Залишає ту коробочку на своєму столі. От так бачив її у нього кожного разу як були заняття. Тримав він у ній канцелярські скріпки й кнопки. Літня вже була людина, дуже серйозна — відставний військовий, воював. Це йому я завдячую першому знайомству з токарною справою. ЇЇ починали викладати з восьмого класу, а мене майстер долучив не токарства у шостому.
Без коментарів.
А все ж одного зроблю: на педагогічній нараді школи ці два вчителі з ручної праці завжди мене підтримували. Класна керівниця казала, що я маю їм багато в чому завдячувати.
* * *
Праця в авіамодельному гуртку, ми його звали "моделка", було великим хобі. І не лише моїм. Майже всі сусідські хлопчики захоплювалися цією справою, що достойна окремої книги. Й не дивно, бо всі ми росли у сім'ях так чи інакше причетних до літакобудування. Дотично до конструкторів, майстрів, робітників й льотчиків-випробувачів ОКБ Олега Костянтиновича Антонова й Київського авіаційного заводу.
Були у мене на тому терені невеличкі досягнення — двічі ставав призером міських змагань школярів молодшого і старшого віку на літовищах Бузової і Бородянки. Та найвідчутніше самовдоволення приніс епізод із залучення мною нових "гравців" до збірної гуртка. У нас виник некомплект через весняний призов до армії "радиста" (зараз би сказали "оператора"). Відсутня й радіокерована модель літака. Це знижувало майбутній статус збірної й позбавляло її права брати участь у командному заліку. Тоді я порекомендував керівнику запросити до команди усім знайомого сусідського хлопця, що дуже добре розумівся на радіосправі але якось довгий час тримався осторонь від моделки. І ще одного потенціального моделіста знайшов в сусідньому дворі. Справа залишалася за літаком, часу було вкрай мало — до тиждень. Та була в гуртку своєрідна "колекція довгобуду", до якої потрапляли незакінчені фрагменти фюзеляжів, крил й механізмів. От звідти й запропонував узяти необхідну основу, а інше сконструювати самостійно, долучивши до справи ще декількох добровольців. Керівник схвалив план. На додачу поінформував, що має в запасі гарний мало обертовий дизель об'ємом п'ять кубічних сантиметрів. Так у нас органічно утворилася робоча ініціативна група.
Була середина літа й ми могли працювати досхочу. Так і було: декілька раз вертався з моделки до дому о третій ночі. Батьки дивились крізь пальці, бо вона була в сусідньому домі через дорогу.
З роботами вклалися в чотири дні. Ще два дні мали зачекати доки все як слід просохне. Останнього дня вдалося здійснити іспит моделі й тренування "пілота-радиста". А зранку, за нами прийшов заводський автобус. Команда із моделями двох планерів, однієї гумо моторної моделі, двох літаків з двотактними мікродвигунами — "таймерного" й радіокерованого, бадьоро піднялась на борт. За нею до автобуса зайшла невеличка група підтримки й ми рушили до Бородянки. Там на нас чекали інші численні учасники змагань.
Змагання проводилися під егідою центрального Київського осередку "ДОСААФ". Організовано все було пристойно. Всіх розмістили в місцевій школі. Годували добре. Подбали й про місця для відпочинку. Другий день був призначений для знайомства з літовищем. Це був наче резервний але закинутий аеродром з ґрунтовою злітною смугою яка заросла духмяними польовими травами.
Стояла чудова безвітряна сонячна погода. Старти тривали три дні. Останнього дня ми втратили свій літак. Він вилетів за межі кола стійкого радіозв'язку й втративши керування долетів аж до лісу й зник. Позначився стислий термін підготовки радиста до пілотування. Всім було трохи сумно. Одначе, не дивлячись на це, учасники отримали чудове задоволення від змагань. До того ж покращились взаємини в гуртку – ми стали більш зацікавлено ставитися до робіт один одного.
Що до мене, то це був перший власний продуктивний організаторський досвід. Побачив як колективний ентузіазм і згуртованість досягається завдячуючи індивідуальним захопленням виконавців. Це стало в нагоді у майбутній підприємницькій діяльності.
1976. "Бацила-носій"
Липень. Місто Сміла. Кадрована військова частина. Польовий шатер. Час обіду. Курсант під два метри зростом вбраний у куцу білу курточку й поварський ковпак справна орудує якоюсь чималою блискучою палицею в череві котла причіпної кухні. До нього вистроїлась своєрідна черга. На чолі – прапорщик ("кусок"), за ним – двоє сержантів, що тільки-но повернулися з караулу. Замикає цей ланцюжок капітан! Всі в очікувані маленького чуда – вилову й роздачі "бацил".
Від початку це слівце асоціювалося в мене лише з узагальненою назвою паличкових бактерій. Одначе його жартівливо-іронічне визначення ("сало", м'ясо, ковбаса"; "цигарка") дійшло тільки но тут.
Почувався в захваті. Адже відбуваючи свій п'ятий позачерговий наряд на кухні, винайшов спосіб діставати шматочки тушонки, якою заправляли суп й відварну картоплю. Використав для цього величезну картоплем'ялку що мала на кінці велику пластину з отворами. Все "геніальне" – просте. Бо спроби інших "кухарят" діставати "бацили" ополоником були безуспішні. Тепер я в пошані й у "куска", який недодає пайку нашому взводу, й у капітана, який призначив мені п'ять нарядів. Одначе взвод відтепер краще годується.
А все починалося досить кумедно.
Підійшла моя черга бути днювальним по взводу. Служба, скажу, не для холеричної натури. Стій біля тумбочки з тривожним телефоном підміняючись з напарником кожні дві години протягом доби. Слідкуй за порядком в казармі, наглядай за опечатаною зброярнею. Нудно-пренудно. Та ще час від часу роби зауваження "порушникам". Приємного мало. Тому закриваєш очі на незначне: чи хтось з хлопців присяде на ліжко, чи голосно спілкується, чи зайвий раз зайде до вбиральні. Та після двох годин на посту можеш перепочити. От у цьому-то моменті, як казав перший і останній Президент СРСР, "собака порилася"!
Чи то я невірно потрактував Статут внутрішньої служби Збройних Сил, чи може мені старшина неповною мірою "вталдичив" обов'язки днювального, та я вирішив, що якщо відпочинок, то після обіду можна як за звичай дві годинки поспать. Й таки улігся в своє ліжко на другому ярусі й заснув.
Прокинувся від гучного голосу капітана. Взводний, а був він малого зросту, розносив всіх, хто був присутній й поводився не по-уставному. Декілька хлопців навіть лежало не роззувшись поверх покривал й грали в карти. Це був грім! І тут я з просоння визираю згори й запитую командира: "А, мені ж можна, я – днювальний?"
Вмить запала тиша. Ніхто ні чирк-чирк. Капітан втратив дар мови. Якось чудно пересмикнувся, махнув рукою й буквально вибіг з казарми.
На вечірній повірці мені оголосили оті п'ять нарядів на кухню. А всім іншим порушникам зійшло з рук. Напевно моє нечуване нехтування правилами не "влізало" під кашкета взводному. Товариші і старшина, дякували. Спас.
Загалом, епізоди буднів й норови того наполовину укомплектованого полку, заслуговують на окрему розповідь.
1976. "Всякому городу нрав і права"
Перед початком роботи над дипломом і закінченням військової кафедри ВНЗ мав відбутися заключний курс підготовки з виїздом студентів п'ятого курсу на військовий збір до полку протиповітряної оборони танкової дивізії. Там ми й отримали яскраві уявлення про армійські порядки й незабутній стиль спілкування в напівуставному середовищі недоукомплектованої бойової одиниці.
"Хлопці! Якщо хтось буде чіплятися – скажіть мені. Я їм (трам-тара-рам …) дам!" — так кожного разу підполковник, заступник командира полку з тилового забезпечення, вітався, побачивши здалеку декого з нас, курсантів. Ми махали йому руками й кричали "Дякуємо!". У відповідь він голосно реготав. Знімав свій кашкет, протирав лоба хусткою і засунувши її в кишеню завжди розстебнутого кітеля, йшов у розвалку поспілкуватися з механіками. Ті сиділи на кортячках перед розчахнутими воротами гаражів з тягачами "Урал", вдаючи нетривалий відпочинок після важкої праці, смалили й вітались із підполковником навіть не підводячись.
Уявляєте ці сценки? Солдату ж руки дані не для того, щоб махати, а тримати лопату (у крайньому разі – зброю) і прикладати до кашкета у вітанні. І це все має відбуватися синхронно з "Так точно, товаришу підполковник!". Прикріплені до нас майори військової кафедри тільки зітхали. І не дивно. Бо ті з нас, хто бігав у "самоволці", неодноразово бачили офіцерство за спільною вечерею в місцевому ресторані.
Але вершиною всього було вечірнє шикування роти старослужачих. "Діди" й "дембелі" з'являлися хто в чому: один хлопець, наприклад, завжди був у вилинялому чорно-сірому трикотажі і капцях "чешках".
Одного разу, при старших офіцерах та командирі полку, двоє старших сержантів влаштували бійку. Розбороняти їх довелося караульному відділенню. До гауптвахти справа не дійшла, інцидент просто зам'яли, призначивши цим двом до демобілізації чергувати по черзі на заміському артилерійському складі.
Один з тих "дембелів" мені дуже сподобався своїм мужнім виглядом. Він випромінював спокійну силу й здавався значно старшим за свої двадцять років. Я кілька разів бачив його під час розводу караулу: у повному бойовому спорядженні, у формі трохи припавшій пилом, він дивився якось замріяно-відсторонено повз офіцера, що віддавав наказ. Тоді подумалося: ось єдиний, хто тут дійсно несе службу, а не відбуває її!
* * *
Годі вже й казати, що для нас студентів в статусі курсантів, ці збори, не дивлячись на перипетії часів навчання, тренувань, епізодичних караулів й виїзду на полігон, були лише на кшталт простенького "квесту". Останнім апофеозом якого став неочікуваний підйом взводу по бойовій тривозі о другій ночі.
Це не учбова тривога. Нам видають під розпис автомати з ріжком патронів. Попереджають, щоб ніхто не смів без команди пересмикувати затвор й знімати із запобіжника. Вишикуємось. Всі ніяковіють: може війна?! Ставлять бойову задачу: зник караульний складу стрілецької зброї – треба обшукати все довкола, а потім пройтись по дворах прилеглих приватних садиб. Тоді відлягло. До того – караульний не наш, а строковик.
Об'явився о четвертій ранку, гад. Бурят. Кохався в сарайчику по-сусідству з одноплемінницею. Знайшли таки одне одного! Вам цей типаж зараз нічого не нагадує?
Тривозі відбій.