Айкі

№2 — це во­ни троє ле­тять. — і він по­ка­зав па­ль­цем на три ко­пії Ай­кі.

— Хто во­ни? — спи­тав Ай­кі.

— То ти. То­ч­ні­ше та­кі, як ти. Шту­ч­ні ти. Твої ко­пі­ї. Кло­ни.

— Да­ль­ше. — пе­ре­бив Ай­кі.

— Як­би ле­ті­ли ви, ви би ма­ли пи­ти з зе­ле­них ку­х­лів, як­би во­ни — з си­ніх. Той. — він по­ка­зав на Ча­м­бу. — ви­пив з зе­ле­но­го ку­х­ля.

— Шо в кух­лях? — спи­тав Бу, який ра­п­том при­йшов до тя­ми.

— В зе­ле­них: один дає си­лу. — і Рі­го­бер зно­ву по­ка­зав на Ча­м­бу. — Дру­гий дає знан­ня про все на сві­ті, а тре­тій ро­бить то­го, хто з ньо­го ви­п'є, кмі­т­ли­вим і ви­на­хі­д­ли­вим.

— Чув, Ча­м­бі­но? — ви­гу­к­нув Ай­кі.

— Чув-­ка, чув-­ка. — під­тве­р­див Ча­м­ба, ви­ла­зя­чи з во­ди.

То­ді Ай­кі по­ди­ви­в­ся на Бу, взяв два зе­ле­ні ку­х­лі і спи­тав:

— Ти шо пи­ти бу­деш?

Бу по­ду­мав і ска­зав:

— Да­вай я вга­да­ю.

Ай­кі схо­вав оби­д­ва ку­х­лі за спи­ною, Ча­м­ба ува­ж­но сте­жив за тим, щоб хтось не під­си­пав чо­го, а Бу ти­ць­нув па­ль­цем у пра­ву ру­ку Ай­кі. Той ви­тя­г­нув ку­х­ля, що був у пра­вій ру­ці і про­чи­тав на­пис на ньо­му:

"Хто з ку­х­ля цьо­го ви­п'є все до кра­п­лі,

зна­ти бу­де все на сві­ті, де, ко­ли і як.

Хто ж за­ли­шить тут хоч кра­п­лю,

Зна­ти бу­де все, та на­пе­ред не ска­же."

— Не­скла­д­но якось. — про­ми­м­рив Ай­кі. — Я би тро­хи бі­ль­ше в ри­му на­пи­сав. Чий ше­девр?

— То я при­ду­мав. — ти­хе­нь­ко ска­зав Ку­бік.

— А хто ва­рив?

— Я. — мо­вив Рі­го­бер.

— По­діє?

— На ньо­го ж по­ді­я­ло. — і він зно­ву по­ка­зав на Ча­м­бу.

— На. — на­ре­ш­ті уро­чи­с­то мо­вив Ай­кі і дав ку­х­ля в ру­ки Бу.

Ко­ли Бу взяв ку­х­ля, ста­ло зро­зу­мі­ло, що ви­ни­к­не од­на про­бле­м­ка. Для ма­лю­ка він був тро­хи за­ве­ли­кий.

— Ти ви­пий-­ка всьо, да­вай-­ка. — про­ми­м­рив Ча­м­ба.

Бу скри­ви­в­ся і сьо­р­б­нув з ку­х­ля. Йо­го пе­ре­сми­к­ну­ло, як і Ча­м­бу у свій час. То­ді він на­брав яко­мо­га бі­ль­ше по­ві­т­ря і по­чав пи­ти. Бу­ло чу­ти як ро­же­ва рі­ди­на з ку­х­ля бу­ль­кає у ньо­го в го­р­лі. Ча­м­ба з не­те­р­пін­ням че­кав, ко­ли Бу на­ре­ш­ті все ви­п'є. Ай­кі тим ча­сом ди­ви­в­ся на жи­віт ма­ло­го, який все на­ду­ва­в­ся і на­ду­ва­в­ся. а Бу все пив і пив. На­ре­ш­ті він від­хи­лив від ро­та ку­х­ля, яко­го від­ра­зу ж вхо­пив Ча­м­ба і за­гля­нув все­ре­ди­ну. І тут Бу під­ско­чив, сми­к­ну­в­ся, йо­го ку­пу раз пе­ре­ве­р­ну­ло в по­ві­т­рі і він ба­ба­х­нув яс­к­ра­во ора­н­же­вим фе­є­р­ве­р­ком, пі­с­ля чо­го ми­р­но впав на скля­ну під­ло­гу і за­до­во­ле­но по­ди­ви­в­ся на Ай­кі і Ча­м­бу.

— Тут-­ка шє є. — про­ски­г­лив Ча­м­ба. Ай­кі за­гля­нув до ку­б­ка і по­хи­тав го­ло­ва­ми.

— Я не зміг бі­ль­ше. — ви­пра­в­до­ву­ва­в­ся Бу.

— Те­пер ти на­пе­ред не бу­деш зна­ти.

— А що, тіль­ки на­зад? — пе­ре­пи­тав Бу і ліг на скля­ну під­ло­гу. Жи­віт у ньо­го і спра­в­ді був ве­ли­ким. Ай­кі по­ві­рив, що все там мо­г­ло і не по­мі­с­ти­тись.

— Я при­ду­май-­ка! — ви­гу­к­нув Ча­м­ба. — Я на­пе­ре­дь-­ка зна­ти. — і він од­ним ма­хом до­пив те, що не до­пив Бу.

— Ні! — за­кри­чав Рі­го­бер.

Але бу­ло пі­з­но. Ча­м­бу вже пе­ре­сми­к­ну­ло, зле­г­ка під­ки­ну­ло вго­ру і з вух у ньо­го пі­шов дим.

— Чьо ні? — спи­тав Ча­м­ба.

— Один має пи­ти один на­пи­ток, бо мо­же все змі­ша­ти­ся і ні­чо­го не ді­я­ти. — по­яс­нив Рі­го­бер.

Ча­м­ба пі­ді­йшов до Ай­кі і спро­бу­вав під­ня­ти йо­го. У ньо­го і спра­в­ді ні­чо­го не ви­йш­ло. По­ба­чи­в­ши це, злі ута­ки на ки­ли­м­ках-­лі­ту­н­цях за­гу­ді­ли і під­ле­ті­ли бли­ж­че, при­го­ту­ва­в­шись зно­ву за­ки­ду­ва­ти Ча­м­бу вся­кою ли­п­кою бя­ко­ю. То­ді Ча­м­ба ще раз сми­к­нув Ай­кі і той під­ле­тів ви­со­ко вго­ру і по­чав з пе­ре­ля­ку ма­ха­ти ру­ка­ми і но­га­ми.

— Не те­лі­м­пай-­кай­ся! — кри­к­нув Ча­м­ба і зло­вив Ай­кі.

Ута­ки зно­ву від­ле­ті­ли.

— Ха! — кри­к­нув Ча­м­ба. — Як я вась на­ду­ти? Всьо фай­ню­ць­ко. Ха-­ха.

Ай­кі з по­ле­г­шен­ням зі­тхнув і за­л­пом ви­пив свою пор­ці­ю. Йо­го та­кож пе­ре­сми­к­ну­ло, по­кру­ти­ло в по­ві­т­рі і він ви­бу­х­нув яс­к­ра­во-­жо­в­тим спа­ла­хом, пі­с­ля чо­го при­зе­м­ли­в­ся і по­ве­р­ну­в­ся до Рі­го­бе­ра. Але тіль­ки-­но він від­крив од­но­го з ро­тів, аби спи­та­ти то­го щось, як втру­ти­в­ся Бу:

— Не пи­тай йо­го. Я все роз­ка­жу. Я все зна­ю.

— А й спра­в­ді. — ви­гу­к­нув Ай­кі. — То­ді ка­жи, як нам звід­си ви­б­ра­тись.

— А це я не ска­жу.

— Чьо? — спи­тав Ча­м­ба.

— На­пе­ред я ні­чо­го не знаю, знаю ли­ше на­зад, ли­ше про те, що вже від­бу­ло­ся.

— Тю ти. — ви­р­ва­лось у Ча­м­би і він пі­ді­йшов до од­но­го з ки­ли­м­ків, вхо­пив йо­го, спро­бу­вав стру­си­ти з ньо­го ута­ка, який впе­р­то не хо­тів па­да­ти, то­ді від­че­пив йо­го ру­кою і пі­ді­йшов до Ай­кі. — О!

— Ма­лий. — ска­зав Ай­кі.

— Я знаю, я зна­ю. — ра­п­том за­го­во­рив Рі­го­бер. — Вам тре­ба Га­б­зьо­вий.

— Шо? — пе­ре­пи­тав Ай­кі.

То­ді Рі­го­бер по­ка­зав па­ль­цем на ве­ли­че­з­но­го ута­ка:

— Він Габзь.

В цю мить хтось із мен­ших ута­ків при­ле­тів з ве­ли­че­з­ним ки­ли­м­ком Га­б­зя.

Ай­кі взяв йо­го і ки­нув до­ни­зу. Ки­ли­мок роз­пла­с­та­в­ся і на ньо­го від­ра­зу ж ско­чив Ча­м­ба. Бу спро­бу­вав по­вто­ри­ти, але жи­віт не по­зво­лив йо­му. То­ді Ча­м­ба до­по­міг ма­ло­му за­бра­ти­ся на ки­ли­м­ка. Ай­кі по­слі­ду­вав за ни­ми.

— Тіль­ки ли­шіть йо­го на пло­щі. — по­про­сив Рі­го­бер.

— На пло­щі, так на пло­щі. — по­го­ди­в­ся Ай­кі. — Вьйо! По­ле­ті­ли. — він вхо­пив ру­ка­ми пе­ред­ні краї ки­ли­м­ка і тро­хи на­хи­ли­в­ся впе­ред. Ки­ли­мок за­рив но­сом у скля­ну під­ло­гу. То­ді Ча­м­ба ви­су­нув з ки­ли­м­ка ру­ку і ге­п­нув нею по під­ло­зі. Скло роз­би­ло­ся і ки­ли­мок ви­пав у ве­ли­ку ді­р­ку.

9. Світ уни­зу

— Три­май, три­май! — ре­пе­ту­вав тов­с­тий Бу.

Ай­кі на­ма­га­в­ся втри­ма­ти ке­ру­ван­ня ве­ли­че­з­ним ки­ли­м­ком-­лі­ту­н­цем, але в ньо­го, на­спра­в­ді, не ду­же ви­хо­ди­ло. Ча­м­ба час від ча­су ви­ко­ри­с­то­ву­вав свою над­мі­р­ну си­лу і за­ве­р­тав край ки­ли­м­ка, що над­то си­ль­но на­хи­ля­в­ся до­ни­зу, ра­зом із ото­ро­пі­лим і пе­ре­ля­ка­ним Ай­кі. Бу не­са­мо­ви­то ве­ре­щав, а ки­ли­мок без­на­дій­но па­дав.

Ча­м­ба гля­нув уго­ру, на Ну­м­пі-­ду. Звід­си ос­т­рів був ще ве­ли­ким і яс­к­ра­во осві­т­ле­ним з од­ні­єї сто­ро­ни і не­про­гля­д­но те­м­ним з дру­го­ї. Ча­м­ба до­б­ре ро­зу­мі­в­ся на ас­т­ро­но­мі­ї. Її він ви­вчив, по­ки ле­тів зі сво­го ос­т­ро­ва до Ну­м­пі-­ду.

Од­на ча­с­ти­на яс­к­ра­вою бу­ла то­му, що її осві­т­лю­ва­ло Ну­м­пі­ду­сь­ке со­н­це, яке са­ме ро­би­ло свій ні­ч­ний рейд під ос­т­ро­вом. То­му на­го­рі бу­ла ніч. І бу­ло свя­то в честь ве­ли­ко­го ута­ка Ай­кі. Ча­м­ба зга­дав то­р­та, об­ли­з­ну­в­ся і гір­ко зі­тхнув.

Ки­ли­мок тим ча­сом па­дав. Всі спро­би зу­пи­ни­ти йо­го бу­ли ма­р­ни­ми. То­ді Ча­м­ба обе­ре­ж­но ви­гля­нув з-за краю ки­ли­м­ка і по­ба­чив уни­зу ве­ли­кий ос­т­рів. То­ді він схо­пив Ай­кі за пле­че і ска­зав:

— Ти не бо­їсь. Бу­дем па­дай. Під на­ми ось­т­рів.

— Ну і шо, шо ос­т­рів! Ми в ньо­го влі­пи­мось! — ме­ту­ши­в­ся Ай­кі.

Тут в роз­мо­ву втру­ти­в­ся Бу, який вже зму­чи­в­ся ве­ре­ща­ти:

— Ча­м­ба пра­в­ду бре­ше. Над ко­ж­ним ос­т­ро­вом іс­нує си­ла від­што­в­ху­ван­ня. Еле­ме­н­та­р­ний за­кон фі­зи­ки. Ко­ли ми від­чу­є­мо, як нас по­чи­нає щось га­ль­му­ва­ти — зна­чить ми на­бли­жа­є­мось до ос­т­ро­ва. І, в ре­зуль­та­ті, ми ду­же м'я­ко при­зе­м­ли­мо­ся.

Ай­кі по­ди­ви­в­ся на Бу:

— До­б­ре, я то­бі ві­рю: ти ж у нас все зна­єш.

— Ні, Ай­кі, я це взнав, ко­ли сам на Ну­м­пі-­ду впав.

— Слю­хай. Шьо то бу­ло там-­ка? Ти всьо знай-­ка. — ра­п­том спи­тав Ча­м­ба.

— То­ч­но. — мо­вив Бу. — Ви ж ні­чо­го не зна­є­те. — тут Бу по­ди­ви­в­ся вго­ру. Ну­м­пі-­ду вже був тро­хи да­ле­ко, але все­-од­но ще не зо­всім ма­ле­нь­ким. — По­ди­ві­ть­ся. — Ай­кі і Ча­м­ба по­ди­ви­ли­ся вго­ру. — Яй! То Ну­м­пі-­ду! То мій Ну­м­пі-­ду! — ви­гу­к­нув Ай­кі. — То він та­кий зни­зу! — а Ну­м­пі-­ду і спра­в­ді був ці­ка­вим. Аж те­пер Ай­кі взнав, що йо­го ос­т­рів май­же зо­всім кру­г­лий, як та­рі­л­ка. Тіль­ки зни­зу, май­же по­се­ре­ди­ні з ньо­го сти­р­чить скля­на над­бу­до­ва, то­ч­ні­ше під­бу­до­ва, яка має на­зву "дзи­го­ва об­се­р­ва­то­рі­я". — Дзи­го­ва об­се­р­ва­то­рія то­му, що за­вдя­ки їй зі сто­ро­ни ос­т­рів має фо­р­му дзи­ги. Во­на са­ме під кві­ту­чим па­го­р­бом. Тоб­то зго­ри з та­рі­л­ки Ну­м­пі-­ду сти­р­чить кві­ту­чий па­горб, а зни­зу — дзи­го­ва об­се­р­ва­то­рі­я. — по­яс­нив Бу.

Ча­м­ба йо­го ува­ж­но слу­хав. Ай­кі, від­кри­в­ши оби­д­ва ро­ти, за­хо­п­ле­но ди­ви­в­ся на свій ос­т­рів. Бу ся­яв від за­до­во­лен­ня. Йо­му бу­ло над­зви­чай­но при­єм­но від то­го, що він так ба­га­то знав.

Ра­п­том ста­ло від­чу­т­но, як па­дін­ня ки­ли­м­ка ні­би за­га­ль­му­ва­ло і ста­ло сві­т­лі­ше на­вк­ру­ги.

Ча­м­ба гля­нув униз і за­кри­чав:

— Там-­ка ось­т­рів. Ми за­ра влу­пи­тись в йо­го со­н­це!

Ай­кі, по­чу­в­ши це, та­кож ліг на ки­ли­мок і зві­сив го­ло­ви, ви­трі­щу­ю­чись на не­ві­до­ме со­н­це не­ві­до­мо­го ос­т­ро­ва. То­ді він ско­чив на но­ги і спро­бу­вав ске­ру­ва­ти Га­б­зьо­во­го ки­ли­м­ка так, щоб не зі­тк­ну­тись із со­н­цем.

Бу ра­п­том по­чав смі­я­тись.

— Ти чьо? — спи­тав Ча­м­ба.

Бу на мить стих, пе­ре­вів по­дих і ска­зав:

— Але ви ду­р­ні. З со­н­цем не мо­ж­на сту­к­ну­тись. Ха-­ха. Йо­го про­с­то не­ма. Ха. Ко­ли ми вле­ти­мо в ньо­го, то по­ба­чи­мо йо­го десь зо­всім не там, де во­но бу­ло. Во­но — мі­раж. Ха-­ха. І ви цьо­го не зна­ли? Ха-­ха.

— Ото і не зна­ли. — об­ра­зи­в­ся Ай­кі і сів на ки­ли­мок, че­ка­ю­чи зу­стрі­чі із со­н­цем.

Ки­ли­мок опу­с­ка­в­ся все по­ві­ль­ні­ше і по­ві­ль­ні­ше. Ста­ва­ло все сві­т­лі­ше і сві­т­лі­ше.

— От і ва­ше со­н­це. — ви­гу­к­нув Бу, по­ка­зу­ю­чи ру­кою ку­дись вбік.

Ай­кі і Ча­м­ба по­ди­ви­ли­ся ту­ди, ку­ди по­ка­зу­вав Бу, і по­ба­чи­ли со­н­це не­ві­до­мо­го ос­т­ро­ва десь зо­всім да­ле­ко вго­рі.

— Зві­д­ки во­но там? — зди­ву­ва­в­ся Ай­кі.

— Я ж ка­зав. — по­яс­нив йо­му Бу і враз схо­пи­в­ся ру­кою за ро­та.

— Шьо, га­лі­мо? — ви­гу­к­нув Ча­м­ба.

— Чо­гось зля­ка­в­ся. — при­пу­с­тив Ай­кі.

— Рі­го­бер не­до­го­во­рив.