Написана в зловiсному тонi, сповнена безглуздих перекручень i вiдвертих погроз, заява вiдбивала й переляк Центру, i безнадiйне нерозумiння ним справжнiх настроїв у Прибалтицi.
Для вислову реакцiї Литви на цей документ у Вiльнюсi скликаються два мiтинги.
На першому, iнiцiйованому Мiжнацiональною координацiйною асоцiацiєю, пропонують виступити i представниковi вiд Громади. Як не пробую опиратись, товаришi покладають цю мiсiю на мене.
Часу на грунтовну пiдготовку нема. А тут iще й повна свобода, вiдсутнiсть будь-якої опiки. Про що говоритиму?
... Серед багатьох гостей, якi встигли навiдати Громаду, трапився i вельми колоритний чоловiк з Iзмаїла — невеличкий, жвавий, з чорними, пiдковою, вусами. Недавнiй фiзик-ядерник, вiн безпосередньо, втратою здоров'я, зiткнувся з реальнiстю однiєї з навислих над всiм живим загроз. Маючи, як достроковий пенсiонер, дозвiлля, додумався — не бiльш i не менш — до iдеї створення Всесвiтнього Музею Гуманiзму: позаурядової органiзацiї, яка б, накопичуючи iнформацiю, виробляла моделi порятунку людства на далеку перспективу. Вирiшив, що саме Україна, на долю якої випало — у тiм числi й за новiтнiх часiв — пройти через найжахнiшi страждання, може i повинна надати свiтовi гуманiстичного iмпульсу.
Нестандартна особистiсть, широта мислення молодого вченого справили на мене незабутнє враження, спонукали вступити у листування, проштудiювати рекомендовану лiтературу — зокрема, працi Римського клубу.
Чому б не скористатись цим матерiалом зараз, не спробувати застосувати загальнолюдський пiдхiд до нацiональних рухiв? Хiба ж пригнiчуванi народи — не всезагальна небезпека, бомба уповiльненої дiї?
Крiм того, в умовах глобальних загроз порятувати людство вiд самознищення може лише сукупнiсть накопиченого досвiду виживання. Непоправна загибель однiєї унiкальної культури — крок до катастрофи планетарної: так випадiння окремої цеглинки здатне спричинити руйнацiю будiвлi.
Отже, обстоюватиму заперечуване Москвою невiд'ємне право кожного народу вiльно, збагачуючи свiтову мозаїку своїм, неповторним вiзерунком, розвиватись.
Надходить пора мiтингу.
Приховуючи дригiтку в колiнах, спостерiгаю, як неухильно заповнюється чаша стадiону.
Хоч, завдяки постiйним вправлянням, язик мiй за останнiй час дещо "виламався", звернутись до багатотисячної iнакомовної аудиторiї на такому вiдповiдальному заходi — щось принципово iнше. Найсильнiш, невiдв'язно хвилює чомусь те, на якiй вiддалi слiд триматись вiд чорних, лячних, нiби жаби, подушечок мiкрофонiв.
Якби-то зараз, разом з усiма, безтурботно чимчикувати алеєю, мружитись вiд ласкавих передвечiрнiх променiв, компонувати букетик жовто-зеленавого каштанового листя!
Нарештi, початок. Довкiл височiючої капiтанським мiстком трибуни зосереджуються оратори досвiдченi, титулованi. Мене записано в числi перших, пiсля надiї Литви — лiдера "Саюдiса".
Полiтик i керiвник це незвичайний. Округла борiдка, розслаблена фiгура, пiдкреслена iнтелiгентнiсть — протилежнiсть нiби закутим у броню фiгурам минулого. Чимало кого нестандартнiсть дратує, менi ж цей професор консерваторiї iмпонує хоча б тим, що не соромиться бути собою.
Неакадемiчна, з гумором, промова його змусила слухачiв звеселiти, вiдпружитись. Розминаючись позаду трибуни, ловлю короткозорий, пiдбадьорливий, напрочуд м'який, як для особи такого рангу, погляд.
Ледь чужим, незнайомим голосом, розпочинаю — западає нереальна, насторожена тиша. Чутно, як десь удалинi залепече дитина. Не часто лунала тут українська мова.
Папiрця з текстом не заготував — це видається атрибутом донедавнiх маразматичних рокiв. Живе, новонароджене слово дiє сильнiше прочитаного, хоча й ризику зiрватися не порiвняти.
Коли, через кiлька хвилин, спиняюся перевести подих, знизу пiдiймається хвиля уривчатого, iнтенсивного шуму. Здогадуюсь — оплески. Отже, таки зрозумiли!
Мною опановує чудний, абсолютний спокiй. Здається, нiчого нема простiшого, анiж виступати на мiтингах, — завжди тiльки цим i займався. Замiсть суцiльної, розмитої перед тим, маси, розрiзняю окремi, з цiкавiстю спрямованi до себе, обличчя, їх неповторний вираз. Упiзнаю знайомих. Бачу, хто у що вдягнений.
Можу запросто контролювати себе: умисне, аби полегшити слухачам сприйняття, сповiльнюю темп, вимовляю слова чiткiше.
Окрiм намiченого, нагадую про давнi iсторичнi зв'язки литовського й українського народiв, що сторiччями успiшно жили в однiй державi.
Стверджую, що українцi Литви, якi об'єднались у Громаду, вийшли на "Балтiйський шлях" не "втягнутi екстремiстами", як подає заява ЦК, а за покликом розуму, велiнням серця.
Пiд кiнець, вiд доброго прийому цiлковито згубивши пильнiсть, заплутуюсь у литовськiй, що нею вирiшив завершити, фразi. Дiбравшись до мiсця, знесилено, присоромлено валюсь помiж друзiв. Чую вигуки схвалення, запевнення, що виступ удався. Менi ж вiн цiєї хвилi ввижається безнадiйно зiпсованим. Найслушнiшi думки, як завжди, навiдують, коли нiчого не змiниш.
Дослухаючись, вiдзначаю, що пiзнiшi промовцi виступають у тому ж, що я, дусi. Закликають до поглиблення демократичних процесiв, злагоди всiх громадян республiки. Одностайно засуджуючи провокацiйну Заяву, пiдтримують прагнення прибалтiв вивiльнитись з-пiд московського диктату.
Закiнчився мiтинг не зовсiм стандартно. Органiзатори, помiтивши мiж слухачами журналiстiв головного кремлiвського рупору — газети "Правда", запросили їх пiднятися на трибуну:
— Чи будете, пiсля побаченого, надалi повiдомляти, що у Литвi розпалюється мiжнацiональна ворожнеча?
Кореспонденти — двоє мiцних, немолодих чоловiкiв — вiджартовуються, обiцяють бути об'єктивними.
А назавтра, замiсть веселого рiзнобарв'я, це ж мiсце залите одним кольором — червоним. Це мiтинг "Єдiнства", листiвки iз закликом на який розсiвали напередоднi над мiстом вiйськовi вертольоти.
Так само, як прапори, одноманiтнi й промови. Трапляються чудовi оратори — професiйнi лектори, вузiвськi викладачi суспiльних дисциплiн. Та формальна майстернiсть не рятує: виступ за виступом — нiби заїжджена платiвка. Повторення вiджилих, несумiсних з сучаснiстю, гасел: захист сумнівних завоювань соцiалiзму, залякування екстремiзмом, прославляння "дружби", при якiй всi народи мають пiдлаштовуватися пiд один.
Як палахкочуть промовцi ненавистю! Не розраховуючи на силу слiв, з яких давно вивiтрилась енергiя, покладаються на мiць голосових зв'язок. Не припускаються й думки, що хтось має право думати й жити iнакше. Нечисленнi — можна полiчити на пальцях однiєї руки — литовцi, здебiльша iдеологiчнi працiвники, клянуться вiд iменi Литви у вiрностi Союзовi.
Серед публiки — переважно росiйськомовних мiсцевих жителiв — нема й близько вчорашньої святковостi, пiднесення. Переважають збудженi, роздратованi пенсiонери. Дружним, злорадним гудiнням вiтають погрози з трибуни. Особливо схвально приймають вiйськових, з їх: "Будьте певнi, товаришi! Оборонимо! Не дамо образити!"
Нi, трапляється й молодь. В одному мiсцi неперервно, як заведенi, розмахують казенними прапорами юнаки в чорних шкiрянках, з корчагiнською, зацепенiло-фанатичною жорстокiстю облич.
Поглянувши на все це, розумiєш, чому пiдтримуєш новопосталi рухи. Далеко не iдеальнi — та не передбачають кривавих розборiв, несуть цивiлiзованiсть, iнтелект, плюралiзм.
Невдалiк, на травичцi зеленого пагорба, розташувалася група опонентiв. Свистом, реготом, галайканням зустрiчає особливо лютi пасажi ораторiв.
Спроба приєднатися до цiєї, що хизується безстрашнiстю, компанiї закiнчується невдачею. То не близькi менi активiсти радикальних литовських угруповань. В коментарях, поведiнцi їх просковзує така ж, як у суперникiв, ненависть.
Не дочекавшись кiнця мiтингу, iду геть. Нестерпно розболiлась голова — вiд тиску децибел, лайливих iнтонацiй. Схожий ефект в усiх знайомих, що побували тут, — хто, як я, з цiкавостi, хто надiючись знайти противагу "литовському нацiоналiзмовi".
Проглядаючи ж через день, тенденцiйну, як завжди, наскрiзь фальшиву статтю вiльнюських кореспондентiв газети "Правда", з подивом виявляю наведене у своєму виступi прислiв'я — "Згода будує, незгода руйнує" — вкладеним в уста анонiмного учасника прокомунiстичного мiтингу.
Слушно зауважив лiдер "Саюдiса" — газета ця заслуговує, аби назву її писати тiльки в лапках!
Зустрiчi мої з Iнною — такою на диво несподiваною знайомою — тим часом тривали. Зумовлював їх, як звичайно, невмисний перетин службових маршрутiв — чи то на широкому, яскраво палахкочучому клумбами подвiр'ї виробничого об'єднання, чи десь на сходах або в коридорi, чи у вiдомому вже фойє iнститутського корпусу. Не надаючи цим вибрикам теорiї iмовiрностей надто серйозного значення, я вже пiдсвiдомо готувався до них, i, нiскiльки не схильний до мiстики, часом вражався, спiткавши Iнну тодi, коли саме очiкував цього.
Кожне з побачень, мiж якими в шаленому миготiннi по вiнця заповнених днiв запросто мiг злетiти тиждень-другий, а то й мiсяць, являло Iнну новою, несподi— ваною. Одного разу вона збуджено, пiдлiтковим, схожим на бiг, кроком, кудись квапилась; наступного — чимчикувала поволi, вiдключено вiд навколишнього: тодi у ходi її проглядало щось сомнамбулiчне. Миттєво й непередбачувано: вiд жвавостi, що переповнювала, б'ючи через край, до непроникної, нiби у верби над водою, задуми — коливались настрої. Навiть випадково надибаний гороскоп, — хоч таким свiдченням я не йму жодної вiри, — пiдказував, що для її зоряного символу — Близнюкiв — саме мiнливiсть є найсталiшою прикметою.
Зустрiчi дарували менi, зокрема, насолоду естетичну. Струнка, бездоганно пропорцiйна фiгура, пишна шапка золотавого волосся, тонкi, строгi лiнiї благородно подовженого, з iдеально гладенькою шкiрою, обличчя: правильний рiвний нiс, маленький рот (у котрому, як це буває у литовцiв, верхня губа, надаючи профiлевi трiшечки допитливостi, домiнує над нижньою), густi темнi брови i, довершенням достоїнств, величезнi, виразнi, кольору "переддосвiтньої синi", очi цiлком дозволяли виступити у конкурсi "мiс така-то", що повсюдно, грибами пiсля дощу, виникали пiсля зняття заборон.