Викурена сигарета

Мабуть цій річі було більше десяти років.

— Ти рано себе хорониш, не покладу.

— Покладеш, я не питаю. Це, як останнє моє прохання .

— Добре.

Вона потягнулась до моїх губ, притримуючи обличчя руками. Її очі сяяли, вона хотіла поцілувати, хотіла мене але я її ні.

— Пробач, я піду до себе, крапельниця чекає на мене.

Я неочікувано встав. В голові завертілось. Розалінда налякалась та відскочила у бік, зачепивши склянку, що тихо впала на землю. Вона зрозуміла, що вчинила не правильно, їй було не зручно.

— Це ти мене пробач, Лео, давай покажу, як працює фотик? — Роза побігла за мною.

Наздогнала вже у фойє. Там було тепло, затишно. Жіночка сиділа за столиком та приймала верхній одяг. Вона взяла куртки Рози та мою, усміхнулась та обертаючись, щоб повісити, побажала хорошого дня нам.

Зайшовши у палату було тихо та звично. Микита складав пазли і це здивувало мене, адже щоб він не грав, це щось новеньке. Поряд з ним був Віктор, збирали разом. Вони не звернули увагу на нас, продовжували гратись пазлами. Я вказав Розі, що потрібно присісти на моє ліжко. Згодом вона слухняно, дивлячись на хлопців, присіла, куди було вказано. Я поклав на тумбу блокнот, присів поруч та почав крутити в руках Розин фотоапарат. Дівчина спокійно вихватила його з рук та почала пояснювати. Я уважно її слухав. Зрозумів майже нічого але запам'ятав, що з ним потрібно бути обережним.

Пів години розмови про дорогоцінну річ для Розалінди і вже медсестра поставила крапельницю. Ліки повільно стікали в мій організм, це не було приємним. Роза зрозуміла, що далі пояснювати не має сенсу тому побажаючи успіхів. Вона встала, щоб направитись до виходу але зацепила пляшку з водою.

Пляшка впала на Віктора, відповідно він злякався. Вода у пляшці була прохолодна, по шкірі побігли мурашки. Його светр промок, що аж набухші соски були помітні оку. Роза одразу зреагувала на це — поставила пляшку назад, щоб не витікло все та промовила:

— Знімай швидко светр. Я повішу на бильце ліжка та він швидко висохне. Пробач, пробач!

Він сидів та мовчав. Вік був не те що здивований, а скоріше наляканий. Але хлопець слухняно зняв светр, зовсім забувши про те що, ніхто не мав бачити. Його білосніжна шкіра сяяла на ледь помітному сонці. На грудях був великий шрам. Роза цього не помітила, так само, як Нік. Вони разом вийшли з палати, щоб сходити до туалету, віджати змоклий светр. Але це побачив я, тому закляк у шоці. Я хотів запитати як і чому. Розумів, лиш що це опік. Мене ж мама не один раз по п'яні обливала кип'ятком. Від цих спогадів нахилився, у животі стало скрутно.

— Лео, все добре?, — Віктор злякався такій редакції. Він не сильно хотів, щоб це хтось бачив. Прикрити йому було нічим, тому сидів з руками на грудях. Я же помітивши, що вікно відчинене, одразу скинув з себе бабусин светр та поспіхом накинув на нього.

— Тепер поясни мені звідки у тебе цей шрам.

Вік закашлявся, він не знав, чи варто все розповідати і тим паче не знав, чи варто сидіти у моєму светрі. Мої груди були худими, за вродженої хвороби все тіло виглядало слабким, але Розі б сподобався такий прекрасний вид. Та й сам Віктор не міг відвести погляд, перестати насолоджуватися.

— Я отримав під час бійки.

— Тебе підпалили?

— Я підпалив себе, випадково, — Віктор вирішив бути чесним, він й так багато чого розповів, — тільки прошу нікому не кажи, про це знаєш тільки ти.

Я мовчав, був радий, що цей хлопець вирішив мені довіритися. Казати було нічого, так само, як і Віку. Ми мовчали. Але це було вже звичним.

Цю тишу порушив бедлам, який запустили Роза та Нік. Я швидко вхопившись за крапильницю, повернувся на ліжко. Розалінда здивувалася, тому що мій светр на Віктору, але не стала питати, адже була заклопотана.

— Номер телефону я лишила на тумбі... та більше не смій мокнути, Віктор, — сказала Роза на прощання.

— Добре.

Віктор милувався отриманим светром, він грів більше чим інші. Мав такий приємний запах – мій запах. Вік здивувався, що йому подобається цей светр, він ж звичайний, як інші але все ж була в ньому особливість. Сам же я надягнувши сорочку (у палаті стало тепліше, вікно зачинили), знову скинув штани та заховавшись під ковдру продовжив малювати. Мені подобалось, коли ноги були голі — шкіра дихає і виглядає сексуально. Телефон загорівся — прийшло повідомлення від незнайомки: "Не проти у кафе, що напроти лікарні? Там смачні булочки з карамеллю та корицею."

8 розділ "Томний запах шкіри чужому"

На вулиці було доволі сонячно, хоч і холод гуляв містом. Вже шуміли автівки, проїжджаючи по мокрому асфальту. Все-таки на подвір'ї було набагато тихіше, чим в інші дні. Я відповівши дівчині згодою, почав наново одягатися. Коли одягнув свою єдину куртку з малюнком, намацав у кишені цигарки. Їх забув віддати Віктору. Тому обернувся до хлопця, який вже лежав, не рухаючись. Я підійшов, щоб перевірити чи все нормально. Подивившись трохи, зрозумів, що Віктор спав. Тому я тихо накрив його ковдрою, бо Вік мабуть й не згадав, що вона є, поклав пачку цигарок на тумбу та так же безшумно направився до виходу.

Не хотілось виходити на вулицю, але все ж дівчина попросила, тим паче я був голодний. Голуби стрибали біля лавки, граючись з промінням, яке виглядало з-за дерев. За цим було кумедно спостерігати. Коли я виходив з палати, вхопив з собою блокнот в якому малював, пообіцяв же собі, що домалюю цю картину сьогодні. Тому знаю чим зайнятись.

Зайшовши у тепле кафе, я почув приємний аромат міцної кави. Хлопець, який власне робив її, наливав щойно зроблений напій у чашку. Це заворожувало. Ти зупиняєшся на місці від цього. Тому з нетерпінням хотілось скуштувати цю каву, цю смачну рідину з кофеїну та пару ложок тростинового цукру. Цей прекрасний запах змішувався з димом цигарок, ароматом не потрібних людських балачок — наповнені водночас радістю, смутком та звуком плюскоту маленьких рибок у прозорому, чистому акваріумі з коралами, прикрасами різного різновиду.

Я присів на столику поруч з вікном, яке було високим, немов без рамок. З того місця чітко можна було побачити шосе, на якому їздили автівки, шлях по якому йшли поспішаючи люди та недавню знайому. Вона була не одна, з хлопцем. Він виглядав не так, як всі — яскравого кольору волосся, руки в тату, красива пара сережок у одному вусі й виділяючий одяг, який злегка обтягував тіло. Вони зайшли у приміщення, я інстинктивно підняв руку та помахав їм. Дівчина впізнала мене, одразу вхопила знайомого і направилась до нього.

— Привітик!

Дівча присіло навпроти, а хлопець поряд зі мною. Від нього пахло м'ятою, запах був освіжаючим. Він тягнув до себе, в буквальному сенсі.

— Давай все ж познайомимося?

— Привіт, давай, — я простягнув до неї свою спітнівшу від хвилювань руку.

На щастя мені вистачило розуму і я одягнув светра з довгим рукавом. Вони не могли побачити мої потемнілі, кроваві порізи й синяки що були по всьому тілу. Все ж я добре прикрив свою чорну сторону.

— Мене звати Леонід, радий познайомитися.

— Мене Белатрис, Тріксі, — вона потиснула руку у відповідь та злегка посміхнулась, вказала на хлопця, що сидів поруч, — це мій брат, Денис.

Обличчя хлопця також прикрасила усмішка, він кивнув. Потім Денис обернувся до Тріксі, вказуючи на вухо, показав, щось жестами.

— Нам також приємно познайомитись, Леонід, чому ти у лікарні?

Ден обперся об м'який диванчик, розслабився і поклав руки на спинку, чіпляючи ними моє тіло. В результаті я підсунувся ближче до вікна, хлопець, якого зустрів лякав мене своїм же поглядом, намірами та натурою, хоч на початку манив, як пряний запах бабусиної випічки. Денис почав одразу звертатися на "ти", ще й руки тримає не при собі, виглядає викликаючи.

— Давай спершу замовимо щось? Краще буде обговорювати попиваючи щось гаряче, — своєю рукою я вказав на столик за яким стояв продавець. Він був вільним, черги не було, — Що ви бажаєте?

— Присядь, — Ден зупинив, хоч я вже зібрався вставати. Похлопав по плечу та продовжив говорити, — Я сходжу, мені легше та швидше. Що ти будеш?

Я задумався. Дайте мені одразу віскі, зараз помру від такого знервування.

Мені було не зручно, але намагався не показувати цього. Раніше не міг уявити дружбу з одною людиною, а тут одразу четверо, Вік та Роза в рахунок. Микита був не сильно помітним, тому враховувати не варто. Але навіть він почав активно користуватися знайомством зі мною — інколи могли в щось зіграти або в потрібний момент, цей хлопець міг допомогти.

Все ж розглядаючи меню, що виднілось майже під стелею, враховуючи ціну, я попросив:

— Макіято з мигдальним молоком.

На ціну цей напій не був дорогим, звучав доволі апетитно. Я люблю випити каву, особливо у лікарні, де кофеїн, нікотин та інші "наркотики" заборонені. Звісно, мені це не дозволено, й, як хворому, у якого інгалятор — друг але все-таки, як і з цигарками – мені начхати на моє життя. Вже давно готове для мого безпорадного тіла місце в труні під холодною землею.

Тепер я лишився з Тріксі на одиниці. Міг би запитати все, що мене цікавило. Її біляве волосся ледь торкалося плечей, було коротким, під каре. У вухах золоті сережки, як і на руках — дорогоцінні кільця, браслети. Вдягнута була доволі скромно — біляве платечко з вишнями, як у візерунок, чорні доволі високі черевики та красиві застібки на волоссі, яким Роза точно би позаздрила. Поряд з нею лежала коротка куртка, в жовтий колір та теплі м'які навушники.

— Белатрис — твоє справжнє ім'я?

Я вірно підкреслив, адже ім'я іноземне, популярне у штатах, точно не в Україні.