Айкі

Анатолій Мицкан "Айкі"

Лiтаючi острови

Колись давно хтось придумав гарну казку. Точніше хтось додумався придумати цілий гарний світ. Він може видатись чудернацьким, але насправді він гарний.

Все, що в цьому гарному світі є, так це безмежне рожево-блакитне небо. Куди оком не кинь – воно усюди. Неймовірно приємного відтінку, якого ніхто ніколи і уявити собі не міг. Сховане десь у найсміливішій уяві, чарує око того, хто своє серце відкриє настільки, щоб його побачити. І лине спраглий погляд у безмежність краси.

Але ж там, у тому гарному світі, хтось має жити. Для цього там придумано літаючі острови. Так. Саме літаючі острови. Дивно? І мені дивно, але так воно є. Невеликі і всі різні літають собі у безмежному небі. І живуть на тих островах всілякі чудернацькі створіння. Живуть на своїх маленьких островах, а іноді і мандрують до інших островів. Іноді просто падають з одного острова на другий, бо острови літають один попри одного, один над одним, один під одним ... одним словом, літають так, як їм заманеться. І всім це подобається.

Уявіть собі: ви сидите на одному з островів і дивитесь на прекрасне рожево-блакитне небо, а тут, раптом, попри ваш острів пролітає ще один острів, і ви бачите, як на ньому ціла купа всіляких дивних створінь весело махає вам руками і щось кричить. Тоді ви і самі підскакуєте і починаєте вітати їх. І навколо вас багато друзів і всі раді зустрічі з іншоостров'янами. І так частенько. А іноді досить довго ніякий острів не пролетить. І ви сидите, на краю свого острова, дивитись у безмежність рожево-блакитного неба, що розкинулось перед вами, над вами, під вами і стає якось трохи сумно. Падає сухий листочок, десь з якогось далекого острова, що пролітає високо-високо вгорі. Ви дивитесь туди, де він пролетів і бачите його: далеко-далеко. Видно лише маленьку цятку. Там, на тому далекому острові, певно, осінь. І ви ловите сухий листочок, тримаєте його на руці і думаєте про далекий острів. А тоді встаєте і відпускаєте листочок: нехай летить собі у своїх справах. Ось так.

Ніхто точно не може сказати, звідки взявся той чи інший острів. Звідки походять назви островів. Звідки взагалі взялися ті, хто на островах живуть. А їм і так добре, всім таким різним і чудернацьким.

А ось і острів летить. Він якось так непомітно підкрався, поки ми тут з вами розмовляли. Ось який: великий. Та ж це острів Нумпі-ду! І живуть на ньому добрі-предобрі утаки. Ось він вже зовсім близько. На острові Нумпі-ду саме зараз ранок. Всі ще тільки прокидаються. Починається новий день. І, якщо я не помиляюсь, це особливий день на острові. День Великих Утаків. Ну, далі ви самі все побачите. Я залишаю вас на острові Нумпі-ду, де саме зараз готується щось цікавеньке. А сам собі полечу далі. Може де і впаде з якогось острова вгорі сухий листочок, і я буду точно знати, що десь наступила осінь. До зустрічі.

1. Так усе по­ча­лось

— Ти спра­в­ді ні­чо­го не за­був? — не­р­во­во пи­та­ла ве­ли­че­з­на тов­с­та жі­н­ка пе­ре­ля­ка­но­го ма­ле­нь­ко­го чо­ло­ві­ч­ка. Той зні­я­ко­ві­ло від­по­ві­дав, ні­би ще раз об­ду­му­ю­чи її за­пи­тан­ня:

— Та ні, не за­був.

Ра­нок ви­да­в­ся по­го­жий, і двій­ко чу­де­р­на­ць­ких ство­рінь по­спі­хом ку­дись бі­г­ли, тіль­ки їх­ні ті­ні ко­в­за­ли яс­к­ра­во осві­т­ле­ною со­н­цем зе­м­лею, пе­ре­ска­ку­ю­чи на ого­ро­жі, ку­щі, сто­в­бу­ри де­рев.

— Ай­кі, ма­буть, вже про­ки­ну­в­ся. Ой го­ре, ой бі­да, не всти­г­не­мо. — хви­лю­ва­ла­ся жі­н­ка. "Не всти­г­не­мо" — по­вто­рю­вав чо­ло­ві­чок і на­ма­га­в­ся не від­ста­ва­ти від неї, весь час по­гля­да­ю­чи на со­н­це, яке не­вбла­ган­но під­ні­ма­ло­ся ви­ще і ви­ще.

— Ось він, бу­ди­но­чок Ай­кі. — тре­м­тя­чим го­ло­сом про­мо­ви­ла жі­н­ка і при­ту­ли­ла до пи­ш­них гру­дей па­ку­нок, що йо­го не­сла з со­бо­ю.

— Зда­єть­ся, він ще спить. — про­ше­по­тів чо­ло­ві­чок і во­ни оби­д­воє кра­дь­ко­ма по­су­ну­ли до ве­ли­ко­го жо­в­то­го і ці­л­ком кру­г­ло­го, як жі­н­ка, бу­ди­но­ч­ка. Кру­г­лі две­рі і спра­в­ді бу­ли за­чи­не­ні. Од­нак крізь про­чи­не­не кру­г­ле ві­ко­н­це ту­ди-­сю­ди лі­та­ли ме­те­ли­ки, ля­ка­ю­чи ве­ли­ку зе­ле­ну му­ху, що на­ма­га­ла­ся всі­с­ти­ся на під­ві­кон­ні. Все бу­ло на­про­чуд спо­кій­но. — Ай­кі спить. — вдо­во­ле­но про­му­ги­кав чо­ло­ві­чок і ра­п­том під­ско­чив, бо жі­н­ка го­ло­сно ги­к­ну­ла і за­вме­р­ла на мі­с­ці.

Під за­чи­не­ни­ми кру­г­ли­ми две­ри­ма щось ле­жа­ло і ми­р­но со­пі­ло. Во­но спа­ло і не ві­да­ло, що на ньо­го ди­в­лять­ся аж чо­ти­ри па­ри вкрай зди­во­ва­них очей.

— Хто то? — пе­ре­ля­ка­но спи­та­ла жі­н­ка, по­ка­зу­ю­чи па­ль­цем на ма­ле­нь­ке ху­дю­ще во­ло­ха­те ство­рін­ня, що клу­б­ком зго­р­ну­ло­ся під две­ри­ма Ай­кі.

— А ді­дь­ко йо­го зна­є. — про­ми­м­рив чо­ло­ві­чок.

— То пі­ді­йди по­бли­ж­че і спи­тай. — жі­н­ка што­в­х­ну­ла чо­ло­ві­ч­ка, а він вту­пи­в­ся всі­ма сво­ї­ми чо­ти­р­ма очи­ма в не­ві­до­ме ство­рін­ня і бо­я­в­ся зро­би­ти бо­дай крок.

Во­но ле­жа­ло під са­мі­сі­нь­ки­ми две­ри­ма. Очі йо­го бу­ли за­плю­ще­ні, але до­в­гі ву­ха чо­мусь сти­р­ча­ли якось по­-чу­де­р­на­ць­ки: пра­ве впе­р­лось у кру­г­лі две­рі, а лі­ве ці­ли­ло ку­дись у не­бо. Що то бу­ло та­ке — чо­ло­ві­чок не знав і га­д­ки не мав.

Ра­п­том па­ку­нок, що йо­го не­сла жі­н­ка, впав. Не­ві­до­ме ство­рін­ня по­ру­ха­ло но­сом, під­ня­ло вго­ру пра­ве ву­хо, по­тім рі­з­ко ско­чи­ло на всі чо­ти­ри но­ги, ви­трі­щи­ло­ся на чо­ло­ві­ч­ка, що зди­во­ва­но і пе­ре­ля­ка­но ди­ви­в­ся на ньо­го чо­ти­р­ма ши­ро­ко ви­лу­п­ле­ни­ми очи­ма, на­ду­ло­ся так, що са­ме ста­ло кру­г­лим, ні­би м'яч, і за­вме­р­ло.

— А… — хо­тів бу­ло щось ска­за­ти чо­ло­ві­чок, але ство­рін­ня від­по­ві­ло шви­д­ше, ніж він встиг що-­не­будь при­ду­ма­ти: "Бу".

Чо­ло­ві­чок ки­нув оком на жі­н­ку, що сто­я­ла по­за­ду ньо­го, мі­ц­но три­ма­ю­чи в ру­ках па­ку­н­ка, і пе­ре­пи­тав:

— Шо?

— Бу. — ска­за­ло ство­рін­ня і про­до­в­жу­ва­ло ти­с­ну­ти­ся до кру­г­лих две­рей, по­зи­р­ку­ю­чи на не­про­ха­них го­с­тей.

"Во­но якесь не­пра­ви­ль­не" — по­ду­мав чо­ло­ві­чок. Зе­ле­ні очі дво­ма яс­к­ра­ви­ми ця­т­ка­ми сві­ти­ли­ся на фо­ні яс­к­ра­во жо­в­тої во­ло­ха­тої шу­би, а до­в­же­ле­з­ні ву­ха ро­га­т­кою сти­р­ча­ли в рі­з­ні бо­ки. Са­ме во­но то на­ду­ва­ло­ся і ста­ва­ло зо­всім кру­г­лим, то зду­ва­ло­ся і бу­ло до­в­гим та ху­дю­щим. Од­ним сло­вом геть якесь не­пра­ви­ль­не.

"Во­ни якісь геть не­пра­ви­ль­ні" — по­ду­ма­ло со­бі пе­ре­ля­ка­не ство­рін­ня. — "Ве­ли­че­з­на жі­н­ка з яки­мось чу­де­р­на­ць­ким па­ку­н­ком у ру­ках, ма­ле­нь­кий чо­ло­ві­чок без па­ку­н­ка­…­та це все ще ду­р­ни­ці. Го­ло­вне і най­більш не­пра­ви­ль­не у них оби­д­вох те, що во­ни... дво­го­ло­ві!" — ство­рін­ня зно­ву бу­к­ну­ло і на­ду­ло­ся, мов м'яч.

Для дво­го­ло­во­го чо­ло­ві­ч­ка все це ви­яви­ло­ся спра­в­ж­ньою про­бле­мо­ю. Тре­ба бу­ло щось ро­би­ти, але бу­ло стра­ш­но. А так, щоб не стра­ш­но — він ні­чо­го не міг при­ду­ма­ти.

"Для чо­го їм аж по дві го­ло­ви?" — ду­ма­ло ство­рін­ня. "Та ще й та­кі не­пра­ви­ль­ні — аб­со­лю­т­но кру­г­лі, з аб­со­лю­т­но кру­г­ли­ми пи­ш­ни­ми ку­ч­ма­ми на ко­ж­ній го­ло­ві".

— Що з ним ро­би­ти, Ма­му­на? — не­смі­ло пе­ре­пи­тав чо­ло­ві­чок.

"О­д­на го­ло­ва пи­тає, а дру­га що — для ме­бе­лі?" — по­ду­ма­ло ство­рін­ня.

— Не знаю, Му­мік. Ти — му­ж­чи­на. Ти і ви­рі­шуй. — від­по­ві­ла од­на з го­лів жі­н­ки, а дру­га го­ло­сно смо­р­к­ну­ла но­со­м.

"І чо­го б це їм зі мною щось ро­би­ти?" — по­ду­ма­ло ство­рін­ня.

Чо­ло­ві­чок зро­бив не­смі­лий крок упе­ред.

— Кис, кис, кис. — під­ли­зу­ва­лась од­на з йо­го го­лів.

"О­го! Я — кис?" — по­ду­м­ки на­ду­ло­ся ство­рін­ня.

— До ньо­го не до­хо­дить. — ска­за­ла жі­н­ка.

— Ма­буть ту­пе­нь­ке. — мо­вив чо­ло­вік.

"Ну ні­чо­го со­бі" — по­ду­ма­ло ство­рін­ня. — "Ту­пе­нь­ке. Ха!"

В цей час у кру­г­ло­му бу­ди­но­ч­ку хтось за­во­ру­ши­в­ся, го­ло­сно пчи­х­нув, а не­ві­до­ме ство­рін­ня від­са­х­ну­лось від две­рей і ще бі­ль­ше на­ду­лось.

— Ой! — скри­к­ну­ли оби­д­ві го­ло­ви жі­н­ки. — То Ай­кі. Да­вай шви­д­ше, Му­мік.

— Шви­д­ше, шви­д­ше. — про­бу­р­мо­тів чо­ло­ві­чок. — А як­що во­но ку­са­єть­ся!

— До­сить!!! — не ви­три­ма­ло ство­рін­ня і що­си­ли за­ре­пе­ту­ва­ло, аж за­д­ні но­ги ви­ще го­ло­ви під­ня­лись.

Але са­ме в цю мить, ко­ли во­ло­ха­те чу­до взя­ло­ся ре­пе­ту­ва­ти, Ай­кі, як зав­жди, з роз­ма­ху від­чи­нив кру­г­лі две­рі, які й при­хло­п­ну­ли не­ві­до­ме ство­рін­ня до кру­г­лої сті­ни кру­г­ло­го бу­ди­но­ч­ка. Став со­бі на по­ро­зі, сма­ч­но по­тя­г­ну­в­ся, со­ло­д­ко мру­жа­чись від яс­к­ра­во­го со­н­ця і ще раз пчи­х­нув. То­ді гля­нув на світ Бо­жий всі­ма сво­ї­ми чо­ти­р­ма очи­ма і два ро­ти роз­пли­в­ли­ся в ши­ро­ких усмі­ш­ках:

— Ма­мо, та­ту… — гли­бо­ким і вдо­во­ле­ним ба­сом про­гу­ді­ли по че­р­зі оби­д­ві го­ло­ви, а бі­д­не во­ло­ха­те ство­рін­ня по­ві­ль­но від­ли­п­ло від сті­ни за две­ри­ма, що з ти­хе­нь­ким ри­пін­ням по­чи­на­ли за­чи­ня­ти­ся, і кво­ло спо­в­з­ло на зе­м­лю.

Ай­кі був ще бі­ль­шим від ма­ми Ма­му­ни, ма­буть у два ра­зи, а то і бі­ль­ше. Він уза­га­лі був най­бі­ль­шим ута­ком на весь ос­т­рів. Всі йо­го за це лю­би­ли. Він це знав і був за­до­во­ле­ний жит­тям.

"До­сить" — по­ду­ма­ло ство­рін­ня і роз­плю­щи­ло свої зе­ле­ні очі. Світ до­вко­ла йшов обе­р­том, але ці обе­р­ти йо­го хо­ду спо­ві­ль­ню­ва­ли­ся і ство­рін­ня по­чи­на­ло при­га­ду­ва­ти, що з ним і де во­но. На­ре­ш­ті на­с­лід­ки зі­тк­нен­ня з две­ри­ма ми­ну­ли­ся і ство­рін­ня під­ве­ло­ся на за­д­ні но­ги.

— Си­н­ку, лю­бий. — мо­ви­ла од­на з го­лів ма­ми Ма­му­ни і во­на ру­ши­ла до Ай­кі, за­бу­в­ши про не­ві­до­ме ство­рін­ня, що са­ме під­ве­ло­ся з зе­м­лі.

— Ма­мо! — за­гу­ді­ли оби­д­ві го­ло­ви Ай­кі, він роз­ки­нув ру­ки, за­че­пив кру­г­лі две­рі і во­ни зно­ву сту­к­ну­ли не­вда­ху, що все ще за­ли­ша­в­ся між ни­ми і сті­н­кою, та цьо­го ра­зу не так си­ль­но. Ство­рін­ня всти­г­ло вхо­пи­ти­ся зу­ба­ми за две­рі, а по­тім що­си­ли від­што­в­х­ну­ло їх від се­бе за­д­ні­ми но­га­ми і зди­во­ва­на ма­ма Ма­му­на ли­ше по­ба­чи­ла п'я­т­ки сво­го Ай­кі, що бри­к­ну­ли пе­ред її но­со­м.