— І чаклуна того дурного немає. Цікаво, звідки тут, у дереві, їжа та гамаки? Хоча я вже нічому не дивуюсь. Може, пастка? Але дуже смачна та м'якенька. От би всі пастки були такі!
Веселка посміхнулась у відповідь.
— Ні, це не пастка. Я знаю, звідки це все. Це — Татко.
— Так, ти знаєш. Ти ж у нас все знаєш. Ти ж — володарка землі.
— От зараз жбурну черевиком у бойового коня.
— Мовчу, повелителько.
За що і отримав черевиком прямо в круп. Але зовсім нічого не відчув, бо вже міцно спав. І Веселка спала.
Частина 9
Вони всі живі!
Дивний сон Веселки і пожежа.
З Коником біда, та Веселка поруч!
Таке несподіване спасіння, що слів немає.
"Дирижаба" та її мешканці.
Чаклун у борщі!
Дві дивовижні історії.
Нарешті! Тепер ми знаємо, де меч!
Сяйво в кімнаті майже згасло. Невідомо звідки тихенько грала сопілка. Друзі бачили сни.
Коник бачив себе дивним конем із шовковою гривою, який блаженно гуляв по пасовиську на пагорбі біля Веселого. Село було квітучим і чистеньким. У селі були люди. На подвір'ї поралася Веселчина матуся. Дід з бабою копирсалися на городі. В гойдалці під вишнею Веселка читала книжку. Усе було дуже добре, тільки трохи смерділо димом із сусідського вогнища.
Веселка теж бачила сон, але він був тривожний. Ось вона підводиться зі свого гамака, виходить з дупла назовні та підіймається на самісіньку верхівку дерева. Дуже тхне димом. Мабуть, щось горить знизу. Ріже очі, важко дихати. Вона підіймає голову до неба і бачить, як яскрава зірка спускається до неї, несподівано обернувшись на Татка.
— Нічого не бійся, моя рідненька. Залишилось зовсім трошки, але буде важче та небезпечніше, ніж було. Головне, пам'ятай: я завжди поруч.
Веселка простягнула до Татка свої ручки і прокинулась.
У кімнаті було повно диму! Різало очі. Дихати неможливо! Веселка закашлялась і прохрипіла:
— Конику, вставай! Щось трапилось!
Та Коник не відповідав. Веселка кинулась до нього і спробувала повернути до себе. Це в неї вийшло, але не дуже вдало, бо Коник випав із гамака і впав на підлогу. Та навіть падіння не привело його до тями. Він лежав перед Веселкою і не подавав жодних ознак життя.
Як же вона, бідненька, злякалася! Невже задихнувся? Невже не буде більше її вірного друга та рятівника? Невже більше ніколи не почує вона оте веселе іржання?
Ні! Не може того бути! Більше ніхто не повинен вмирати!
Гірко плачучи, вона намагалася хоч трошки розштурхати бідолашне лоша, била його долоньками по морді, терла скроні, голосно кричала у вуха, та нічого не допомагало!
Тоді вона підповзла до столу, схопила чашку з уже прохолодним чаєм і вилила Коникові на голову. Це майже спрацювало! Коник поворухнувся і ледь чутно простогнав, але свідомість так до нього і не повернулася.
"Йому треба на свіже повітря, бо тут він остаточно задихнеться", — зрозуміла Веселка.
Утираючи сльози, вона вчепилася в дідову торбу, яка була на Коникові, і за неї потягла його до виходу.
Як же це було важко! Майже неможливо для маленької дівчинки. Та, зціпивши зуби, міліметр за міліметром, крок за кроком наближалась вона до мети.
А назовні, під деревом, горіло багаття з сухого хмизу, яке припер і запалив кажаня-ка. Їдкий дим піднімався вгору. Сам чаклун літав навкруги, намагаючись дістатися до дупла, але дерево відганяло його гілками.
І поки відбувалася та битва, Веселка нарешті дотягла Коника до виходу і полізла вгору, штовхаючи бідолашного перед собою, перекладаючи з гілки на гілку то його голову, то його ноги.
Вона вже не плакала. Вона майже не розуміла, що робить. Просто вперто дерлася нагору, докладаючи неймовірних зусиль.
Та якби дерево не прийшло на допомогу, нічого б у неї не вийшло.
Відігнавши на деякий час чаклуна, луснувши його по потилиці, дерево своїми гілками немов руками почало підіймати друзів угору, аж до верхівки.
— Дякую! — посміхнулася Веселка крізь сльози.
Диму на висоті було значно менше, і Коник, подихавши трохи свіжим повітрям, почав ворушитися, щось мимрити та хапатися копитами за дерево, не розплющуючи при цьому очей.
Нагорі гілки порідшали і стало добре видно чисте нічне небо.
Раптом одна із зірок, яскрава та величезна, почала швидко наближатися до них. Майже як в останньому сні. Ось вона вже зовсім поруч!
— Тату!!! — голосно закричала Веселка.
Але то був не Тато. І не зірка, а величезний ліхтар, який висів попереду незвичайного, чудернацького літального апарату, який і наблизився впритул до друзів.
Апарат був схожий на дирижабль, але замість повітряного балона було безліч надутих козацьких шароварів, а замість гондоли — щось зовсім незрозуміле, з дощок, коліс, ланцюжків і залізяччя.
А ще у того повітряного дива були вікна, правда, без скла. Із вікон виглядали люди. Вони щось голосно кричали та метушились.
І щось таке знайоме було в тому людському гомоні. Веселка придивилась уважніше, прислухалась — і несподівано впізнала їх!
Так! То були вони! Саме вони — її родина та її односельці!
Звідки?! На дирижаблі?! З неба?!
Веселка від несподіванки аж заклякла та рота відкрила, геть забувши про небезпеку впасти з дерева.
Люди теж упізнали її! Дід волав мов наві-жений: "Веселко! Веселонько!" та так, що ледь з вікна не випав. Бабуся з матінкою ледве встигли втримати його за ноги. Хтось із односельців кинув друзям кінець довгої мотузки. Веселка обв'язала нею Коника, і люди втягли його крізь вікно в дирижабль. Так само вони зробили зі щасливою Веселкою, яку вмить ухопили десятки рідних рук, закрутили, заобіймали... А потім ще і ще! Поцілунки, радісні сльози, матуся, дід, бабуся.
Осторонь від усіх, за штурвалом, не в змозі покинути свою варту, стояв, посміхаючись, Тарасик, у захваті дивлячись на Веселку. Веселка теж побачила його, посміхнулась і помахала ручкою, не в змозі вирватись із ріднесенького оточення.
Та раптом вона, наче щось згадавши, трошки відсторонила діда й голосно гукнула:
— Заждіть, мої рідні! Там наші друзі у небезпеці! Треба якось загасити полум'я! Бо все згорить! Але чим? Є тут вода?
— Води зараз немає, — відповів за всіх дід, але є борщ! Тягніть сюди казан!
Люди вмить підхопили величезний казан, у якому тільки-но приготували борщ на все село, та підтягли його до вікна.
Дирижабль підлетів ближче до полум'я, і водоспад свіжого борщу вмить загасив вогонь, змивши при цьому на землю і літаючого чаклуна.
Це було смішно. Весь у сажі та буряках, він незграбно копирсався серед обгорілого хмизу, заплутавшись у мокрих крилах.
Регіт здійнявся неймовірний! Веселка зняла чобіток, який після всіх їхніх пригод залишився один, та й пожбурила його в чаклуна. Влучила!
А позаду всіх, на підлозі дирижабля, нарешті до тями прийшов і Коник. Він очманіло роздивлявся навкруги, забившись у куток.
— Тітко моя коняко! Де це все ...? Звідки вони ...? Як я ...?
Речення закінчувати в нього не виходило. Чи то від подиву, чи від переляку слова застрягали десь у роті, і він намагався собі допомогти, розмахуючи копитами.
Люди, перелякані видовищем балакучого коня, відсахнулися від нього, немов від скаженого, і заніміли.
— От бісова худоба! Ти дивись, розмовляє, — перехрестившись, промовив дід.
— Ой! Живий, живий, живий! І ніяка не бісова, а справжній друг. Якби ви знали, скільки разів він мені життя рятував! — невимовно зраділа Веселка.
Вона підбігла до Коника, і, опустившись навколішки, почала обіймати його та цілувати.
— Який же ти молодець, що ожив! Я знала — нікому більше не треба вмирати. Я ж казала, що всі вони живі! Подивись!
— То це не сон? Не пастка? Ти певна?
— Звичайно, певна! Підводься. Ходімо, я щось тобі покажу.
Вона потягла ошелешеного Коника до вікна. На землі, під деревом, на купі хмизу,що й досі димів, тупо дивлячись перед собою, сидів сумний чаклун, увесь вкритий вареними овочами. Він механічно знімав з себе та їв капусту й моркву з борщу. Може, зголоднів? А може, й збожеволів.
— Ага! — зрадів Коник. — А що, гарний костюмчик! Смачного! Може, солі додати?
— Та відчепись уже від нас! — крикнула Веселка до чаклуна. — Чуєш? Ну чого тобі від нас треба? Ми ж тебе не чіпали!
Чаклун почув їх. Він сумно подивився вгору і знесилено відповів:
— Відчепись, кажеш? Але як? Ще тисячу років терпіти цю муку? Я просто не витримаю. В мене немає вибору. Або я вб'ю вас, або краще вмерти самому. Часу обмаль.
Проте відстань була така велика, що його зовсім не було чутно. Веселка намагалася розібрати по губах, та марно. Але вона роздивилася на очах у чаклуна сльози і те, що обличчя його було вже не таким злим, як раніше.
— Зовсім не розумію, що він каже. Ти не чуєш, Конику?
— Ні. Мабуть, знову щось бреше.
— А мені здалося, що він плакав. Аж якось шкода його.
Спостерігаючи за всім тим, розгублені люди тихенько стояли осторонь, усе ще здивовані тим, що Коник розмовляє. Дід озвався першим, чи то звертаючись до людей, чи то намагаючись переконати самого себе:
— Ну, розмовляє, то нехай розмовляє. Чого тільки немає на світі. Я десь читав, що одного разу навіть віслючка заговорила. А то — кінь. Кінь же, мабуть, розумніший за віс-лючку. Як гадаєте, панове?
Панове мовчали.
— Зрозуміло з вами все. Агов, Тарасе! Ану, летімо звідси, синку!
— Слухаюсь, капітане! — весело відповів Тарасик. — Повний вперед!
Дирижабль різко почав розвертатися праворуч і набирати висоту. Люди немов прокинулися, весело загомоніли і знов кинулися до Веселки та Коника. Всім хотілось розпитати, обійняти, сказати щось тепле і дружнє.
— А ви наче такі, як були, але трошки наче не такі, — бубонів дід, оглядаючи друзів з усіх боків. — Не розумію: чи підросли, чи постаршали. Як таке могло статися? Усього два дні минуло. О! От і торба моя знайшлася! А я думав, що десь загубив.
— До речі, діду, весь цей час хотіла спитати: а звідки вона в тебе взялася? Вона ж справді чарівна!
— Дуже просто. Колись давно цю торбу мені подарував твій Татко. Сказав, як буде біда, дістань і віддай Веселці. А я, бач, одразу не віддав, а коли все закрутилося, то десь загубив.
Дід замовк на мить, а потім схаменувся.
— Та розповідайте вже! Де зникли? Що було потім? Як опинилися в цьому місці? Ми ж уже так плакали, так молилися, що не передати словами.
— Добре, — відповіла Веселка, обіймаючи маму і бабусю.