшникове поле та безхмарне синє небо.

— Діду, ти подивись, як чудово! Справжнісінький рай! — бадьоро, немов зовсім вона і не спала, озвалася ззаду дівчинка.

Дід аж підскочив від несподіванки. Він обернувся і з любов'ю подивився у величезні, блакитні, мов небо, оченята онучки. А онучку звати Веселкою!

— Прокинулась? А я й не помітив, — лагідно промовив дід. — Доброго ранку, моя ріднесенька. З днем народження, люба!

— Справді! День народження! — аж підскочила Веселка. — От би мені сьогодні крила, я б злетіла високо-високо, мов ота біленька хмаринка! Сплела б сонечку віночок, заспівала б разом із пташками, і обов'язково татка побачила б. Обов'язково-обов'язково.

Останні слова дівчинка вимовила ледь чутним, сумним, тремтливим голосом, сховавши личко у дідову вишиванку.

— Так, рідненька, — прошепотів дід, гладячи онучку по голівці. — Я б оце і сам з тобою політав, разом із бабою, аби трошки молодші були, і матінку з собою взяли б. Та ж ми вже дорослі. Десь, доки жили, крила загубили, мрії розгубили. Одна надія на тебе, сонечко ти наше! Візьмеш нас із собою?

— Звичайно, візьму! Прямісінько зараз! Гайда зі мною! — сміючись потягла Веселка діда у поле.

— Та постривай, Веселонько! Ото щасливий я дід з такою онукою! Але ж не встигаю! Почекай, бо розвалиш діда! От, щоб тебе дощ намочив: не дівчинка, а хвеєрверк! — торохтів дід, спадаючи з воза на землю слідом за Веселкою.

Отак, тримаючись за руки та регочучи, вони пірнули в соняшникове поле і вдарили такого веселого українського гопака, що аж хмаринки в небі почали завзято підтанцьовувати. Пташки, метелики, звірятка з лісу — усі забули про свої справи, підспівували та кружляли разом з ними. Навіть наш знайомий наполоханий зайчик, тікаючи невідомо від кого поміж соняшниками, мчав уже не абияк, а під музику!

Дід, забувши про свої "сімдесят з гаком", теж розійшовся не на жарт! Наче той парубок. Очі сяють! Оселедець скуйовджений! Вишиванка розхристана!

Одним словом — святковий день починався яскраво!

А Веселка, мрійливо заплющивши очі, розкинувши ручки, мов крила, співала та кружляла серед поля, поступово віддаляючись від усіх. Пісня була такою дзвінкою та щирою, що якоїсь миті всі на полі захоплено зупинились-заслухались. А дівчинка, непомітно для самої себе, легко злетіла над землею, вище і вище... І ось поруч з нею вже тільки пташки та хмаринки.

Веселка розплющила очі і побачила, нарешті, як високо вона піднялася. Але чомусь не злякалась і не здивувалась. Наче саме так і повинно було все статись. Далеко під ногами пропливала її рідна земля — ліси та ріки, лани і гори, міста та села! Дніпро, Карпати, Крим...

А вона все вище і вище! Ось вже і хмаринки під нею! Цікаво, а що ж там, на краю неба, подумала Веселка і підняла очі. Від того, що вона побачила, ледве не втратила свідомості!!!

Прямісінько над нею, серед неба та хмар, було те, що вона так часто бачила у снах та мріях — дивовижне місто з чарівними лісами, небесними горами, різнокольоровими водоспадами і сяючими замками та палацами. Починалося місто на березі океану, який займав неосяжний небесний простір і закінчувався грандіозним водоспадом прямісінько у хмарну безодню!

Безліч чудернацьких створінь, величезних, мов кити, і маленьких, наче акваріумні рибки весело бавились у кришталевій воді, немов запрошуючи Веселку до своєї стрімкої метушні.

Веселка, не вагаючись, пірнула у прозору глибочінь, розігнавши цілу зграю маленьких бешкетників і намагаючись наздогнати та упіймати хоча б одного. Це було страшенно весело, бо рибки були дуже спритні і зникали прямісінько з долоні, з'являючись за мить зовсім в іншому, несподіваному місці.

Як не старалася Веселка, та в неї нічого не вийшло. Трішки втомлена, але дуже щаслива, дівчинка пообіцяла своїм новим друзям ще повернутися і спіймати їх усіх. Сміючись та викручуючи мокре волосся, яке було все переплутане водоростями, вона вийшла на берег. Не зробивши і двох кроків, Веселка відчула, як між її пальчиками, якими вона доводила до ладу свою зачіску, щось заворушилось, і за мить малесенька перелякана рибка, виборсавшись із Веселчиного волосяного полону, з вереском вискочила просто у воду.

— Ага! Одну таки впіймала! — з реготом заплескала в долоні Веселка.

Задоволена веселою грою, дівчинка роззирнулася навкруги. Десь метрів за сто від води починався чарівний ліс. Прямо біля нього, спиною до мандрівниці, якийсь чоловік розкладав багаття. Веселка затамувала подих. Щось таке знайоме та рідне було у постаті чоловіка! Не може бути! Невже її мрія, неможлива та надзвичайна, може здійснитися прямо зараз? Чоловік присів, підкинув декілька гілочок у багаття, побачив, що полум'я стало сильнішим, підвівся і нарешті повернувся обличчям до дівчинки.

Веселка впізнала його одразу! Тепер остаточно! Тепер по-справжньому!

-Татку!!! — скрикнула вона і втратила свідомість.

Частина 2

Омріяна зустріч.

Надважливе доросле завдання для маленької дівчинки.

Свідомість поверталася до дівчинки повільно і лагідно. Відчуття було таке, наче ти прокидаєшся після чарівного сну. Веселка вже все відчувала, але очі ще не розплющувала. Вона трішки хвилювалася: а що, як тільки вона розплющить очі, все це зникне, мов мрійне марево, — і місто, і океан, і, найголовніше, татко?!

Та поки вона так розмірковувала, хтось дуже-дуже ніжно поцілував її оченятка, потім щічки, потім голівку. Стало так добре, наче колись давно, коли вона була ще зовсім маленькою, татко кожного вечора перед сном довго носив її на руках, цілуючи та співаючи пісень. Несподівано вона відчула, що те, що було тоді, знову повторюється! Неспішне погойдування, тихий спів...

Веселка розплющила очі і побачила, що так воно і є — вона на руках у татка, а зовсім поруч таке рідне, добре, знайоме обличчя. Таткові очі! Таткова борода! Таткова посмішка! Господи, як же добре!

— Ну, здрастуй, моя ріднесенька!

— Здрастуй, таточку! Я знала, що сьогодні, що в небі стріну тебе.