Все важче прокидався вранці, доводилося докладати чимало зусиль, щоб подолати спокусу знову поринути у позабуттєвий простір , ще більше зусиль вимагало приведення зовнішнього вигляду до загальноприйнятих норм, через що ти люто зненавидів останні. Сприймати світ повноцінно не допомагала навіть кава, навіть вмивання холодною водою - перед холодним душем ти здебільшого пасував, але навряд, щоб і він міг повернути тобі чітке бачення довкілля.
Навіть у самозаглибленнях твоїх зникла чіткість та постійність, пам"ять відмовилася фіксувати миттєві джумки та враження, розфокусований погляд мляво ковзав речами, як незаправлена плівкою камера…
Ти став мало спілкуватися з людьми, оскільки вони втомлювали тебе своєюшумністю, малозначущістю та нав"язливістю, набагато приємніше було залишатися на самоті, коли ніхто не висмоктуватиме життєвих сил дратівливою комунікацією. На роботі ти здебільшого мовчав, стараючись не встрягати у примітивні розмови про спорт та політику, ставив перед собою книгу, маскував її на випадок позапланової з"яви шефа і намагався читати, але написане оминало тебе, ти не розумів змісту слів, вони видавалися чимось загадковим, неймовірним, інколи ти замінював беззмістовне зачитування прискіпливим розгляданням літер, сподіваючись можливо, що загадка змісту знаходиться саме в них; розчарувавшись, ти змінив методологію - тепер ти зупинявся після кожного слова, перечитавши яке кілька разів , намагався уявити його значення образно, аж тоді переходив до наступного, і так далі, нанизуючи напіврозчинені картинки до головного болю, до самозаспокійливості, яка замінювала справжнє розуміння думкою, що ти зрозумів головне спрощенно і туманно, але таки зрозумів!, кепським було лише те, що таке розуміння дуже швидко зникало, сукупність образів випаровувалася з пам"яті одразу ж після самоконстатації факту розуміння.
Робота просувалася черепашими темпами, інколи доводилося забувати про всю літературну маячню, хаотично листати папери, щось креслити, шалено терти, писати, помилятися у розрахунках, лаятися і вигадувати значення деяких величин. Шеф усе частіше висловлював своє невдоволення, і хоча й інші працювали не краще, найбільше чомусь перепадало саме тобі; втім, можливо так лише видавалося твоєму враженому самолюбству.
По роботі йти одразу додому не хотілося, і ти ще деякий час блукав вулицями, сьорбаючи пиво, або, за негоди, навідувався до тихої та порожньої кав"ярні, щоб посидіти за вихололою філіжанкою вихололої кави, за давньою звичкою додаючи до напою трохи коньяку і аж тоді спорожняючи горнятко.
Ти тинявся вулицями міста, відраховуючи кроки між ліхтарями та обдертими слупами, смачно затягувався цигарками, інколи при цьому туберкульозно закашлювався, невідомо кому чи чому посміхався, похмурнів і далі бездумно волочився у невідомому напрямку, поки не сідав будь-де втомлений.
Ти став уникати спілкування з пташкою, і якщо б ти був на той час хоч трохи спостережливішим, то міг би помітити, що й вона намагалася якомога довше затриматися на роботі, де знайшла собі подругу, з якою проводила левову частку вільного часу . Це неабияк тішило - лиш би не зачіпали тебе, врешті, думав ти, подруга - краще, ніж коханець. Між тим, справжня жіноча дружба міцніла з кожним днем, загартовувалася у плітках та скандальчиках місцево-жіночого значення, які виникали у їх колективі з прогнозованою періодичністю. Якось проте, коли подружки допізна засиділися на кухні і їх голоси, як дзижчання бджіл біля пасіки , хвилювали та заважали зосередитися, ти з жахом (втім, миттєвозниклим) упіймав себе на думці, що може, все ж краще було би, якби вона завела собі коханця , бо його, треба сподіватися, додому привести не зважилася б, а отже, тобі б дали таки омріяний спокій.
Ви вже віддавна не кохалися, якась незбагненна відчуженість пролягала у складках білизни.З кожним днем її тіло видавалося тобі все примарнішим, сумнівався вже, чи коли взагалі займався з нею любощами, пізніше дала знати про себе фізіологія - аж схоплювався посеред ночі зі стогоном, здригався та напружувався, наближався до неї, наче випадково торкався, але подолати невидимого бар"єру не міг, не наважуючись розбудити її, знову таки чогось боячись…
Спливали дні, місяці, роки - мозок все більше запливав жиром, у літню спеку танув і розливався буздумом спокою , взимку ж замерзав, завдаючи гострого нестерпного болю.
Таким ти і прийшов до карколомності неминучості, що не встигла тебе навіть нажахати; ти лише мовчки спостерігав, як змінюються події, так само, як стежив би за перипетіями на широкоформатному екрані.
? №
Блювання має щось спільне з еякуляцією: таке ж напруження наприкінці, такий же могутній потік, який вже не зупинити, як не старайся; таке ж потьмарення свідомості перед виверженням; врешті, саме виверження, і полегшення, яке надходить згодом.
Люди здивовано-осудливо зиркають на тебе: серед заклопотаності чимось своїм вони знаходять місце праведній огиді і безапеляційній, як вирок верховного (Страшного?) суду, думці: "От гидота! Таке молоде, а вже зранку надралося." "Сволота!" – гнівно зиркає переповнена досвідом старість. В когось залишається прикрий осад на цілий день, інші одразу ж забувають неприємну сцену: для чого псувати собі настрій.
Снігу все більше, він вже вкрив тонкою кіркою закрижанілості тротуар, він всюди – під ногами, над головою, довкола. Заметіль заворожує, танок, завихрених, начебто у вальсі сніжинок, привертає увагу до розумопотьмарення, до головокружіння, до нових приступів нудоти, до зрушень у вестибулярному апараті. Хочеться просто сісти на сніг і сидіти, аж доки не настане кінець світу, безконечність, тоху-боху. І будь-що-буде, байдуже, що саме, робити щось вже немає ні сил, ні бажання – лише б перестало нудити.
ЕПІЛОГ
ЗВИЧАЙНИЙ
Афекти свідомого, хворе, напівживе ідеальне.
Не-буття, прозорість, ніщо.