ТРОЯНДА І ЕШАФОТ ОЛЕГА КРИШТОПИ
Я люблю прозу Олега Криштопи. Любити цю прозу чи бути до неї байдужим, чи ненавидіти її – це передовсім питання віри, питання етичного архетипу чи психотипу можливого читача. Я, сам будучи прозаїком, уже нічому суттєвому не зможу навчити 22-річного Олега Криштопу, бо він є сформованим письменником, із своїм колом улюблених тем та мотивів, із своїми, часто несподіваними для мене, способами їхнього опису. Це класифікується як присутність індивідуального стилю (нехай і архаїчного для когось поняття, але лише воно є аксіомою літературного хисту).
У світі прози Олега Криштопи немає лубково-ефектних інкарнацій героя. Усі провінційні катаклізми, катарсисні паралічі, тихі осяяння та монументальні революції тут відбуваються у перетині людського серця. Одразу згадуються бесіди про кордоцентричний тип українського менталітету, його сентиментально-романтичні підвалини. Очевидно, у цьому теж полягає глибинна, невідчутна на дотик, українськість, а не україномовність, прозових творів Олега. Проте ці твори незмірно далекі від ювілейної патоки високих словес, патріотичного кічу чи національної бутафорії. Вигадане місто Кобилянськ, де географічно істніють здебільшого екзистенційно-нещасливі герої молодого прозаїка, виступає тоскним символом провінційної глупоти і периферійної, кумедної чванливості, безнадійної втоми від протистояння нікчемним, жалюгідним місцевим "наполеончикам". Це місто-образ прочитується як зловісний морг-нищитель справжньої, чистої, але нетривкої, слабкої та малопридатної до "активної життєвої позиції", висловлюючись радянським пропагандистським кліше, людини.
Ще один мотив прози Олега Криштопи, до речі чужий і малозрозумілий для мене, — мотив чекання (на Годо?на щастя?на самознищення?), що іноді переростає у найсмутнішу екзистенційну безвихідь, життєвий тупик для його героїв як горезвісний лабіринт, із античного міфу. Лабіринт, із якого немає виходу. Але відсутність зовнішнього виходу ще не означає проповіді неможливості духовного порятунку,не означає апологетизації відсутності душевної пристані для людини, не означає захопленого сектантського ритуалу перед порогом забуття та нічогості.
Бо проза Олега Криштопи – це не садистичні ескапади зі словом, не речництво мізантропійної темряви. Його проза – добра, хай вибачать мені критики таку простеньку дефініцію із царини етики, а не естетики. Його проза наснажена не стільки гримасою розчарування, скільки непідробною та надривною аурою людяності. Мені невідомо вищої літературної чесноти, аніж ця, помножена на талант. Справді, сторінками цієї прози гуляє страх, що налипає на душу, мов порох провінційного Кобилянська. Але це не декадентська безнадія чорнокровного юнака, не засліплене кокетування із сумом якогось пересічного літературного правнука Бодлера. Це сум, породжений сумними очима і сумною бородою Стефаника. Іноді тривіальна галицька земля – середохрестя торгівельних шляхів та імперій – породжує не лише екстатичну радість фієсти та карнавалу, а й молодих прозаїків, як Олег Криштопа, в чиїх очах застигає пелена метафізичної скорботи…
Нав'язливий мотив висоти, уявне чи реальне падіння із багатоповерхівок, очевидно прочитується як крихкість та марнотність ікарівської мрії. Мрії, у яку абсурдно вірити, але не вірити – ще абсурдніше. Дуже сумний цикл Криштопиних оповідань про Ангела-самогубцю, після прочитання якого незаплановано може потекти щокою катарсисна сльоза, змиваючи лепру компромісного пристосуванства… Пляма, як антинарцисична отрута, але і антиегоцентричний еліксир від душевної амортизації та переродження.
Проза Олега направду наснажена філософським трагізмом, вічнодревнім і вічномолодим.
У дивовижній повісті "113-ий" герой, ізольований та ув'язнений разом із іншими на висотному поверсі хмародеру, не знаходить порозуміння навіть із подібними нещасливцями і входить у роль непідробленого і непідмальованого трагіка. То порозуміння між людьми неможливе, кожна homo sapiens приречена та ув'язнена у сурдокамеру власного тіла та душі, герметично і стовідсотково заізольовану від інших людських сурдокамер? Відповіді немає, лише звуконепроникність, лише жаский холод мовчання…
Сторінками цієї прози гуляє страх. Не хічкоківський манекенний страх для купівлі-продажу, не липкий жах пересиченого параноїка. Це страх намацати замість живого і справжнього людського серця зяйливу порожнечу, де із клапанів та аорт випомповано як артеріальну, так і венозну кров; це страх замість потиску теплої дружньої руки зловити потойбічний і байдужий холод потворної кукси. Це страх якогось сірого і рутинного ранку побачити довкола напівзбожеволений світ: садистичну усмішку друкарської машинки, спотворення кольорів довкілля і їхнє гидке переродження до кольору солдатської уніформи; окремі гіпертрофовані частини людського тіла; це страх зафіксувати безум…
Сторінками цієї прози гуляє розпач. За люмпенську здеградовану людину-тварюку, у котрої вже вгасають усі функції, окрім фізіологічно-найелементарніших ("Сьогодні"). За по-святотатськи поруйновану кимось високу віру ("Похорон друга"). У цьому чудовому оповіданні іноді холодно зблискує скельцями золотого пенсне пані іронія. Але не вірте Криштопі-іронізатору, — це лише одна із гримас болю…
Театр мазохістичного терзання, старець-збоченець, чорна психологія колективного жаху натовпу, ексгібіціоніст-чорносорочечник, псевдомонументальна гіпертрофованість у викривленому дзеркалі – це теж частина різноретушованих кольорів у спектрі криштопиної прози…
А де ж позитивний герой? Для чого цей жах, розлитий рвано-колотими дозами? Чому майже немає усмішки або хоча би їдкого авторського скепсису? Чи присутня у цій прозі віра, надія, промінчик шансу, а не діагнозу для героя?
Я передбачаю ці, деякі із можливих читацьких запитань. Це проза, відкрита для різночитання, інотрактування, контраверзійного розуміння. Це якнайчесніший і ризикований, без карамельної солодкавості, авторський пошук високих скрижалів етичного – у тобі, у мені, у ньому, у нас.
Абсурдом і жахом долати абсурд і жах. Бути страстотерпцем, виводячи власних героїв на ешафот болю. Очищаючи їх болем, вірячи, що десь на суперечливому людському шляху росте галюциногенна троянда щастя.
Повірмо молодому прозаїку Олегові Криштопі. Повірмо його творчому пошукові.
Серпень 2000
СТЕПАН ПРОЦЮК
ВХІД ДО СУРДОКАМЕРИ
Сурдокамера (від латинського surdus – глухий) – приміщення, зі звуконепроникними стінами, що служить для проведення фізіологічних, психологічних та інших досліджень в умовах відсутності звукових подразнень.
Інколи мені починає видаватися, що чиниться якийсь жахітливий безглуздий експеримент, збагнути призначення чи зміст якого годі.
Хтось (чи щось) ув'язнив мене у крихітному, схожому на карцер приміщенні з гладкими і липкими, наче шкіра змія чи морського котика, стінами, до яких можна розбити чоло, протерти пальці, зламати зуби…
Бува, прокинешся в абсолютній темряві, дезорієнтований, розгублений та позбавлений тягаря спогадів, і нараз, наштовхнувшись на пітні безмовні межі, жахнешся абсурдності та безвиході свого клаустрофобійного становища.
Це приреченість – померти у замкненості, обмеженості, стислості та чорній тиші. І хоч би що ти робив, як би не потрясав кулаками, не проклинав, не благав – двері не розчахнуться, до середини не просочаться слабкі, але свіжі промінці чиїхось доброзичливих голосів та поглядів… Можна трощити себе до цих байдужих холодних стін, можна припадати очима, наче спраглому посеред пустелі до фляги з водою, до крихітних щілинок, крізь які помітно обриси людських фігур, що минають мою темницю у метакосмічному поспіху. Можна волати до них, мовчати чи плакати – вони, човгаючи повз, не спиняться.