Викурена сигарета

Не знав, що малювати, але хотів. Я дивився на Віктора, тоді знайшов, що хочу намалювати. Прикусивши олівець, промовив:

— Сумніваюся, що сьогодні я закінчу. Пробач, я втомлений .

— Добре, ми в одній палаті, тому покажеш закінчене пізніше. Сам спати хочу.

Я дістав блокнот, почав намальовувати. Напевно я виглядав привабливо у роботі. Волосся було розкуйовджене, його колихав легенький вітерець, як і Вікторове. З кожною хвилиною малюнок набирав краси та схожості на реальність. Це сподобалось Віку, він би дивився на це постійно — як художник малює те, що він хоче. Але він докурив цигарку та знову кинув собі під ноги. Віктор подивившись на мене, побачивши розуміння у очах, не питаючи розвернувся та пішов до виходу. Вік втомився від такої компанії, йому було важко зі мною. Мені також. Між нами було непорозуміння та межа невідомості, що все зупиняла.

Звісно я не образився на Віка, адже сам хотів вже піти але недокурена цигарка зупиняла. Подивився на прекрасне небо, яке продовжувало дивувати та потягнувся по телефон, у кишеню. Спершу я відчув ніж, тому міцно стиснув його — він мій скарб, мій талісман.

На екрані з'явилися пропущені повідомлення та пару дзвінків від Рози. "Я виставила пост з фотографією, подивися!", "Чому ж ти не береш слухавку?", "Я тобі дупцю начищу!": всі повідомлення були схожі на такі, їх було всього тринадцять. Мене зацікавив пост, тому одразу зайшов на сторінку до Розалінди. Це була фотографія з дітьми, вона вийшла вдалою. Я залишив вподобайку та глянув на повідомлення, що щойно прийшло. " Привіт, давай поспілкуємося?" — це писав користував crismon. Хотілось дізнатися кого я зацікавив. Тому через п'ять хвилин надіслав повідомлення:" Привіт, давай , але ми знайомі?" . Після цього вимкнув телефон. Я не помічав коли розмовляв з Віктором, що на стільки втомлений. Цигарку нарешті докурив, тепер мене ні що не зупиняло. Тому поклав телефон та під сяйво зірок направився до себе в палату, на холодне місце.

По дорозі я зустрів Ксюшу — медсестру, яка мені подякувала від Зої за виконану роботу. Я її сильно допоміг. Тому з полегшенням та задоволений спостерігав за снами.

7 розділ "Дружній промінь тепла"

В палаті було шумно, адже Віктор відкрив вікно, щоб провітрити її. Ніхто цього не дозволяв але хлопець це зробив, щоб запусти свіже осіннє повітря. Він не спав, ще з шести годин ранку, поки інші міцно спали. Цигарок в нього не було, хотілось але грошей, щоб купити не має, а будити за цього мене та ще й просити — було егоїстично та неправильно. Тому Вік просто мовчки дивився на вуличний краєвид.

Вуличні собаки зібралися біля смітника та бились за нещасного пацюка, якого зловили не далеко. Він маленький, як на таку компанію. На лавці, що біля під'їзду квартири, яка поруч з лікарнею сиділа бабуся та годувала котиків. Мужній чоловік лагодив автомобіль, поки його люба жінка готувала сніданок. Аромат з її кухні гуляв вулицею. Місто жило своїм безтурботним, спокійним життям.

Десь о дев'ятій я прокинувся. В мене на голові був бедлам, тому що вчора не провів гребінцем по волоссю. Одягнутий був у футболку, але ноги ніщо не прикривало. Тільки через те що холодно та через повідомлення, що щойно прийшло я і прокинувся.

— Доброго ранку, Вік, — обернувся до хлопця. Віктор не звернув уваги, продовжив дивитися на собачі бої.

— Доброго, Лео.

Микита ще досі спав. Тишу заповнював холод, з вулиці. Було свіжо, хотілось жити. Я потягнувся по телефон та став дивитися на повідомлення. Воно було від Рози:

"Добрий ранок, у мене є новини. Давай зустрінемось?"

"Доброго ранку , давай , коли тобі зручно?"

Відповідь не заставила чекати, дівчині, як і Віктору мабуть не спалось.

"Давай зараз?"

"Чекаю на дитячому майданчику."

Тому я почав поспіхом перевдягатися.

Одягнув вже звичні джинси та в'язаний светр. Цього светра в'язала бабуся. Він був красивим, темно зеленого кольору та з сердечком по середині. Виглядало доволі по дитячому, але це був подарунок від людини, яка любила мене та жертвувала собою заради хорошого життя. Я вже одягнув куртку та направився до виходу, але його зупинив Віктор:

— Лео, будь ласка, позич мені гроші. Я поста..., — я перебив хлопця на пів слові, мовчки кивнувши йому.

Добре розумів, що таке коли ти хочеш, але в тебе немає грошей щоб купити та надії, що кошти з'являться найближчим часом. Ще вчора я помітив, що Вік був розчарованим у собі, тому що не міг купити необхідні йому цигарки. По правді у мене також гроші вже кінчалися, лишилися тільки на один раз сходити у магазин. Але я вірив у себе. Викручусь, як це робив раніше.

— Тобі з наповнювачем?

— Угу, — Віктор був здивований, адже він й слова про це не промовив. Також злегка засоромився, хоч це не личило хлопцю, — мені сподобались ті що ми вчора палили, мм, смак схожий на ягідний. Але дивись на ціну, буду вдячний й за звичайні. Дякую тобі.

Я ще раз кивнув та все-таки вийшов з прохолодної кімнати. Перед цим вхопив олівець та блокнот, на якому почав малювати, уночі.

Вийшовши на вулицю, побачив вже звичний пейзаж — пустий дитячий майданчик, групка голубів, горобців та високі старі каштани, клени. Я присів на холодну вогку лавку. Подивившись навкруги та сьорбнувши кави дістав блокнот. Потрібно повернутися в палату поскоріше, щоб медсетра все ж поставила крапильницю. Вчора не гарно з цим вийшло. На листку вже вимальовувалося щось схоже на обличчя, воно було красивим, виглядало реальним. Мені подобався початок своєї роботи, я хотів намалювати, що є сили, краще.

Пухнастий чорний кіт визирнув з повороту. Він виглядав, як Той заборонений — такі ж людські очі, така ж блискуча шерсть і такий великий хвіст. Котик вмостився поряд зі мною, він терся об мене, так і просячи аби погладив. Він муркотів але й чхав. — Захворів? — я поклав на коліна блокнот та однією рукою гладив хворенького кота, а іншою дивився у телефон.

Мені стало цікаво, чи відповів той незнайомець, що написав вчора. Вітер різко подув піднімаючи Забороненого шерсть. Він злякався та заліз мені під руку. Користувач все-таки відповів, я просто в той час спав.

"Ми зустрілися у коридорі, мені дуже сподобалась твоя куртка."

Пізніше, через пів години після цього я отримав ще одне:

"Можливо зустрінемось ще раз, в кращому місці?"

Я перестав гладити кота, задумався. Чому мені б не прогулятися з дівчиною? Тим паче, можна познайомити її з Розою, вона зрадіє новій подрузі.

"Доброго ранку, зрозуміло. Добре, де ти хочеш?".

Мабуть вона зараз спить, восьма година — раненько, щоб прокидатися.

Як тільки згадав про Розалінду, вона визирнула з виходу та помахала мені. Дівчина була змученою, не дивно, якщо вона не спала у ночі. Але всерівно Роза кинулась у обійми до мене. Я не був проти, обійняв її у відповідь та похлопав по спині.

— Сідай, — сказав та посунувся трохи в бік разом з чашою, залишаючи їй місце. Дівчина обережно присіла та подивилася на бордюр. Її погляд там і закляк, — щось трапилось?

— Так, — вона вдихнула свіжого повітря та на одному подисі продовжила, — воєнне положення стає гіршим. Читала, що почали вже й інвалідів брати на фронт. Мені лячно.

Я задумався. Це дійсно лякало, як не як, загроза життю. Але все ж я не любив панікувати, просто варто бути готовим.

— Не бійся, — взяв її за плечі та наблизив до грудей, до кота. Почав гладити її по голові. Пальці заплутувались у дівочому волосі. Вона ж здалася, розслабилась та пустила сльозу. Звісно Розі подобається ситуація, всі дівчати не були проти, щоб їх отак приголубили до грудей та підбадьорювали, тим паче такий красивий хлопець, як я.

— Вже й багато пацієнтів виписали з лікарні за того, що місць не вистачає, поранених забагато.

— Заспокойся, це й мало статися, лікарня то в Києві та й не приватна. Навіть у тих впевнений місць не вистачає.

— Я розумію, просто й так лікарі не славилися якістю роботи, а тепер же ще більше. Їм аби гроші та гроші, а здоров'я людей до сраки. Мені піти воювати, щоб зробили якісну операцію та ще й задаром? Навіть, тим не сильно щастить.

— Не варто. Ти не винна але можеш зробити краще для цієї ситуації, — я підморгнув їй.

— Як же? — Роза звісно, що здивувалась.

— Нагадай хто ти.

— Я звичайна дівчина, — вона задумалась, після чого різко сіла, неначе її осінило, — Авжеш! Я блогер! Я можу зроби краще іншим людям! Божечки, Лео ти найкращий.

Розалінда стала заціловувати мої щоки, вона була вдячна. Я ж погладив Забороненого та подивившись на дівчину, продовжив малювати.

Ми сиділи у тиші около пів години – я малював, Роза стрибала на місці від нових ідей, як оформити допис у соц. мережу. Я вже встиг намалювати більшу частину картини, удача продовжувала мені усміхатися.

— Роза?

— Що?

— Сьогодні тобі завдання, можливо краще сказати завдання на тиждень.

— Яке? — дівчину це зацікавило, вона виглядала, як маленький кролик — мило та кумедно.

Я взяв Того забороненого та поклав Розі на коліна. Гладючи почав пояснювати:

— Він захворів, — погладив голіву кота, — тому придивись за ним.

— Мф, такий злий хлопець, любить котиків, — Роза почала кепкувати та натиснула на мій ніс, — як мило!

— Не смій комусь сказати... та я не злий, — схопив дівчину за руку та повалив її на лавку. Моя тінь накривала Розу повністю.

— Та ну, доведи!

— Як?

— Хм, — вона задумалась та відвела погляд. Через пару хвилин міркування вона впевнено повернула обличчя та грайливо глянула, — ти повинен бути в мене на похоронах. Та тримай, ти маєш покласти його до мене, — вона дала старий фотоапарат.

Він був не доглянутим — весь у пилі, постраждалим від хорошого життя.