Інна. Частина друга

Іван Юзич

Сторінка 9 з 17

Чувши його, можна було пересвiдчитись, що церковна проповiдь здатна мати недосяжну iншими засобами мистецьку силу.

А якось завiтав оглянути церкву котрийсь iз найвищих на Українi iєрархiв. До приїзду значної особи ми — вiруючi й невiруючi — особливо старанно готували храм: мили вiкна, пiдмiтали, вишкрябували бруд. Поглянути на сановитого гостя зiйшовся ледь не весь Вiльнюський осе­редок. Сумирно, трепетно стояли, дослухаючись, — як раптом з уст дорiдного, в роззолочених одiяннях, обвiшаного масивними коштовностями єпископа посипались нещаднi iнвективи автокефалiстам.

Вразили не так слова, — хiба мало рiзного трапяється чу­ти? — як рiдкiсна лють, фанатична, у гуркотi могутнього голосу, готовнiсть спопелити iнаковiруючих.

Пiсля служби, тримаючись в близькому до передiнфарк­тного станi на заспокiйливих таблетках, довелось обд­звонювати ридаючих, звиклих вважати себе православними, жiнок, знаходити пояснення тому, що сталось.

Досi про мiжконфесiйнi конфлiкти ми знали тiльки з чуток. Мрiяли про храм, в якому могли б звертатися до Бога всi спраглi цього українцi.

Прикрий випадок зцiлив вiд омани.

Дивна рiвновага зависла у суспiльствi.

Надривались колаборантськi засоби масової iнфор­мацiї. Погрози з боку Москви стали звичною, невiд'ємною прикметою повсякдення.

Гуркотiла вночi попiд вiкнами — вiд Пiвнiчного мiстечка до утримуваних об'єктiв — вiйськова технiка. Ледь не щотижня траплялася провокацiя з боку армiї чи ОМОНу. Обуренням прокотилася звiстка про трагедiю — таємниче нiчне убивство шести працiвникiв митницi в Медiнiнкай.

Разом iз тим, й на хвилю не полишав оптимiзм, вiра в неодмiнну скороминучiсть усього цього.


Живучи мiж литовцiв, я не мiг не завважити, як люблять вони серйозну музику.

У спокiйнiшi часи, коли диригент Вiльнюського камер­ного оркестру вважався чи не другим пiсля уславленого баскетбольного центрового (2 м. 21 см.!) дiючим нацiональним героєм, вiдвiдини за абонементом фiлармонiї входили у нас iз дружиною у щокiлькатижневий ритуал. Прекрасний, затишний зал бував незмiнно переповненим, публiка — вихованою, обiзнаною. Контраст становили крупнi, простуватi риси бiльшостi меломанок (жiнки скла­дали, звiсно, переважну частину глядацтва) з витонче­но-гурманськими їх смаками.

Iнна брала участь у колективi литовської народної пiснi й танцю. Не була байдужою нi до класики, нi до сучасних ритмiв (улюбленим композитором називала Равеля). Я не раз запрошував її на концерти, влаштову­ванi Громадою, проте щось, як правило, ставало на пе­решкодi.

Iнодi, — наприклад, коли до Вiльнюса завiтав хор Київського унiверситету, — обставини складалися й спри­ятливо.


Виступ призначили в слугуючому ще музеєм одному з костьолiв Старого мiста.

Iнна з'явилася з пообiдньої спеки в простору, цiлюще прохолодну залу перед самим початком. Надзвичай висока на каблучках, чiтке цокання яких вiдбивалося пiд склепiнням з лiпними янголами, iшла неквапно, повагом, не помiчаючи, здається, нiкого, привертаючи всi погля­ди. Шовкова, кольору спiлої сливи, сукня вiдкривала бездоганнi плечi, довгу, перехоплену дрiбним янтарним намистом, шию, що пiдтримувала акуратну, точе­ну, як у Нефертiтi, голiвку. Лякаючи спершу вишуканою, нiби готичний шпиль, випроста­нiстю, примудрялась триматися цiлковито невимушено й вiльно.

З завмиранням серця провiв я її до масивного, лискучо чорного ослону в одному з переднiх рядiв.

 Слухачi — сотнi з пiвтори вiльнюсцiв i випадкових туристiв, — неквапно, лишаючи бiльшу частину мiсць незаповненими, закiнчували розсiдатись. Майже одразу з'явилися строгi, зосередженi, багато хто з розводами рум'янцю на блiдих щоках, хористи: дiвчата у вишневих платтях, юнаки в темно-синiх костю­мах.

Вiдкривала концерт українська й свiтова, переважно релiгiйного напряму, класика. Iнна дослухалась напружено, пiвзаплющивши повiки, жадаючи, видимо, якнайглибше проникнути в значення слiв.

По кiлькох довгих миттєвостях, коли тремтiв, завмираю­чи, останнiй  звук  кожного iз розлогих, урочистих творiв, зависала  ляклива, невагома — видавалось, чути биття твого серця — тиша. Коли ж гарматним пострiлом краяв  її перший, переходячий в розряджаючу грозу овацiї, оплеск, я, при обмiнi поглядами, ловив у очах сусiдки-королiвни схвалення й захват.

Виняткова акустика, теплий прийом пiдбадьорили хо­ристiв i тi, здолавши деяку початкову скутiсть, не со­ромили нашої спiвучої нацiї.

Я ж переживав почуття змiшанi. Насолоджуючись пре­красним виконанням, не сумнiвався, що вроджена делiкатнiсть не дозволить Iннi поцiкавитись, чому так негусто у залi слухачiв — зокрема, українцiв. Та вiд цього не легшало. Укотре дiймав сором за себе, за своїх родакiв. Чому завжди у нас все не до ладу?

Про приїзд хору (концерт проводився не за нашої iнiцiативи) Громада довiдалась чомусь в останню хвили­ну. Реклама, звiсно, виявилась недостатньою. Але спитай тих, кому сповiстили персонально, по телефону, — почуєш наївну, безневинним тоном, вiдповiдь: "Ходили на базар", "Приймали гостей", "Треба було на город", а то i вкрай простодушне: "Та ми забули!" Навiть вiдмовка, що жаль грошей, не спрацьовує: концерт бо благодiйний. Об'їдь увесь свiт, де проживають спiвплемiнники, — чи хоч трохи рiзнитиметься картина?

Якби не це, винесене з глибини вiкiв, недбальство, — може, не довелось би тепер у таких муках виборювати державу? Скiльки загублено, втрачено намарне, через нездатнiсть гуртуватися! Невже лишень до слiз, до пе­рекладання вини на iнших ми здiбнi? Чи вдасться, — дiймали роздуми, — змiнитись, розiрвати кляте коло ("Чому нема самосвiдомостi? Бо нема держави!" — i навпаки), хоча б майбутнiм поколiнням? 

Пiд час другої, де лунали речi народнi, жвавiшi, частини Iнна уже  всмiхалася виразно, безоглядно  й навiть мимоволi, ледь помiтно, розгойдувалась у такт мелодiї.

"Ще не вмерла Україна, i слава, i воля!" — стоячи, вiтав на завершення зал слова все ще неофiцiйного гiмну.

— Ну й мастаки ж вашi до спiву! — збуджено щебетала моя гостя в передвечiрньо тихому двориковi унiверситету. — Давно не переживала такого блаженства — начебто оновилась!

Не було потреби в словах: рiдко коли на моїй пам'ятi так яскраво сяяла її усмiшка, щастям променилась уся iстота.

 

Цих весни й лiта особливо багато роз'їжджаю — най­перш до Києва, де чимало установ зацiкавились українськими громадами, що виникли на просторах Союзу.

Ненадовго завiтавши до Львова, виступаю, в числi iншого, перед гнiвним, розбурханим людським морем навп­роти Оперного театру.

Це уже не коштує менi таких, як попервах, нервових затрат. Чуючи незлiченних ораторiв, перiодично вправляючись сам, пiдмiтив, що цiлком можна обходитись малими засобами. Емоцiйна мова, чiткi формулювання, а, головне, ударне завершальне гасло гарантують успiх у хоч як масової аудиторiї.

Так сталося й цим разом на мiтингу протесту проти нового союзного договору.

 

Вернувшись, вирiшую, що маю урештi право — вперше за кiлька рокiв — нормально, в родинному колi, провести вiдпустку.

База вiдпочинку, куди узяли путiвку, причаїлась в оглушливо, пiсля гамiрного многолюддя, тихому лiсi. Поряд — величезне, схоже на разок намистин, озеро.

Налiгши як слiд на весла, здолаєш завмерле погiдне плесо - вiдкриється iнше: зi своїми густо зарослими острiвцями, вiдбитими у водi прибережними деревами, блiдо-жовтими, спроквола похитуваними затухаючою у за­водях хвилею, лiлеями. По ледь помiтнiй удалинi пере­мичцi чекатиме наступна, з не менш мальовничим краєви­дом, особливим настроєм, блакитна гладiнь. Далi, за нею, чаїтиметься ще одна — чому, здається, не може бу­ти кiнця.

Стояла вздовж польових стежин рубленими фiгурами су­ворих iдолiв, озивалась пiднебесним кигиканням чайок, дивилась задуманими очима напiвпотонулих у буйних тра­вах корiв — Литва.

 

Та не пощастило нi досконало пiзнати таємницi озера, нi призволитися щедрот чорничного й грибного лiсу.Безжурну розслабленiсть громом з ясного неба перебив ранковий стукiт у дверi:

— В Москвi переворот!!! Змiщено президента, уведено надзвичайний стан! Громадян Литви закликають на захист Верховної Ради.

Нiде не сховаєшся вiд клятої полiтики!

З рюкзаком за плечима, через лiс, пробираюсь до най­ближчої дороги. Попутнiй транспорт, включаючи й сiльсь­кий трактор, доставляє до Вiльнюса. Де розшукати своїх?

 

По телефону довiдуюсь, що у греко-католицькiй церквi — вiдправа.

У храмi тiснiше, анiж зазвичай. Обличчя не на жарт занепокоєнi. Цiкаво, що скаже священик? 

Коли доходить до проповiдi, чую:

— У сю непевну хвилю закликаю вас iще ревнiше моли­тися до Христа, вiрити в святе його заступництво. Тодi все неодмiнно, волею Господа, налагодиться!

Беззастережно керуватись порадою схильний, однак, не кожен. Групка активiстiв Громади пiд синьо-жовтим прапором рушає на Площу Незалежностi.

Притягла вона незрiвнянно менше захисникiв, анiж узимку, — та й тi здебiльша юного або похилого вiку. Часто зустрiнеш лiдерiв громадських органiзацiй, ко­респондентiв.

— Як соромно бути росiянином! — з натренованим па­фосом, не втираючи нетверезих слiз, виголошує чiльний дiяч одного з росiйських товариств, актор драмтеатру.

 

Нiхто всерйоз не передбачив розвитку подiй. Розгуби­лись усi, в тому числi й теперiшнiй, порiдiлий i ослаб­лений, "Саюдiс". Тривожнi повiдомлення про поширення заколоту вганяють у вiдчай. Невже тому, за що стiльки боролись, судилося загинути?

В успiх путчистiв не вiриться: видно, наскiльки мiзерно на їх боцi iнтелекту, — та дров наламати зможуть добряче.

 

Демонструючи силу, мiстом безцеремонно роз'їжджає вiйськова технiка. Ледь стемнiло, невдалiк вiд будiвлi Верховної Ради спинилась одна iз броньованих колон. Од двигтiння моторiв затряслись кам'янi плити, повiтря от­руїв солярковий перегар.

6 7 8 9 10 11 12

Інші твори цього автора: