І    Н    Н    А

                                     Ч А С Т И Н А    Д Р У Г А

     Щось  тривожне, - немов  пiдземний, наростаючий  перед  землетрусом,  гул, — з'явилося в суспiльнiй атмосферi пiд кiнець року.

Московський, стосовно Прибалтики, тон набув особли­вої зловiсностi.

Грiзно рикали генерали. Нацьковували їх керiвники церкви та культури. Багатозначно недоговорював щось Президент.

Загадковi особи скиглили з телеекрана, змальовуючи жахи зазнаних у Литвi переслiдувань. Розтлумачуючи стан справ населенню Союзу, улесливi коментатори ненав'язли­во протягали аналогiї мiж Прибалтикою та довоєнною Нiмеччиною.

Звиклi за кiлька лiт до всiлякого, довколишнi реагува­ли невеселим смiхом, безсилим обуренням.

До католицького Рiздва у Вiльнюсi приурочили свято обрядiв народiв Литви.

Велика бiла зала Палацу працiвникiв мистецтв насилу ввiбрала усiх бажаючих. Неждано, з дружиною i почтом, прибув, прилучився до глядачiв, Голова Верховної Ради.

Вдосталь надивившись у двi попереднi зими на заїжджi вертепи, ми, українцi, цього разу зважились поставити свiй. В доставлених зi Львова i виготовлених самотужки уборах виглядали найяскравiше серед учасникiв.

Нам i випало розпочинати.

Дитячий ансамбль, а за ним хор дорослих, виступили зi слiпучою багатокутною зiркою, колядою "Добрий вечiр тобi, пане господарю!" Розiграли екзотичну для Литви сценку приходу вертепникiв до сiльської хати.

Неабиякий миттєвий переляк спричинили, вигулькнувши з-за спин, довгохвостий Чорт у вивернутому кудлатому кожусi i Смерть у бiлому балдахонi, з дерев'яною косою. Тряслась у несамовитому закличному танцi, настирливо пропонувала ворожiння перевдягнута Циганка.

Услiд показали здiбностi, теж карнавально вирядженi, поляки, бiлоруси, росiяни, литовцi.

Музикознавець i педагог за фахом, найвищий гiсть легко, як у свою стихiю, долучився до дiйства. Виявив хист i в пiснi, i у танцi, куштував страви, дегустував напої. Бiля нашого столу з кумедною серйознiстю виго­лосив: "Нехай жие вiльна Україна!"

Дуже скоро свято виплеснулось за будь-якi строгi рамки. Запально витинав литовський фольклорний ансамбль. Змiшавшись, переплутались народнi убрання i маски звiрiв, офiцiйнi костюми i вiдьомськi рубища. Злились в єдиний нерозбiрливий гамiр музика, смiх, за­хопленi вигуки, рiзномовнi дотепи i комплiменти. З щасливим вереском гасали пiд ногами дiти.

Тiльки плечистi охоронцi, витягаючи, як гусаки, шиї, намагались хоч краєм ока угледiти, де в цьому чудернацькому, шаленому клубку пiдстрибує й круж­ляє, обливаючись потом, глава держави.

Розпашiлi, втомленi, довго перегукуючись, неохоче розходились вже за пiвнiч. Було так безтурботно, так весело!

А тривожний гул наростав.

У православний святвечiр "янтарна ледi" - прем'єр-мiнiстр Литви —несподiвано   оголосила про кiль­каразове, з непевною компенсацiєю в майбутньому, пiдви­щення цiн. Менш пiдходящий для початку "шокової те­рапiї" момент вибрати було б, мабуть, нелегко. Нечува­ний крок став чудовим подарунком противникам суверен­ностi.

В понедiлок уранцi покупцi вражено розглядали на знайомих непоказних продуктах таблички з астрономiчни­ми, здавалося, цифрами.

Назавтра бiля Верховної Ради вже бурхала праведним гнiвом юрба розлючених працiвникiв переважно оборонних пiдприємств на чолi, звiсно ж, з лiдерами "Єдiнства" i промосковськими комунiстами. Сипалось пiд каменюками цiнне поляризоване скло. Спробу прориву досередини зу­пинили струменi з пожежних шлангiв.

Термiново зiбрався й мiтинг захисту Парламенту. Мiж роздiленими полiцейським кордоном противниками роз­горається пiсенний поєдинок: з одного боку — "Лєтува, тявiнє мусу" ("Литво, Вітчизно наша"), з другого — "Подмосковные вечера".

Через вiкно у мегафон зi штурмуючими дiйшли згоди. Цiни знизяться до попереднього рiвня, уряд пiде у вiдставку.

Проте iнциденту це нiяк не вичерпало. З Москви наго­дився ультиматум: вiдмiнити постанови про незалежнiсть, повернутись до конституцiї радянської республiки. Якийсь таємничий "комiтет нацiонального порятунку" вже оголосив про готовнiсть перебрати владу.

Такi ж "комiтети" з'явились i в Латвiї та Естонiї.

Напруження зростає щогодини. В Литву перекидаються — пiд приводом "вiдлову" призовникiв, якi ухиляються вiд служби, — додатковi вiйська.

Проходячи мiстом, бачу, як зо два десятки солдатiв, гупаючи чобiтьми, безуспiшно переслiдують юнака у кросiвках.

В iншому мiсцi грузовик iз колесами дiаметром в людсь­кий зрiст, помилково поїхавши не туди, розвертається просто по клумбах. З нахабною усмiшкою, не надаючи жоднiсiнької уваги iронiчно-обуреним оплескам перехо­жих, розкинувся поруч iз водiєм миршавий майор.

Першими, як найдіткливіші, загрозу вловлюють жінки.

— Не можу любити, поки таке навколо, — навідріз, чого не бувало, відмовилась від статевого життя дружина. – Відчуваю, що насувається щось жахне.

Ледь устигла Громада провести велику групу дiтей зi сходу України, що гостювали на зимових канiкулах, — вiйськовi перекрили рух поїздiв. Пiд'їхавши на бронетранспортерах, заблокували, оголосивши це страйком залiзничникiв, диспетчерський пункт. Така ж доля чекала й аеропорт. З волi директорiв "застрайкували" заводи союзного пiдпорядкування. 

Звiстки про влаштовуванi напади, безчинства, дорожнi аварiї чередуються з повiдомленнями про приземлення нових партiй десантникiв. Стривоженi голоси дикторiв рiзними мовами передають заклики до громадян Литви пiдтримати   законно обрану владу. Особливо пiдкреслюється необхiднiсть ненасильницького характеру дiй. 

Мiтинг, зiбраний на майданi бiля Верховної Ради для її захисту, перерiс у круглодобову вахту добровольцiв. Приєднується до нього й Громада. Нiкого, звiсно, не закликаємо, не агiтуємо. Чи приходити, скiльки пробути, кожен вирiшує сам. Розумiєм одне одного з пiвслова — щоби вивчити, хто чого варт, часу мали достатньо.

Майже, як i багато хто, занехаявши роботу, я цiлоденно мотаюсь то на площу, то у справах Громади.

В кiнцi тижня, по обiдi, вийшовши з автобуса поблизу Кафедрального собору, вiдчуваю, як хтось судомно чiпляється за рукав. Ледь упiзнаю напiвполяка-напiвук­раїнця, спiвробiтника газети "Кур'єр Вiленськi". Зви­чайно пiдкреслено охайний i солiдний, вiн виглядає чи не божевiльно: перекошене обличчя, розхристаний одяг, безладнi поривчастi рухи.

— Що ся дiє! — волає з сильнiшим, анiж зазвичай, польським акцентом. — То не люди, то звiрi! Скiльки жию, не зазнавав такого! Стрiляти посеред бiла дня у мiстi! Лупцювати журналiсток! Хлопчисько штовхав мене дулом автомата! Мої речi, папери, моя друкарська машин­ка! Господи Iсусе, що ж воно буде! Треба щось робити!

Клишоного, шпарко повнотiлий чоловiк кидається наз­доганяти своїх, поспiшаючих у бiк литовського Мiнiстерства Внутрiшнiх Справ, колег.

Отже, почалось. Куди вже до повернення на роботу! Серце несамохiть бухає, ноги самi несуть у бiк Парламенту.

Проспект Гедимiнаса, звичне мiсце прогулянок вишука­ної публiки, нагадує розтривожений вулик. Звiстка роз­повсюджується миттєво. В багатьох очах розгубленiсть, невiра у те, що вiдбувається: за останнi десятирiччя Литва встигла вiдвикнути вiд кровi.

Помiчаю, як протилежним боком тротуару, паралельно зi мною, iде студентського вiку юнак — худорлявий, невисокий, в довгополому, з претензiєю на бо­гемнiсть, пальто i з яскравим, спущеним через плече, шарфом. В руках — у цi днi таке нiкого не дивує — стискає товстенне древко литовського прапора. Не забу­ваючи чемно застигати перед червоними спалахами свiтло­фора, твердим, розгонистим кроком зривається на зеле­ний.

Незворушний прозорий погляд, безкровне, позбавлене, начебто, будь-яких емоцiй лице, уся крихка, тендiтна фiгурка сповненi такого презирства до небезпеки, такої переконаностi у власнiй правотi, що за юнаком, магне­тично пiдлаштовуючись пiд його ритм, формується чимала, з настiльки ж спокiйно-рiшучим виразом облич, колона.

Нi, з цим народом нелегко-таки впоратись!

На площi перед Верховною Радою — колись одному з найзатишнiших куточкiв Вiльнюса — яблуку нiде впасти. Облiплений рiзноколiрними прапорцями, недiючий фонтан нагадує їжака, що нанизав на голки кольорового осiнньо­го листя.

Мозаїка барв i над головами. Бачу добрих знайомих з латвiйського, естонського, грузинського, бiлоруського, вiрменського товариств: рiзних, окрiм литовських, стя­гiв нарахуєш iз пiвтора десятка.

Розкiшний, з китицями, український буквально на висотi — кмiтливi хлопцi встигли наростити древко до­датковими ланками.

Довiдуюсь про подробицi останнiх годин.

Армiйська колона зупинилась бiля сучасного висотного Будинку друку. Тих, хто намагався боронити його, вояки брутально розкидали. Гатили для остраху з гармат, стрiляли посеред юрми з автоматiв i пiстолетiв. Продiрявили при цьому (як з'ясувалося, не смертельно) голову випадковому хлоп­цевi, поранили ще кiлькох. Увiрвавшись досередини, ви­ганяли на вулицю працiвникiв, трощили все, що потрапляло пiд руку — меблi, апаратуру, обладнання, з особливою лю­ттю рвали телефоннi дроти. Безглуздий погром i насилля не оминули навiть ко­мунiстичних, журналiсти яких накликали цей гвалт, редакцiй.

Мiж людьми затишнiше й веселiше. Хвилювання, неспо­кiй надiйно загнанi досередини.

Розмiрковувати про високе не на часi — вирiшуєм суто практичнi питання.

Вiкна i балкон квартири, де живуть українцi — жiнка з дорослим сином — виходять на фасад Парламенту. За люб'язною пропозицiєю господарiв, в квартирi влаш­туємо "штаб".