– Що нового чути в місті?
– Нічого нового, всі очікують на одужання Великого князя, – сказав Тобіас, підійшовши до столу і з легкою посмішкою обвівши бедлам на столі, запитав. – А у вас, вчителю, є успіхи?
– Успіхи? – перепитав маг. – Які успіхи, все як завжди, а можливо і гірше. Треба шукати іншу роботу, через кілька років залишаться одні лише відьмаки та шарлатани. На жаль, всі закони природи змінились і магія покидає наш світ. Добре, що я кілька років тому направив тебе до купця Нестора, тепер ти вже в нього старший прикажчик, будеш мати хліб на старості літ.
– Так ви все таки вирішили відправитися на схід до тайбетських мудреців чи залишитесь в Кийграді?
– А що мені тут робити? – здвинув плечима Мальфар і взявши перстень, покрутив його в руці. – Поїду. І чим скоріше, тим краще. Великий князь Святослав хворий, скоро його сини почнуть ділити спадок, а значить буде братовбивча війна. Краще посиджу в горах, поближче до зірок, можливо щось і висиджу. До речі, коли ти збираєшся оженитись на своїй Златці?
– Ну, напевно восени, – зітхнув латиняни, згадавши своє золотоволосе кохання, дочку тисяцького кийградської дружини.
– А вже як хочеться якнайшвидше пригорнути дівчину, – весело розсміявся маг.
– Так, хочеться. І якби не моя Златка, то поїхав би з вами, не зважаючи на ваше заперечення, щоб перевірити чи справді правдиві ваші оповідання про далекі країни.
– Перевіриш іншим разом, як почнеш водити свої торгові каравани, бо залишу тобі цей дім і трохи грошей. А там, можливо, через якийсь час і сам повернусь до Кийграда, якщо все угомониться.
– Ви насправді, вчителю, думаєте, що незабаром почнеться війна?
– Я вже досить багато прожив на цім світі, бачив дещо, – промовив Мальфар, насупивши свої сиві брові. – Старший син Святослава Ярополк не зможе протидіяти Ізяславу, не має в нього жорсткості, а Ізяслав не примириться з другорядною роллю, тим паче маючи підтримку Святославової дружини, яка спить і бачить військові походи, багатий полон.
– А Володимир?
– Хмм... Володимир мені подобається, він розумний і розважливий, та навряд чи щось в нього вийде, так і буде сидіти в своєму Новограді, якщо нічого не станеться...
– І я бачив, що без своїх воїнів він нікуди не ходить, – сказав нахмурившись Тобіас. – А Ізяслав, як сказав мені майбутній тесть, помчав в Чернів. Тільки Ярополк не відходить від батька і, навіть, послав за лікарями до Цареграду.
– Ну, це вже не моя справа... Днів через десять, я збираюсь з караваном купця Тумбея відправитись на схід і хотів би твоєї допомоги зібратись в дорогу. Треба деякі речі сховати, а дещо прийдеться знищити, так мені буде спокійніше.
Тобіас кивнув погоджуючись, хоча вже більше трьох років він не навчається в мага, та все ж для нього маг Мальфар на все життя залишиться вчителем, який змалечку виховував його як свого сина. Останній раз вони їздили до Новограда, шукаючи сліди волхва Олега, чотири роки тому. Подорож нічого не дала, лише Мальфар ближче познайомився з князем Володимиром і вони, здається, заприятелювали. Інколи князь заходив до цієї домівки на окраїні міста і розмовляв з магом про найрізноманітніші речі, вельми був він цікавий до навколишнього світу.
– Поснідай зі мною, – запропонував Мальфар Тобіасу.
– Вчителю, ви так запрацювались, а вже пора обідати, – посміхнувся той. – Та я маю до вас одну ще справу.
– Яку?
– Я про вашого слугу і кухаря Майшу, може він залишиться зі мною в Кийграді, допомагав би по господарству нам зі Златкою. Він вже старуватий для подорожі, а я звик до нього та й він начебто не проти.
– Добре, – швидко погодився маг, одів перстень на вказівний палець і, вставши з крісла, додав. – А я думав дати йому трохи грошей і відправити його доживати свій вік на батьківщину до Хазарії.
– Та він же в Кийграді живе вже років сорок, що йому там робити? – здивувався Тобіас.
– Пішли перекусимо і запитаємо Майшу, що до цього.
Вони вийшли з кімнати і, пройшовши коридором, ввійшли до світлої світлиці. Старий хазар вже закінчував накривати великий дубовий стіл. Це був невеликого росту клишоногий дідуган з тюрбаном на голові, одягнутий в просторий жовто-зелений хазарський халат. Свого часу Мальфар врятував його від розправи розлюченого натовпу, який звинувачував хазара в крадіжці. В Кийграді крадіїв дуже жорстоко карали і тому їх тут майже не було. Жестом запросивши Тобіаса сідати до столу, маг підійшов до слуги і сказав.
– Майша, скоро поїду я в далеку подорож... І ти можеш зі мною поїхати, а там, можливо, в Хазарії залишишся, знайдеш родичів, грошей я тобі дам. Як на це ти дивишся?
– Спасибі, хазяїн, та якщо ваша ласка, я б хотів залишитись з паном Тобіасом, нічого мені робити в Хазарії, нікого в мене там не залишилось. Всі родичі загинули, коли я попав в полон, спалили русини моє містечко, залишилась одна зола, – відповів Майша поклонившись.
– Та я знаю про це, – поморщився Мальфар. – Але ти міг би купити хатину, завести сім'ю... Врешті, як хочеш, вирішуй сам.
– Я залишусь тут, буду с Тобіасом і Златкою доживати свій вік, – твердо відповів слуга.
Тобіас задоволено посміхнувся, підсунув ближче до себе тарілку з гарячою поросятиною і почав з насолодою їсти, приправляючи м'ясо хроном та запиваючи прохолодним медоваром.
– Ну і добре, послужиш ще днів десять і переїжджай до Тобіаса, а я вже якось сам, – невдоволено промовив маг, сідаючи за стіл. Десь в глибині душі він сподівався, що Майша відправиться з ним і може навіть до самого Тайбету.
7
Сонце нещадно палило і піт крупними краплями стікав по обличчю Болеслава, який вже хвилин десять кружляв навколо свого супротивника, намагаючись витягнути того на себе. Та його противник, германський барон Штирьман, не піддавався і міцно тримаючи оборону, за допомоги своїх довжелезних рук, тримав Болеслава на відстані. Удари мечів були такими сильними, що німіли долоні в залізних рукавицях, а дерев'яні щити потроху кришились. Це був завершальний бій в якому повинен був визначитись переможець цьогорічних змагань на мечах, присвячених святому рицарю Іларіону. Болеслав доволі легко пройшов своїх супротивників, його притуплений залізний меч швидко знаходив найменшу шпаринку в захисті противника, а не рідко він просто вибивав із їх рук меча і суді віддавали йому перемогу. Швидкий та гнучкий, він уміло ухилявся від ударів, зближувався із супротивником і приставляв меч в їх забрала. Та тільки не зараз. Одягнутий в сріблясто-червоні лати барон Штирьман не нападав, а грамотно тіснив Болеслава, ганяючи його по піщаній арені, поставивши собі за мету знесилити його. І поки це барону вдавалось. Треба було щось робити і Болеслав вирішив ризикнути, доки ще не зовсім вимотався. Відскочивши якнайдалі, він підняв свій щит до забрала шолома, а меч опустив до землі і став чекати на противника. Штирьман повільно і обережно підходив, виставивши меч перед собою, а щитом закривши груди. Барон підходив все ближче і ближче, та Болеслав не рухався, чекаючи на зручний момент. І ось меч противника майже уперся в його щит, тоді Болеслав різко розвернувся, відставивши на витягнуту руку щит, крутнувся вліво під меч барона, зближаючись з противником і одночасно рубаючи мечем. Цей прийом називався "вітряк" і потребував чіткої синхронності дій. Болеславу вдалося вдало його виконати, меч розвертаючись із силою вдарив в незахищений бік Штирьмана. Барон похитнувся, скрикнув від болі, а Болеслав продовжуючи свій рух опинився за його спиною і швидко приставив свій меч до незахищеної шиї противника.
– Чиста перемога! – вигукнув суддя. – Переміг шляхетний рицар Болеслав!
Бій був зупинений і супротивники, важко дихаючи, підняли забрала і, знявши рукавиці, потиснули один одному руки.
Арена, на якій проходили змагання, знаходилась якраз посередині між містом і замком герцога Венедії, це був досить рівний майданчик посипаний річковим піском, навкруги якого розмістились глядачі. Шляхетні пани сиділи на стільчаках, під натягнутими шовковими тентами, а простолюдини стояли на низенькому пагорбі. Повсюди снували торговці, розносивши напої і солодощі, а так же монахи, пропонуючи релігійні реліквії та іконки святих. Герцог Вольмир, в оточенні найбільш знатних родин Венедії, сидів в дубовому кріслі на дерев'яному помості і з великою цікавістю спостерігав за завершальними боями другого дня свята. В перший день змагались всі охочі в стрільбі з лука, в битві на списах і палицях. Переможці першого дня були увінчані маленькими позолоченими коронами і нагороджені грошовими призами. Сьогодні вже визначився переможець на мечах, а зараз готувались вийти на арену і визначити переможця бійці на сокирах. Сокири були бронзові і не заточені та не зважаючи на це, іноді, на цих змаганнях учасники отримували значні пошкодження.
Герцог щиро радів перемозі Болеслава, хлопав в долоні сильно і гучно. Провівши поглядом свого товариша, який пішов зняти лати і перевдягтись, він нахилився до графа Федеріка.
– Молодчина Болеслав, я вже почав переживати за нього, твій племінник доволі міцний горішок.
– Так, – погодився не дуже радо граф. – Хлопець трішки загубив увагу, а то хто знає чим все завершилось...
Вольмир весело розсміявся. А на арену вийшла остання пара бійців на сокирах.