Інна. Частина перша

Написана в зловiсному тонi, сповнена безглуздих перекручень i вiдвертих пог­роз, заява вiдбивала й переляк Центру, i безнадiйне не­розумiння ним справжнiх настроїв у Прибалтицi.

Для вислову реакцiї Литви на цей документ у Вiльнюсi скликаються два мiтинги.

На першому, iнiцiйованому Мiжнацiональною коорди­нацiйною асоцiацiєю, пропонують виступити i представни­ковi вiд Громади. Як не пробую опиратись, товаришi пок­ладають цю мiсiю на мене.

Часу на грунтовну пiдготовку нема. А тут iще й повна свобода, вiдсутнiсть будь-якої опiки. Про що говорити­му?

... Серед багатьох гостей, якi встигли навiдати Громаду, трапився i вельми колоритний чоловiк з Iзмаїла — невеличкий, жвавий, з чорними, пiдковою, вусами. Не­давнiй фiзик-ядерник, вiн безпосередньо, втратою здо­ров'я, зiткнувся з реальнiстю однiєї з навислих над всiм живим загроз. Маючи, як достроковий пенсiонер, дозвiлля, додумався — не бiльш i не менш — до iдеї створення Всесвiтнього Музею Гуманiзму: позаурядової органiзацiї, яка б, накопичуючи iнформацiю, виробляла моделi порятунку людства на далеку перспективу. Вирiшив, що саме Україна, на долю якої випало — у тiм числi й за новiтнiх часiв — пройти через найжахнiшi страждання, може i повинна надати свiтовi гуманiстично­го iмпульсу.

Нестандартна особистiсть, широта мислення молодого вченого справили на мене незабутнє враження, спонукали вступити у листування, проштудiювати рекомендовану лiтературу — зокрема, працi Римського клубу.

Чому б не скористатись цим матерiалом зараз, не спробувати застосувати загальнолюдський пiдхiд до нацiональних рухiв? Хiба ж пригнiчуванi народи — не всезагальна небезпека, бомба уповiльненої дiї?

Крiм того, в умовах глобальних загроз порятувати людство вiд самознищення може лише сукупнiсть накопиче­ного досвiду виживання. Непоправна загибель однiєї унiкальної культури — крок до катастрофи планетарної: так випадiння окремої цеглинки здатне спричинити руй­нацiю будiвлi.

Отже, обстоюватиму заперечуване Москвою невiд'ємне право кожного народу вiльно, збагачуючи свiтову мозаїку своїм, неповторним вiзерунком, розвиватись.

Надходить пора мiтингу.

Приховуючи дригiтку в колiнах, спостерiгаю, як неухильно заповнюється чаша стадiону.

 Хоч, завдяки постiйним вправлянням, язик мiй за останнiй час дещо "виламався", звернутись до багато­тисячної iнакомовної аудиторiї на такому вiдповiдально­му заходi — щось принципово iнше. Найсильнiш, невiдв'язно хвилює чомусь те, на якiй вiддалi слiд три­матись вiд чорних, лячних, нiби жаби, подушечок мiкро­фонiв.

 Якби-то зараз, разом з усiма, безтурботно чимчи­кувати алеєю, мружитись вiд ласкавих передвечiрнiх про­менiв, компонувати букетик жовто-зеленавого каштанового листя!

Нарештi, початок. Довкiл височiючої капiтанським мiстком трибуни зосереджуються оратори досвiдченi, ти­тулованi. Мене записано в числi перших, пiсля надiї Литви — лiдера "Саюдiса".

Полiтик i керiвник це незвичайний. Округла борiдка, розслаблена фiгура, пiдкреслена iнтелiгентнiсть — про­тилежнiсть нiби закутим у броню фiгурам минулого. Чима­ло кого нестандартнiсть дратує, менi ж цей професор консерваторiї iмпонує хоча б тим, що не соромиться бути собою.

Неакадемiчна, з гумором, промова його змусила слу­хачiв звеселiти, вiдпружитись. Розминаючись позаду три­буни, ловлю короткозорий, пiдбадьорливий, напрочуд м'який, як для особи такого рангу, погляд.

Ледь чужим, незнайомим голосом, розпочинаю — западає нереальна, насторожена тиша. Чутно, як десь удалинi за­лепече дитина. Не часто лунала тут українська мова.

Папiрця з текстом не заготував — це видається атри­бутом донедавнiх маразматичних рокiв. Живе, новонарод­жене слово дiє сильнiше прочитаного, хоча й ризику зiрватися не порiвняти.

Коли, через кiлька хвилин, спиняюся перевести подих, знизу пiдiймається хвиля уривчатого, iнтенсивного шуму. Здогадуюсь — оплески. Отже, таки зрозумiли!

Мною опановує чудний, абсолютний спокiй. Здається, нiчого нема простiшого, анiж виступати на мiтингах, — завжди тiльки цим i займався. Замiсть суцiльної, розми­тої перед тим, маси, розрiзняю окремi, з цiкавiстю спрямованi до себе, обличчя, їх неповторний вираз. Упiзнаю знайомих. Бачу, хто у що вдягнений.

Можу запросто контролювати себе: умисне, аби полег­шити слухачам сприйняття, сповiльнюю темп, вимовляю слова чiткiше.

Окрiм намiченого, нагадую про давнi iсторичнi зв'яз­ки литовського й українського народiв, що сторiччями успiшно жили в однiй державi.

Стверджую, що українцi Литви, якi об'єднались у Гро­маду, вийшли на "Балтiйський шлях" не "втягнутi екстремiстами", як подає заява ЦК, а за покликом розу­му, велiнням серця.

Пiд кiнець, вiд доброго прийому цiлковито згубивши пильнiсть, заплутуюсь у литовськiй, що нею вирiшив за­вершити, фразi. Дiбравшись до мiсця, знесилено, присо­ромлено валюсь помiж друзiв. Чую вигуки схвалення, за­певнення, що виступ удався. Менi ж вiн цiєї хвилi вви­жається безнадiйно зiпсованим. Найслушнiшi думки, як завжди, навiдують, коли нiчого не змiниш.

Дослухаючись, вiдзначаю, що пiзнiшi промовцi висту­пають у тому ж, що я, дусi. Закликають до поглиблення демократичних процесiв, злагоди всiх громадян республiки. Одностайно засуджуючи провокацiйну Заяву, пiдтримують прагнення прибалтiв вивiльнитись з-пiд московського диктату.

Закiнчився мiтинг не зовсiм стандартно. Органiзато­ри, помiтивши мiж слухачами журналiстiв головного кремлiвського рупору — газети "Правда", запросили їх пiднятися на трибуну:

— Чи будете, пiсля побаченого, надалi повiдомляти, що у Литвi розпалюється мiжнацiональна ворожнеча?

Кореспонденти — двоє мiцних, немолодих чоловiкiв — вiджартовуються, обiцяють бути об'єктивними.

А назавтра, замiсть веселого рiзнобарв'я, це ж мiсце залите одним кольором — червоним. Це мiтинг "Єдiнства", листiвки iз закликом на який розсiвали напередоднi над мiстом вiйськовi вертольоти.

Так само, як прапори, одноманiтнi й промови. Трапля­ються чудовi оратори — професiйнi лектори, вузiвськi викладачi суспiльних дисциплiн. Та формальна майстернiсть не рятує: виступ за виступом — нiби заїжджена платiвка. Повторення вiджилих, несумiсних з сучаснiстю, гасел: захист сумнівних завоювань соцiалiзму, залякування екстремiзмом, прославляння "дружби", при якiй всi народи мають пiдлаштовуватися пiд один.

Як палахкочуть промовцi ненавистю! Не розраховуючи на силу слiв, з яких давно вивiтрилась енергiя, покла­даються на мiць голосових зв'язок. Не припускаються й думки, що хтось має право думати й жити iнакше. Не­численнi — можна полiчити на пальцях однiєї руки — ли­товцi, здебiльша iдеологiчнi працiвники, клянуться вiд iменi Литви у вiрностi Союзовi.

Серед публiки — переважно росiйськомовних мiсцевих жителiв — нема й близько вчорашньої святковостi, пiднесення. Переважають збудженi, роздратованi пенсiонери. Дружним, злорадним гудiнням вiтають погрози з трибуни. Особливо схвально приймають вiйськових, з їх: "Будьте певнi, товаришi! Оборонимо! Не дамо образи­ти!"

Нi, трапляється й молодь. В одному мiсцi неперервно, як заведенi, розмахують казенними прапорами юнаки в чорних шкiрянках, з корчагiнською, зацепенiло-фанатич­ною жорстокiстю облич.

Поглянувши на все це, розумiєш, чому пiдтримуєш но­вопосталi рухи. Далеко не iдеальнi — та не передбачають кривавих розборiв, несуть цивiлiзованiсть, iнтелект, плюралiзм.

Невдалiк, на травичцi зеленого пагорба, розташува­лася група опонентiв. Свистом, реготом, галайканням зустрiчає особливо лютi пасажi ораторiв.

Спроба приєднатися до цiєї, що хизується безстрашнiстю, компанiї закiнчується невдачею. То не близькi менi активiсти радикальних литовських угрупо­вань. В коментарях, поведiнцi їх просковзує така ж, як у суперникiв, ненависть.

Не дочекавшись кiнця мiтингу, iду геть. Нестерпно розболiлась голова — вiд тиску децибел, лайливих iнто­нацiй. Схожий ефект в усiх знайомих, що побували тут, — хто, як я, з цiкавостi, хто надiючись знайти противагу "литовському нацiоналiзмовi".

Проглядаючи ж через день, тенденцiйну, як завжди, наскрiзь фальшиву статтю вiльнюських кореспондентiв га­зети "Правда", з подивом виявляю наведене у своєму виступi прислiв'я — "Згода будує, незгода руйнує" — вкладеним в уста анонiмного учасника прокомунiстичного мiтингу.

Слушно зауважив лiдер "Саюдiса" — газета ця заслуго­вує, аби назву її писати тiльки в лапках!

Зустрiчi мої з Iнною — такою на диво несподiваною знайомою — тим часом тривали. Зумовлював їх, як звичай­но, невмисний перетин службових маршрутiв — чи то на широкому, яскраво палахкочучому клумбами подвiр'ї ви­робничого об'єднання, чи десь на сходах або в коридорi, чи у вiдомому вже фойє iнститутського корпусу. Не нада­ючи цим вибрикам теорiї iмовiрностей надто серйозного значення, я вже пiдсвiдомо готувався до них, i, нiскiльки не схильний до мiстики, часом вражався, спiткавши Iнну тодi, коли саме очiкував цього.

Кожне з побачень, мiж якими в шаленому миготiннi по вiнця заповнених днiв запросто мiг злетiти тиждень-дру­гий, а то й мiсяць, являло Iнну новою, несподi— ваною. Одного разу вона збуджено, пiдлiтковим, схожим на бiг, кроком, кудись квапилась; наступного — чимчикувала по­волi, вiдключено вiд навколишнього: тодi у ходi її проглядало щось сомнамбулiчне. Миттєво й непередбачува­но: вiд жвавостi, що переповнювала, б'ючи через край, до непроникної, нiби у верби над водою, задуми — коли­вались настрої. Навiть випадково надибаний гороскоп, — хоч таким свiдченням я не йму жодної вiри, — пiдказу­вав, що для її зоряного символу — Близнюкiв — саме мiнливiсть є найсталiшою прикметою.

Зустрiчi дарували менi, зокрема, насолоду естетичну. Струнка, бездоганно пропорцiйна фiгура, пишна шапка золотавого волосся, тонкi, строгi лiнiї благородно по­довженого, з iдеально гладенькою шкiрою, обличчя: пра­вильний рiвний нiс, маленький рот (у котрому, як це бу­ває у литовцiв, верхня губа, надаючи профiлевi трiшечки допитливостi, домiнує над нижньою), густi темнi брови i, довершенням достоїнств, величезнi, виразнi, кольору "переддосвiтньої синi", очi цiлком дозволяли виступити у конкурсi "мiс така-то", що повсюдно, грибами пiсля дощу, виникали пiсля зняття заборон.