Той белькотів щось про своє право бодай інколи, бодай у снах — та це ж сон! — навідуватися у своє колишнє помешкання, проте зброя у руках нового мешканця однокімнатки виблискувала надто реально, надто зловісно, і він схоплювався, рясно скроплений холодним потом страху.
Вітер задував йому за комір згустки туману, ноги тремтіли і відмовлялися слухатися. Якби не жахлива холоднеча, що примушувала його зіщулитися і тремтіти тілом та духом, він просто впав би на якусь лавчину і заснув. Вогкий мороз штовхав Марка вперед — бездумно і безперспективно. Він зашпортався за прочинений каналізаційний люк і трохи не впав у яму. Сірі будинки потроху проступали крізь темряву, вималовуючись на фоні молочного кисілю і затінюючи скелети дерев. Спалахували вікна у тих, кому найраніше ставати до праці. В тумані світло розповзалося, жевріло і блимало, але відчуття тепла, схованого за цими вогниками, чомусь примушувало Марка почуватися ще більш змерзлим і самотнім тут, на вулиці. Ніхто його вже ніде не чекає. Він зіщулився ще дужче, згорбився і посунув далі, вийшовши на проїжджу частину. Спалахнули вуличні ліхтарі, розганяючи рештки туману, час від часу вулицею повз Марка прошмигували перші авто. На роботу вийшли двірники, мляво розмахуючи своїми віниками. Але від цього Маркові не стало менш самотньо. Важка голова падала на груди, очі злипалися. З кількох під'їздів бадьоро вийшли надвір люди в сірих і чорних плащах, злилися в колону і закрокували поруч із Марком. Вони маже не розмовляли, по-військовому чітко вимахували руками, ступали в ногу і рівно тримали голови. Їхня дисциплінованість захопиа Марка, він забув про втому і похмілля, намагаючись відтворювати ці нехитрі методичні рухи, але йому погано вдавалося. Він увійшов в азарт і чим гірше у нього виходило, тим затятіше намагався бути схожим на колону. По дорозі до них приєднувалися нові й нові люди, вони обступали Марка з усіх боків і не озираючись крокували кудись вперед. Йому треба було повертати, але натовп йшов прямо і потяг його за собою. На якусь мить він завагався, збився з ритму, проте спинитися не встиг — хтось штовхнув його плечем, підпихаючи в загальному напрямку і Маркові за відсутністю інших перспектив довелося скоритися. За кілька хвилин вони вийшли центральною вулицею з густозаселених мікрорайонів на пустир, де починалася промислова зона. Марко вже зрозумів, куди рухаються ці люди. Вони йшли на завод (один із небагатьох, що все ще функціонував у цьому зомлілому від економічної кризи місті), де донедавна працював на керівній посаді його батько. Він пішов з цими людьми за інерцією, бо не раз крокував цим шляхом сам, а ще частіше їздив сюди на батьковому авто… Тепер же завод з височезними закіптюженими трубами, з яких навіть вночі елегантно звивається тоненька цівка диму, нараз став чужим… Його привів сюди той самий синдром ампутанта.
Марко спинився біля прохідної, звернув набік, пройшов вулицею ще метрів зо сто і зазирнув у одну з робітничих забігайлівок, що відкрилася першою. Дешевий "гастрономчик" із запахом ліверу, курива і похмільних сто грамів. Вистояв чергу, вислухав новини якогось цеху і примостився за стійкою поруч із кількома робітниками, обличчя яких видалися йому знайомими. В почорнілих руках із брудними поламаними нігтями, вони тримали гранчасті склянки і шматки ковбаси, зробленої з хрящів здохлих тварин. Марко вирішив обійтися без закуски. Крім смердючої горілки, яку, певно, виробляли з відходів виробництва, він купив собі ще кухоль пива. Сподівався загрітися.
Огорожа заводу протягом кількох сотень метрів була заклеєна передвиборною агітацією — плакатами, листівками, написами, зробленими неякісною червоною фарбою, що розпливалася і стікала парканом донизу, наче кров. Вулицею поволі сунулися тролейбуси з робітниками, а Марко брів у зворотньому напрямку, вчитуючись у написи, які саме почали затирати ацетоном кілька чоловік у куфайках. Кожен напис звинувачував усіх кандидатів у хабарництві, окрім якогось одного, звісно. За останнього і радили голосувати. На горизонті з'явилося величезне червоне сонце, визирнуло з-над будівель, засліпило закіптюжені труби, зайнялось над парканом яскравим півколом пекла і за кілька хвилин злетіло у небо, як повітряна кулька. Марко задивився і не помітив, що його гукають…
24
З авта по той бік дороги визирав чоловік і заклично махав йому рукою. Марко примружив очі, але ніяк не міг пізнати того, хто махає — було надто далеко, щоб вирізнити риси обличчя. Однак безумовно, запросини стосувалися саме його, бо чоловік кілька разів, скрутивши газету трубою і приклавши її до уст, немов у гучномовець, прокричав Маркове ім'я і прізвище. Марко спинився, несподівана зустріч викликала у нього невдоволення і розгубленість. Знову нахлинула втома. Вдати, що він не почув і не побачив людини з автомобіля, вже не випадало, однак якесь чуття підказувало Маркові, що йти назустріч не варто. Отож, навіть не дбаючи про збереження пристойності, він розвернувся і поволі почимчикував туди, звідки прийшов — у бік міста. Назустріч мчали переповнені мікроавтобуси і тролейбуси, летіли шикарні легкові авто, сунули вантажівки… Попереду з-поза моста виднілося місто — шпилі, телевежа, дахи висотних будинків. Чим ближче він підходив до моста через ріку, тим вищало місто і ширша перспектива відкривалася. Праворуч стіною стояли панельні багатоперхівки робітничих кварталів. Попереду — скупчення архітектурних пам'яток, збудованих ще два століття тому, за часів Австро-Угорщини. Атланти, які підпирають балкони, колони, витіюваті дахи і піддашшя, підгнилі стіни… Марко якраз перейшов вулицю і ступив на міст, коли поруч спинився червоно-сірий "мерседес-бенц", той самий, з якого кілька хвилин тому до нього звертався чоловік. З авта вискакує плечистий молодик із доволі своєрідною зачіскою — щось на мотив індіанців з американських прерій. Кілька важких ланціів на руках і шиї — підробка під золото. У вусі — масивна сережка; погляд злий і бездумний.
— Тєбя ж пра-асілі па-адайті, падла!
Марко спиняється, до нього раптом доходить, що гра скінчилася і починається справжнє життя, починається якраз там, де він цього не сподівався. Громила підхоплює його під руку і штовхає до задніх дверцят. Ті прочиняються, Марко відчуває легкий, але образливий удар в спину і падає на сидіння лімузину.
— Нехарашо получається, — без жодних привітань каже молодому чоловікові незнайомець зі згорнутою у рурку газетою, — Ігноруєте. А дарма. Ми ж, так сказать (Марко напружився, згадуючи, де він уже міг чути ці слова), вами опікуємося, щоб чого не сталося. І що? Як завжди — чорна невдячність… Ви свого предка давно востаннє бачили, друже?..
Марко відчуває, як автомобіль рушає, набирає ходи, стрясаючись у вибоїнах, однак бачити цього крізь непроникне дзеркальне скло не може.
— Даруйте, але я не розмовляю із незнайомими людьми…
— А хто вам сказав, що ми незнайомі. Я от вас, бачите, добре знаю. Отже, виходить, що ми знайомі. Але коли ви думаєте, що ця зустріч присвячена вашій газеті чи якимось там матеріалам про губернатора, то ви помиляєтесь. Це нікому, крім кількох мудил не цікаво. Я маю на увазі серйозних людей. Ми ж із вами серйозні люди?
— Я про вас нічого сказати не можу. Ні лихого, ні доброго, — чомусь вдався до цілковитої непоступливості Марко, — втім дещо злого ви мені заподіяли — проти моєї волі всадили до цього салону і везете невідомо куди.
Чоловік усміхнувся. В нього були великі банькаті очі, тонкі чорні вусики і зморшкувате обличчя…
25
Сьогодні газетний день, а це означає, що в редакції переполох — постійно дзеленчть дзвіночок при вході, до кожного приходять відвідувачі, приміщенням туди-сюди безперервно снують десятки невідомих людей. Армагедон! І — що найгірше — усі вони тут, бо щось написали — обов'язково тямуще і значне. Це просто покута доби — всі шось пишуть, проте вже давно ніхто не читає. Читач зник як клас, тепер і книжки видаються тиражами хіба до 3 тисяч примірників, щоб автор зміг роздарувати їх найближчим друзям, які, свого часу теж презентували йому своє виданя без особливих сподівань на відчитаність.
Але коли вони еладуть ці теки списаного паперу переді мною на стіл і починають ще й пояснювати, що саме переді мною — який безцінний скарб, яка неспалима мудрість — терпець мені уривається. Бо ж чим я гірший за інших? Чому я повинен читати це все, та ще й слухати коментарі? Найгірше, що немає Марка. На будь-яку справу його вистачає лише спочатку — спалахнувши, як запальничка, він наскрізь чимось проймається, весь віддається задуманому, алодить ідеї, як миші дітей, і сам же їх заперечує, щоб народити нові. Проте запал швидко вичерпується, він потроху гасне, а потім нараз цілковито байдужіє до початого і, кинувши його напризволяще, неприкаяно блукає з порожнім поглядом… Я зрозумів цього типа одразу — надто вже жваво він кинувся до свого першого номеру. Друга газета — це був пік його активності, вершина, над якою лише небо; Марко тоді навіть трохи змінив дизайн нашого тижневика (таким він зберігається донині) і почав вимагати від журналістів змінити спосіб мислення, а відтак ставлення до праці. Він прочитав перед втомленими і сірими від рутини обличчями цілу лекцію про незаангажованість та потребу знайти і зрозуміти свого читача — словом виливав на наші голови якісь вторинні помиї, себто всі ті новітні теорії, яких він бозна де нахапався, певно на одному із англо-американських семінарів… А я вже бачив, що це агонія, бо хлопець, насправді вже втративши інтерес до справи, примушував себе виконувати обов'язок, примушував себе щось відчувати і ставав ще активнішим, ще заповзятішим, його мучило сумління, а може, й не сумління, може, він просто все ще не міг збагнути, що з ним діється і що з цим робити. Однак він успішно вдавав перед собою і іншими зацікавленість газетою ще кілька тижнів — я ж лише усміхався, потроху впрягаючись у нелегке ярмо справжнього редакторства.
Звісно ж скоро він охолов повністю — пручатися не мало сенсу, тим паче, що справа, як виявилося, може робитися сама собою — розумний розподіл обов'язків і видимість праці стали для нього на певен час порятунком від глобальної пустки і — як її наслідок — запою.
Запій все ж з'явився, і був він важкий, наче двохпудова російська гиря, кількохденний.