Відскочує, підіймає догори оченята, глибоко робить вдих й як закричить: "Циганочка прийшов!" Моментально навкруг мене коло "від малечі до старечі". Думаю усе, кінець, то б то, зараз почнеться. Та одразу "знімаю з чийогось язика" промовляючи скоромовкою: "Фотографування й роздача автографів завтра о восьмій. Зараз дуже поспішаю. Де тут учительська кімната?" Думаю, що претензій бути не може, бо як зберуться (та чи зберуться?) о восьмій ранку, а мене не буде, то скажу що мав на увазі восьму вечора; й так навпаки.
Я — "Циганочка". Школа — то не та в якій я отримував середню освіту, а Дитячо-юнацька спортивна школа номер (його не позначаю — залишаю на роздуми конспірологів). Прийшов я туди занести якісь папери за дорученням свого тренера, який виявляється, був її директором. Й нарвався на поціновувачів.
Передісторія "нагородження" мене тим прізвиськом символічно пов'язана з містом Севастополем але вже через два роки після мого першого перебування там, уславленого в моїй свідомості напівмістичними обставинами знайомства з великим Грегорі Пеком в ролі Ернеста Хемінгуея.
В спортивному таборі ми ставили КВН. Не пам'ятаю хто був ініціатором заходу, а от за режисуру відповідали "художниці" — дівчата, що опановували художню гімнастику й навчалися в згаданій "ДЮСШ". Вони й умовили мене на конкурсі з "домашнього завдання" сплясати танок "Циганочка", переодягнувшись в усе жіноче.
Репетувати довелось багато. Вам вже відомо моє не сприйняття класичної музики і співів. До того двоє з моїх асистентів швидко вибули через надірвані від сміху животи.
Та успіх був шалений. Причому найбільше й найдовше за всіх сміялися та захоплювалися тренери. Вони ж і відзначили мене тім прізвиськом. Мабуть так воно й увійшло в аннали спортивної школи — а як би ще міг дізнатися той шкет про "Циганочку", який у 1968-му тільки-но пішов до дитсадка.
Дійшло до того, що декілька раз при зустрічах на змаганнях, один із тренерів наполегливо запрошував мене на шкільні концерти.
Може їм чогось не вистачало в житті? Та я не переймався, але було приємно.
1963-2008. Конкур і груші
Прочитав якось онуці уривок з новели. Питає, а як це писати таке? Кажу що не важко, воно якось само на ум спадає. Це ж не роман, не п'єса. Я б таке навряд чи посилив. А так ... Сьогодні обрізав грушу. Орудую секатором, та пригадую коли і що було. Промовляю про себе фабулу, діалоги. Ці ж спогади справжні. От тільки не треба їх оповідати наче автобіографію при прийомі на роботу. Не зайвим буде злегка щось і дофантазувати. Адже все — заради розваги. Ось, приміром, послухай історію.
Сталося це на початку літа. Мій тато мав відвезти мене до маминої роботи (поліклініки) аби там вона завела мене до стоматолога. Та все не так сталося як гадалося.
Поки ще був якийсь час, я вибіг у двір. Бачу, а там на дитячому майданчику з'явилася свіжа куча піску й всі наші хлопці обліпили її, ліплять з піску мости, трамбують "дороги", подіставали улюблені машинки і вже накатують колії. Усе це супроводжується вигуками і "триньканням", яким губами кожен імітує звук двигуна. Да! Треба якось і мені долучатись до цього. Ще є вільне місце. Хутчіш, думаю. От тільки за машинкою до дому не піду — тато може не дозволити, скаже що заплямую свій нарядний одяг. Та у мене в кишені від мами п'ятнадцять копійок на "крем брюлє" (було таке морозиво). Зараз зганяю до кіоску за домом — куплю вантажівочку "ЗіС" — в самий раз.
Підбігаю, а кіоскер зачиняє віконце. Я до нього. Так і так кажу, продайте машинку. Ні, хлопчик, в мене обідня перерва, відповідає. Он на тому боці, в "Культтоварах" є. Йди туди. У них обід о другій. Спієш.
Щоб дістатися того магазину треба було зробити чималий гак, так метрів чотириста. Хто ж на таке піде?! Швидше буде навпростець. Правда, шосе біля нас було широченьким, розділене навпіл неширокою смугою насаджень і штахетником. Народ долав перепони без сумніву та остраху де і коли йому було треба. Закінчувалось це раз у два-три роки для когось дуже сумно. Та то ж з кимось, а з тобою це не уявимо!
Підходжу до краю тротуару. Дивлюсь вліво. Метрів за десять припарковано вантажівку. Шофер відсутній. Приготувався, "взяв високий старт". Зараз буде як під час конкуру на іподромі: пробігу й зі скоку переплигну за мить! Ще раз повертаю голову вліво, бачу "легковушку" що оминає ту вантажівку. Перечікую її і бігом.
Далі усе, як у "прискореній кінозйомці". Вже заніс ногу над бордюрним комнем перед штахетиком, краєм ока уловлюю якусь червону пляму й чую противне таке протяжне "бібікання".
Худенький, легенький і у стрибку. "М'ячик". Підхоплює його нещадно гальмуюча "Ява" з двома "пекельними вершниками" у касках, подібні персонажам Ніколаса Кейджа. "М'ячик" майже не відчуває "поцілунку" мотоцикла, просто котиться, здається метрів шість-сім, по гарячому асфальту. Потім самостійно підводиться та замість широкої посмішки й уклону публіці — сльози та плач.
Якісь перехожі і водій "Яви" підбігають до мене. Пробують заспокоїти. Обмінюються декількома репліками. Хтось дорікає водію за надшвидку їзду. Він виправдовується тим, що поспішає на літак і миттєво загальмував. Якісь жінка і чоловік мерщій відводять мене до нашої аптеки. Завідувач — добрий знайомий татуся, знає мене. Телефонує татку. Тим часом мене оглядають провізори. Переломів і забоїв немає, тільки значні садна на ліктях і колінах. Печуть нестерпно. Промивають і чимось присипають. Накладають легкі пов'язки й повертають "м'яча" татусеві, який щойно прибіг.
Вертаємось додому. Домовляємося, що мамі скажемо буцім-то я впав з дерева (було біля нашого двору багато таких, фруктових) — заліз за "дичками" і злетів.
Виходимо, "ловимо" таксі, приїжджаємо до маминої поліклініки. Входжу до кабінету, зустрічає, оглядає, починає голосити. Мабуть досить звучно, бо враз відчиняються двері і на порозі — головна лікар (почула щось через стіну).
Значуща була жінка, сувора але справедлива, не позбавлена співчуття до людей, з владним рокітливим голосом фронтовички.
Мама ніяковіє, пояснює їй що сталося. Вона бере мене за плече, повертає туди-сюди, піднімає і згинає по черзі кожну мою руку, наказує щоб присів. Розумію — це огляд. Кидає коротко, дивлячись на маму, "Загоїться раніше ніж до одруження", а мені: "Так ти, значить захотів грушок?". Я червонію і ніяковію. Вона ж знову до мами, називаючи її лише на ім'я: "Дивись, як підріс. Треба тобі премію виписати, що б дитині могла грушок купити!" Всі сміються. Татко гучніше за всіх. Я — ні, бо садна все печуть.
На останок зробили чергове щеплення від правця. Тиждень після цього уколу не те що "літати" ходити було важко — позводило ікри ніг. Рухався наче той Голем.
Історія ця через місяць мала невеличке продовження — нас запросили повісткою до слідчого. Водій, хоча невідкладно і повідомив ДАІ про транспортну пригоду, але теж був винен в грубому порушені правил, оскільки вдався до потрійного обгону й залишив місце ДТП. Ми не висували йому претензій і справу закрили. Як тут не згадати про сучасні випадки коли навіть не подряпавши бампер, а просто через поштовх завданий іншою автівкою, пихатий водій влаштовує "драматичну" сцену з'ясування стосунків, нервуючи всіх довкола!
Наступного разу я зустрівся з тією головною лікаркою під час вшанування моєї матусі на банкеті, який їй влаштували з приводу п'ятдесятиріччя. Саме на вимогу тієї керівниці тато забрав мене на день з піонерського табору і привіз на торжество, щоб бачив, чого варта мама і як цінують її численні колеги.
Сплило багато часу. Вже не стало мого татка. Якось розігрітий святковим обідом, розкрив мамі таємницю тієї пригоди. Вона тільки з сумом подивилась на мене й кивнула.
От така історія, кажу онуці, про небезпеку неповаги до правил дорожнього руху й "груші". А ще знаєш, була в нашому районі зупинка трамваю "Хутір грушки". Зелений острівець з двох-трьох приватних будиночків із садочками. Його з часом знесли. Якось поцікавився тими "Грушками". Виявилось, що дійсно, — історична місцина.
Ви, читачу, не жалійте дітям фруктів і слідкуйте щоб вони одразу купляли собі морозиво, тоді не буде нагоди бігати по "машинки", щеплюватись й всім жахатися.
1967-1971. Маленькі приємності
Шкільна майстерня. Столярний клас. Дуже зосереджено, притиснувши гостру стамеску до люнета, плавно вожу вздовж дерев'яного бруска затиснутого з двох боків в новенькому токарному станочку. Вперше в житті виточую фігурну ніжку для полиці. Спершу одну, потім другу, третю. Як почав робити четверту пішла шоста година вечора. Це був наче персональний факультатив після уроку ручної праці, що закінчився о пів на третю. Підходить майстер й так лагідно просить мене закінчити роботу, бо на нього вже більше години як чекає дружина.
Молодик. Завжди в підкрохмаленій фланелевій сорочці. Темно-червоній у клітинку. Привітний, дотепний але діловий. Здається гарно розуміється у своїй справі. Спершу завжди сам демонструє що і саме як робити. Підійде, відкоригує. Одне зачіпає: не мириться із нашими коментарями під час занять. Останнього разу навіть попередив, що буде лупцювати.
— Бачиш як обернулося. А ще під час уроку пройшовся по моїй спині метровою стальною лінійкою. Так я "дістав" його своїми зауваженнями щодо правильного підбору точильних каменів для заточки стамесок! Тепер "як шовковий", благає мене згортатися. Підліткове серце — не камінь. Закінчую.
А все ж приємно коли з тобою рахуються!
Зараз би сказати вам яке було його повне ім'я, але не буду кривдити добру пам'ять. До того іншим разом він допоміг мені виготовити подарунок моєму батькові: підібрав деревину, дав чудовий польський лак.
От у нас на Вкраїні милій як повелося: хороша, навіть дуже хороша може бути людина, а від діда й прадіда передається їй якесь "кордубате" прізвище, його без сміху й не вимовиш. Так було і з другим вчителем вже із слюсарної справи. Зовсім неоднозначно виглядав його підпис у шкільному журналі. Та мабуть колеги призвичаїлися...
* * *
Перший урок у слюсарні. Завдання: по намальованій викройці на жерстянці зігнути коробочку для паяння. Зробив першим бо вже мав певні навички. Показую вчителю. Розглядає, нічого не каже, тільки бачу записує до свого зошита навпроти мого прізвища п'ятірку.