ЩАСТЯ
Я знаю щастя – трудне, чоловіче.
Заради нього, певно, ми й жили.
Щоб людям чесно глянути у вічі,
А руки синові були як дві бджоли.
І щоб мій степ
Не зміг без лемеша,
Як я не зміг без тебе, Україно...
Щоб виростало щастя мого сина
Таврійським хлібом,
Сіллю Сиваша...
СОНЕТ
Папери хай полежать на столі.
То – суєта
Ходімо в ліс, братове,
До вічної травинки на розмову
Й до щебету в осінньому гіллі.
Ходімо в степ, де пісня жайворова
Провисне в серце пам'яттю землі,
Як високо у птичому крилі
Займеться вогник нашої любові.
Хижім туди, де в маревній імлі
Ріка пливе крізь тишу вечорову...
Посидьмо хвилю – не заради лову –
Над плином, що од віку не змілів.
...Нам за столом бракує вірних слів.
Отож ходім, брати, до первослова.
ЖИВА І СКОШЕНА ТЕЧЕ В МЕНІ ТРАВА
...А буде так:
принишкнуть дерева –
і всесвіт мовби нерухомим стане.
І я відчую вперше і востаннє:
жива і скошена тече в мені трава...
Таки не все в житті було даремним.
Моєї мислі пружна тятива
дала політ і рікам, і деревам.
Лиш я не знав, як пристрасно і ревно
жива і скошена текла в мені трава
жагучою зеленою рікою.
Глибока хвиля, чую, під рукою.
Висока хвиля в серце заплива!
Хмеліє і світліє голова.
Й радіє, що нема їй супокою.
Жива і скошена тече в мені трава,
лиш потім — вічно — наді мною...
СЕРПЕНЬ
У синіх затінках жадана прохолода
І дух землі в настояній траві.
Ви чуєте?
Листочки неживі
Поволі опускаються на воду.
Спішать авто на пляжні береги,
Тече асфальт під шинами,
як літепло.
Мені ж несила відірвать ноги
Од берега,
де стало менше
літа...
***
Крізь пам'ятну бузкову каламуть,
на диво всім,
колись мене покличе
твоє нестерпно знадливе обличчя
і руки голубливі позовуть.
І я піду.
На диво всім, піду.
Хоч тут немає ані краплі дива.
Буває ж так:
шукаємо біду
там, де колись
щасливими ходили.