"1. НАДЗЕМЕЛЛЯ"
***
Світ ловив мене, але не впіймав.
Г.С. Сковорода
Вулиця шукала мене серед людей:
Асфальт намагався впізнати мене по підошвах,
Тисячі перехожих — за випадковими доторками плечей,
Двері будинків — за відбитками пальців.
Вітрини магазинів — за цікавим поглядом,
Жебрак — за дзвоном монети,
Вітер — за запахом волосся.
А я сиділа на даху,
Знаючи, що як тільки злізу,
Дах почне шукати мене серед птахів.
ХТО ТАКА ФРАНЦІ Я
1. МІСТО "Х"
Никита Рязанский строил
город, и ему не хватило гвоздя.
Б.Г.
Це майже Париж. І дядько з акордеоном під липою. Блискучі назви з наголосом на останньому складі. Особисто я люблю слово "ковбаса", хоча воно не має в собі жодної вишуканості... Але ж це майже Париж, і любов до ковбаси наврядче допоможе мені втриматися на високих підборах посеред вулиці. Порівняння з Парижем, банальні й вульгарні, як рожева з перламутром помада на блідому блакитноокому дівочому обличчі. Але ж дядько з акордеоном був... Бонжур, Іван Іванович! Пардон, я трохи спізнилася... Та це ж нічого... Це ж майже Париж... Це майже паризьке сміття і майже не російські слова... Невже французькі бомжі справді такі, як показують у кіно?
Посеред площі, якраз під пам'ятником бездітного дідуся, — мітинг: вигуки, плакати, "даёшь!". Партія тих, хто носить джинси за сто гривень.
Дивіться також
- Марія Козиренко — Стихії
- Марія Козиренко — Жодного слова...
- Марія Козиренко — Фотографувала старе місто...
- Ще 33 твори →
І Париж тут зовсім ні до чого. Я читаю книгу з синьою палітуркою... "В світлицю зайшла сама господиня, а з нею ще якісь два панкИ". Краще б "два пАнки". Хой, Париж! А на акордеоні, здається, панк-рок ще ніхто не грав...
Усе в ажурі,
Жуль і Жанна тет-а-тет
У ресторані їдять суфле.
Увечері Держпром мріє стати Ейфелевою вежею, а пиріжок з капустою в моїй кишені — круасаном. Дядька під липою вже немає, але музику ще чути. Вічний бронзовий дідусь починає шкодувати, що свого часу їздив до Лондона, а не до Парижа. Єлисейська лінія метро везе мене додому...Сьогодні світ шершелив ля фаму, а ля фама шершелила світ. Хто кого знайшов — невідомо. Вдома нікого... Але хтось же повинен бути! Зараз буде гарячий чай... Майже північ. І хтось обов'язково не спить цієї паризької ночі й бачить, як речі змінють свої назви. Це майже Рим? Мадрид? Нью-Йорк? Прага? Токіо? Каїр? Годинник б'є (Лон) дон— дон— дон (не забути парасолю, вранці піде дощ).
2. ПАТ/ПАТ
або
НІЧИЯ
(Сергієві, який знає французьку
й ніколи не був у Харкові)
***
Усі з одного тіста зліплені...
Равлик із черешнею... з вікна французької булочної на мене дивиться симпатичний смаглявий хлопець... якби у якомусь французькому метро була станція "Радянська", то цей хлопець мав би шанс бути італійцем або арабом...
О восьмій смагляві чоловічі руки закривають віконце булочної білими жалюзі... хлопець пахне кремом і тістом, якого немає... Чи доїде він додому (добре, що не в Італію... а так, на Салтівку)... на виході з метро я бачила кількох жінок із хижими очима — пили каву... блін, з'їдять — шкода... (завтра хлопець матиме гордо-втомлений вигляд і кілька запалених подряпин на обличчі, три рази помилиться зі здачею, загалом десь гривень на п'ять, і посміхатиметься якось майже по-італійськи).
Завтра — нове оголошення: "Тісто буде у вересні"... каравани черепах везуть пакунки, обкладені сухим льодом, із Франції на схід; два погоничі — італієць і араб — тихенько мугикають "еске тю некзісте па..."
Ліля Едуардівна буде нічиєю під сонцем. Ситуація патова. Тісто буде — у вересні.
* pate(фр.) — тісто.
О2
Метро видихнуло.
Чи, може, по-ранковому позіхнуло...
Вихід-вхід...
Вдих-видих...
Входу нема, виходу нема...
Вдих-видих...
Дихайте глибше —
всіма тонелями,
всіма станціями,
всіма переходами...
Вдих-видих...
Поїзди олексіївської лінії
тхнуть нафталіном,
так наче вони ночували
в кишені у машиніста...
Вдих-видих...
Вдих-видих...
Відійдіть від краю;
тримайтеся лівої сторони...
Вдих-видих...
Червоним по сірому —
може, так видніше,
може, так зрозуміліше...
Вдих-видих...
Вихід-вхід...
Виходу нема, входу нема...
***
Я народила місто.
Воно гамірне й неспокійне,
Нервове й схильне до істерик,
Трохи самозакохане, надмір уперте.
Ночами його мучать страхіття снів,
Удень — реальність.
У нього хлорована кров
І нездоровий сірий колір обличчя;
Щороку воно хворіє на жовтяницю,
Мерзне й зеленіє.
Воно ніяк не навчиться розмовляти:
Смикає за рукави й белькоче: "Дай-дай!"
Та я люблю своє байстря.
***
Сьогодні випаде останній сніг:
важкий і темно-чорний.
Буде оголошено кінець світу,
а діти на вулиці ліпитимуть негрів
із морквяними носами.
РЕАНІМАЦІЯ
Наскельний живопис,
Матюк на стіні.
Стоптала кросівки аж до дірок,
Йдучи шумною вулицею
Імені мертвого поета.
Пам'ятаю — вдома тихо,
І хліб, напевно, вже запліснявів
(йому п'ять днів від народження).
Кіоск — збільшена модель собачої будки,
Що будемо пити?
Мідна здача дзвенить, як ланцюг пса-реаліста Шарика...
Два ковтки, три кроки,
Крізь тіло землі відчуваю мігруючий пульс метро.
Збуджені крики лікарів: "Ми його втрачаємо, ми його втрачаємо..."
Різкий запах формаліну — значить, втратили.
ПІСНЯ
Заспівай-но мою улюблену, оту журливу, вовчу... Ту, що зі сльозами на темно-жовтих очах... Нехай вони всі злякаються і позамикають двері, нехай розповідатимуть своїм дітям страшні казки про нас вільних... А потім лягатимуть спати з увімкненим світлом, чоловіки заспокоюватимуть жінок, а жінки — чоловіків, але ніхто все одно не засне... Ми бо не співаємо колискових.
Хтось у розпачі вже набирає двозначний номер... Кричить, щоб було чутно аж на тому кінці дроту...
Неспокійно солодким душам. Вусатий дядько знімає зі стіни рушницю. Чого тобі, дядьку? Ну вибіг з дому, ну стрельнув кілька разів, кинув з переляку рушницю і побіг геть, щоб десь на сліпій дорозі втрапити під швидкі колеса і вмерти до ранку...
І от твій сильний голос, а крім нього — тільки зціпеніла людська тиша пробивається між гучними ударами сердець... Дякую тобі, друже, за цю ніч... І за темно-жовтий колір твоїх очей...
ДЖАЗ-10
Сергієві, який мріє грати на саксі...
Серед людей, які люблять джаз, є такі, що ходять на концерти у жовтих футболках із цифрою 10 на спині. Але серед людей, які ходять у футболках із цифрою 10 на спині, я не зустрічала жодного, хто б любив джаз...
Третього дня прибиральниця виколупувала зі щілин між клавішами покривлені ноти. Вони пирсали, мов тріски з-під сокири: врізнобіч, більші й менші, миттєво досягаючи всіх закутків зали, застрягаючи болючими занозами у слухачах, а найбільше — у самому піаністові... (Третього дня товста тітка-прибиральниця виколупувала зі щілин між клавішами покривлені ноти...)
У гримерці музикант впав у крісло й кілька хвилин видивляв щось у дзеркалі, потім повільно заплющив очі і продовжив споглядання: дірки від нот просвічували зсередини, гучний септ-акорд болю заважав думати... "У цього рояля такі гострі, істеричні звуки... наче йому десь, як мені, болить, але надії на полегшення немає..."
Третього дня чолов'яга у брудному комбінезоні ніжно перемотував ніжку рояля синьою ізолентою, думаючи про пляшку, яку йому пообіцяв дивак-музикант за цю нехитру роботу.
Третього дня молодий водій у затемнених окулярах, капелюсі з металевими заклепами і шкіряних перчатках без пальців відвіз труну, покриту жовтою футболкою із цифрою 10, на засніжений цвинтар. Було тихо.
БЮРО ЗАГУБЛЕНИХ ДУМОК
(думка № 1)
(Усі назви вулиць є реальними).
"Люди не дивляться вгору", — ця думка раптово прийшла в гості до мого мозку. Мозок мертво в неї вчепився і почав ганяти між звивинами в надії знайти для гості вільне місце і зручно там прилаштувати, щоб згодом заявити про себе, як про автора, що цю думку народив.
Люди не дивляться вгору. На рівні другого поверху над бруківкою висіло чудернацьке електропавутиння, під яким ліниво повзали яскраві нумеровані комахи. Вони вважали себе дуже поважними і незамінними і тому часто змушували на себе чекати. Їх за це завжди лаяли, але, зрештою, дякували нікому не відомому трамвайно-тролейбусному богові за те, що потрібна номер-комашка все ж таки приповзла.
Люди не дивляться вгору. Два самотні атланти нарешті втомились тримати балкон четвертого поверху будинку № 27 по вулиці Червоного Міліціонера. Рівно о п'ятій ранку атлант Вася й атлант Аркадій разом зі своїм балконом з гуркотом утворили під вікнами будинку величеньку купу сміття. А які були чоловіки...
Люди не дивляться вгору. Рудий кіт Мурзай поважно гуляв по теплому вечірньому даху п'ятиповерхівки. Молода подружня пара голубів Сірокрильченків, манірно похитуючись на антені, тихенько воркувала, зовсім не звертаючи уваги на кота.