Пролог
Легке запаморочення. Дзвін в голові. Падіння. Холодна вода і запах тини.
– А-а-а! Японський бог!!
Перелякано закричав Слава, відчувши як вода потягнула його вниз. Він відчайдушно замахав руками, кожух не встиг намокнути і утримав його, не давши зануритись з головою в темний холод води. Борсаючись на воді, Слава затамував подих і борючись зі страхом, вдивлявся в темряву, шукав хоч щось схоже на берег. Скрізь повисла сіра пелена. Серце ледь не вистрибувало з грудей. "Спокійно! Спокійно...!" – шепотів Слава і вгледівши нарешті темнувату смугу, спробував плисти до неї. Через деякий час кожух набряк, черевики важким ланцюгом повисли на ногах, мокрі шерстяні штани сковували рух. Слава втомився. "Треба зняти кожух, черевики... Доки сили є." Знайшов лівою рукою ґудзики і почав відривати їх, задравши голову вверх та підтримуючи себе на поверхні правою рукою і різкими рухами ніг. Доки відірвав всі ґудзики, встиг кілька раз зануритись. "Добре, хоч вода не солона, – подумав Слава, випльовуючи воду, – значить не в морі. Тепер залишилось тільки стягнути кожух." Глибоко вдихнувши, пірнув, намагаючись під водою вилізти з кожуха. Виходило не дуже добре, бо кожух був великий і важкий, Слава занурився ще глибше і зачепився ногою за дно. Вставши на ноги, він вилаявся – вода була по плечі. Заспокоївшись і віддихавшись, хлопець потихеньку пішов до темної смужки. На диво вода була не така вже і холодна, як йому здалося в першу мить і вийшовши, хвилин через п'ять, на пологий берег, він не дуже змерз, але від легкого вітерцю його почало трусити. Очі вже призвичаїлись до темряви і Слава розгледів дерева, які темною масою підступали до самої води. Цокаючи від холоду зубами, Слава скинув кожух і почав роздягатися, треба було швидко викрутити одежу. Розстібуючи ремінь він намацав приторочений чохол з кинджалом, взяв за рукоять і витягнув його. Лезо кинджала тьмяно блиснуло в пітьмі. "Чорт забирай! Це ж я із-за нього опинився тут!", – зрозумів Слава.
***
Дартаз прокинувся. Сонячні промені тільки ледь торкнулися верхівок дерев, хоча пташки вже давно весело щебетали. Він неспішно виліз з під ведмежої шкури, поправив сорочку, зав'язав пояс на полотняних штанях і, підійшовши до столу, з насолодою припав до глечика з медовим квасом. Задоволено крякнувши, витер рот рукою і присів на стілець, потягнувся рукою до пічки та взяв чоботи, котрі за ніч вже висохли і одягнув їх на босі ноги. Хатка була невелика, всього одна кімната, кроків десять в ширину і довжину. Посередині стояв стіл і три стільця, в закутку невеличка піч і присунутий до неї лежак, з боку від дверей розмістився здоровенний сундук з мідними кутами, а на ньому величезна сокира і залізний шолом. Біля єдиного вікна, затягнутим бичем пузирем, стояв шкап з різьбленими дверцями. На стінах висіли лук і тула з десятком стріл, пучки трав, сушених грибів, а на полицях стояли глиняні горшки і макітри.
Відкривши двері, Дартаз по кільком дерев'яним сходам зійшов на подвір'я, невеличку поляну з сараєм, і підійшов до чана з водою вмитись. Це був невисокий кремезний чолов'яга, можна навіть сказати дуже малого росту але з такими широкими плечима та міцними руками, що не зважаючи на свої короткі ноги викликав до себе повагу. Голова з кудлатим чорним волоссям, здавалось, була приліплена прямо до плеч, настільки його товста шия була коротка. Обличчя, наполовину закрите бородою, з мохнатими бровами і маленькими очима, за те з великим м'ясистим носом, виглядало дуже розбійницьким. Знявши грубу домоткану сорочку, Дартаз почав вмиватися, плескаючи водою на волосаті груди і спину.
Несподівано, радісно гавкаючи, із-за сараю вискочив здоровенний чорний пес, більше схожий на вовка чим на собаку, і пригнув на чоловіка, намагаючись лизнути його в обличчя, ледь не зваливши його в чан з водою.
– Барт! Чортяка! Стій! – крикнув той, відіпхнув пса і набравши в долоні води бризнув на нього. Собака відскочив і припавши на передні лапи, замахав хвостом, націлюючись знову пригнути, чорні бусинки його очей весело іскрились.
– Сидіти! Не балуй! А то зараз прив'яжу тебе до колоди на весь день.
Дартаз підійшов до пса і погладив його по голові, почухав за вухом.
– Молодий дурень, – ласкаво сказав він, – зараз поснідаємо і підемо полювати. Вчора бачив сліди кабанчиків, може добудемо свіжатини.
Закинувши сорочку на плечі лісовий мешканець попрямував до хатини, а пес побіг за ним, пострибуючи і виляючи чорним хвостом.
***
Вже третій день Слава блукав лісом, він був виснажений і дуже голодний. Добре що тут весна, було доволі тепло і тільки в останній день пройшов невеликий дощ. Вночі, завдяки запальнички, яку хлопець дбайливо висушив, палив багаття і, кутаючись в кожух, дрімав, прокидаючись від кожного шереху та прислухаючись до звуків нічного лісу. За допомоги кинджалу Слава виготовив спис, гострий кінець якого опалив над вогнем, та кілька разів пробував поцілити в птахів але в нього нічого не вийшло. І як би другого дня не знайшов в дуплі трухлявого дерева трохи горіхів лісової ліщини, схованку якогось звіра, було б дуже скрутно.
Світало, небо поголубіло, день обіцяв бути ясним і теплим. Слава загасив багаття і затоптав жевріючі жаринки, сьогодні він вирішив йти, орієнтуючись сонцем, весь час на південь, доки вистачить сил. Користуючись списом, як клюкою, йшов кілька годин, поки не вийшов до маленької галявини, де і вирішив трохи перепочити, присівши під молодим дубом.
Весь цей час юнак думав, як же так сталося, що взявши в руку зеленуватий камінець, його раптом перенесло в ліс та ще й повесні. Це було щось незбагнене і можливо пов'язано з таємницею його діда. Слава згадував, як дід Сергій, вже дуже хворий, розповів йому про те що він з іншого світу і просив сховати надійно сундук, взявши в ньому тільки записи, з яких він все зрозуміє, а все інше ні в якому разі не чіпати. Онук, пообіцявши діду все так і зробити, отримав від нього невеликий ключ. А потім діда не стало, приїхала мати, пройшли похорони. Мати прохала Славу відразу виїхати з нею до Одеси але він не захотів, відбулась тяжка розмова і вона, розсердившись на нього, поїхала сама. Слава на другий день дістав з під дідового ліжка сундук і відкрив його. Зверху лежали аркуші паперу, згорнуті щільною трубочкою і перев'язані шнурком, а далі кинджал, кольчуга, змащена якимось маслом, і маленька скринька із світлого дерева. Кинджал був в шкіряному чохлі, юнак взяв його чорну пластмасову рукоять з красним камінцем у вигляді зірки на торці і витягнув, голубувате лезо заіскрилось. "О це так краса!", – захоплено подумав Слава і закортіло йому похвастатись перед своїми друзями. Він прикріпив чохол з кинджалом до свого ременя, підійшов до дзеркала. Перед ним повстав високий і стрункий, напрочуд загорілий, як для зими, чорноволосий хлопець з широкими плечима і, як йому здавалось, мужнім обличчям. Ставши в фехтувальну стійку, витяг кинджал і зробив вигляд що атакує ворога. "Здорово!", – вирішив юнак та почав швидко одягатись, щоб піти до свого товариша Миколи, взимку у того частенько збирались хлопці. Вже виходячи із хати Слава згадав про сундук, треба було його закрити і засунути під ліжко. Він так і не зрозумів, чому знову поліз в нього і дістав маленьку скриньку та відкрив її. Там лежали два невеликих звичайнісіньких зелених камінця. Взявши один, Слава подумав, що цей камінець можливо з іншого світу, про який розповідав йому дідусь і так йому стало сумно за дідом, що він із силою зжав кулак з каменем. А ж тут раптом все затягнулось зеленим туманом, а потім падіння в холодну воду... І тепер весняний ліс, якому здавалось немає кінця.
***
Дартаз вже був не радий, взявши пса на полювання, той несамовито бігав навкруги, винюхуючи дичину, а потім з гавканням кидався на неї. Скільки не вчив його, а все рівно пес ріс веселий і неслухняний, здавалось йому подобалось дражнити лісовика. "Не треба було називати – Бартом, на честь дядька", – думав Дартаз, дивлячись як собака припав к землі і націлився напасти на їжака. Дядько Бартаз був веселий, життєрадісний і дуже полюбляв хмільного медовару, а напившись горланити пісні і частенько вночі лякав перехожих, вертаючись з шинка до дому. В містечку Боброве він був найкращим ковалем, до нього за зброєю приїздили купці навіть із самого Кийграда. І ця чудова бойова сокира, що в нього за плечима, зроблена дядьком Бартазом. Лісовий мешканець зітхнув, дядько так безглуздо загинув – в лісі під Новоградом натрапив на гулів. А вчора, біля кабанячих слідів, він зненацька побачив сліди гуля, схоже це був одинак, а все одно, гулі володіли первісною магією, якщо людина стрічалась з ним поглядом, то не могла поворухнутись і гуль легко її вбивав. Тому Дартаз і взяв з собою пса, який, незважаючи на свою молодість, міг розправитись з вовком.
Раптом чорний пес насторожився і ринувся вперед, а потім почувся розлючений рев ведмедя.
– Барт! Стій! До мене!
Але собака вже щез за деревами і лісовик, схопивши сокиру та бормочучи прокляття, побіг за ним. Через хвилину він вискочив на невелику галявину і побачив, як його пес вчепився у величезного ведмедя, котрий навалився на якогось чоловіка. Перехопивши зручніше бойову сокиру, Дартаз підскочив до ведмедя і рубанув зі всією силою його по голові. Удар був такий сильний, що череп розколовся і кров з мозком бризнула в різні боки.
Падаючи, ведмідь завалився на свого супротивника, приваливши його своїм тілом. Переконавшись, що звір вже мертвий, Дартаз кинув сокиру і відтягнув ведмедя вбік.