На тому місці, де він п'ять хвилин тому поклав свій оберемок, не було нічого, окрім різнокольорового квітучого куща.
— Десь же тут поклав! — обурювався він. —П'ять хвилин не пройшло! Чи не тут? Тоді де?
Понишпоривши навкруги та нічого не знайшовши, він жбурнув новий оберемок під квітучим кущем, добре запам'ятав, де саме, і пішов за новою партією. Пішов і не бачив, що нові сухі гілки із чорного лісу, тільки-но торкнулися живої землі, одразу пустили коріння, піднялися і зацвіли неймовірними квітами, як і попередні.
Уявіть собі, що сталося з тим кажаном, коли він, приперши з джунглів наступну купу, знов не знайшов нічого!
Ті слова, які він вимовляв, люто лаючись, не можна повторювати не тільки в дитячий книжці, а навіть і у дорослій.
— Нічого залишити не можна! А ще світлий ліс! — скреготав він зубами, намагаючись зламати найближче живе дерево своїм кістлявим крилом. — Злодюги! Ось вам!
Та нічого в нього не вийшло. Тільки крило забив. Дерева і навіть кущі виявились занадто міцними. Тоді він спробував повиривати квіти, але й ті спритно ухилялись від його намагань. Зовсім вибившись із сил, він спітнів та розлютився ще більше.
— Та що ж це таке! Невже мучитись мені вічно?! Ні! Я таки спалю тут усе!
І, тримаючи останні назбирані дрова на плечах, він кинувся у квітучі хащі, нашим друзям навздогін.
А вони були вже біля того самого велетенського дерева. Веселка з Коником аж роти пороззявляли, задерши голови вгору, таке те дерево було захмарне. Його рівний, майже зовсім без гілок, стовбур сягав аж до неба. Крона починалася десь серед хмар і була така широченна, що накривала майже всю велику галявину. І там, у височині, серед гілок, яскраво світився самотній ліхтарик. Те, що він висвітлював, знизу розгледіти було неможливо через відстань.
— Можеш нічого мені не казати, Веселко! —попередив Коник. — Я туди ні за які гроші не полізу. Я висоти боюсь.
— Так ти казав, що і плавати не вмієш. Не поспішай репетувати. Думай. А те, що нам потрібно туди, це стовідсотково. Я це відчуваю. Але як?
— Гадаєш, що меч може бути на дереві? Дуже сумніваюсь.
Коник сумно зітхнув, потер копитом потилицю і почав думати.
Спочатку він спробував лізти по стовбуру. Але де ж ви бачили, щоб коні по деревах лазили?
Гепнувшись утретє на землю, він залишив ці марні намагання і запропонував Веселці цей спосіб. Та Веселка відмовилась.
Тоді він витяг із торби довгу дошку, поклав її серединою на камінь, прилаштував Веселку з одного боку, а сам, залізши на сусіднє невеличке дерево, стрибнув на інший. Вийшло як в цирку, в акробатичному номері. Та марно. Веселка не долетіла навіть до найнижчої гілки, і Коник ледве встиг її впіймати, коли вона падала на землю.
Трохи відпочивши, Коник знайшов у торбі довгу міцну мотузку, зробив петлю на кінці і спробував накинути її, як ковбойське ласо, на гілку, та знову не вийшло. Дуже високо.
Тоді Веселка прив'язала до кінця мотузки камінь, розкрутила і пожбурила вгору. Вийшло краще, але все одно дуже низько.
Із лісу на галявину повиходили місцеві звірятка і зацікавлено спостерігали за марними спробами друзів. А й справді, коли ще таке побачиш. Ціла циркова вистава з веселими клоунами та глядачами.
Підбадьорений цією несподіваною підтримкою, Коник старався щосили. Побігавши навколо дерева і ретельно вивчивши місцевість, він звично ляснув себе копитом по лобі і погукав Веселку. Мабуть, щось придумав.
Так і сталося. Коник щось довго пояснював Веселці, малюючи на піску якісь хитромудрі схеми та розрахунки.
— Ну, як тобі планчик? — задоволено запитав він, потираючи копита. — Скажи, я геній?!
Веселка із сумнівом похитала головою та покрутила вказівним пальчиком біля скроні.
Незважаючи на це, Коник схопив її за руку та потягнув до невеличкої скелі, на краю якої лежав здоровенний камінь. Вмовивши Веселку піднятися нагору, Коник поклав мотузку назад до торби, а торбу перекинув через плече. Підтягнувши їхню імпровізовану гойдалку під скелю, він став на один край дошки і крикнув:
— Давай!
Веселка тяжко зітхнула і зіштовхнула камінь вниз. Той, пролетівши декілька метрів до землі, з глухим ударом гепнувся на інший край дошки, запустивши Коника у політ аж до верхівки сусіднього зі скелею височенького деревця. Та це була тільки частина плану, згідно з яким Коник повинен був тепер ухопитися зубами за верхню гілку, яка під його вагою мусила нахилитися майже до землі, а потім випростатися і катапультувати нашого винахідника до крайньої гілки високого дерева.
Та сталося не так, як гадалося. Вийшло майже все, крім напрямку останнього польоту. Замість того, щоб полетіти до високого дерева, Коник полетів зовсім в інший бік. Глядачі та Веселка аж скрикнули від жаху! Що ж то тепер буде?!
Та в Коника був аварійний варіант на цей випадок. Зависши на мить над лісом, він встиг витягти з торби дідові шаровари, і вже звичним чином, мов на парашуті, став повільно спускатися десь у квітучі хащі.
— Я ж казала! — полегшено зітхнула Веселка. — От дурний. І я не дуже розумна, що погодилась на цю авантюру. Ледь не вбився.
Поки вона обережно спускалася зі скелі, з лісу почувся стукіт копит, і на галявину вискочив переляканий Коник.
— Там оцей! Отой! Я бачив, коли на шароварах летів!
Важко дихаючи і не в змозі більше вимовляти слова, він за допомогою пантоміми намагався пояснити Веселці, що до галявини наближається чаклун з величезною купою дров на плечах.
— Та хто?! — не зрозуміла нічого Веселка.
— Та чаклун!!! — нарешті спромігся Коник.
— Знову він? Далеко?
— Ні, поруч! Оно крадеться! — тикнув копитом Коник у напрямку кущів, які поворухнулися од вітру. — Ні, не там! Он де! — продовжував панікувати він, тикаючи в інший бік. — Чи не там? Ми пропали! Тепер я вже хочу на дерево!
— Ти ж висоти боявся.
— Та коли то було! Чаклуна я боюся ще більше!
Саме тієї миті з дерева, що росло поруч, на землю зістрибнула маленька білочка, яку Веселка, як їй здалося, начебто вже десь нещодавно бачила. Звірятко ухопило зубками край мотузки і хутко побігло по стовбуру величезного дерева вгору. Оббігши найнижчу гілку, воно спустилося на землю.
Зраділий Коник аж підстрибнув від збудження. Він підбіг до дерева, ухопив обидва кінці мотузки і вже збирався лізти вгору, та, схаменувшись, обернувся до Веселки і поступився їй чергою.
— Ой, вибачте, пані, прошу вас, володарко землі, — чемно вклонився він. — Та бігом, Веселко!
— Не час жартувати, бойовий коню. Давай, лізь першим!
— Ні, лізь ти.
— Ні, ти!
Вони на мить завмерли, витріщивши очі один на одного, а потім вигукнули майже водночас:
— Давай разом!
І ухопивши різні кінці мотузки, вони почали лізти вгору. Але ж Коник набагато важчий, тому він під своєю вагою час від часу сповзав донизу, і від цього Веселка, яка висіла на іншому кінці, підіймалася набагато швидше. Ось вона вже на першій гілці, а Коник все ще на землі. І часу вже зовсім немає, бо якраз тоді з кущів з'явилася змучена постать чаклуна. У руках-крилах він ледь тримав свою величезну купу сухого хмизу.
— Веселко, в'яжи мотузку до гілки, швидше! — перелякано заволав Коник, вгледівши ворога.
Але й ворог помітив друзів. Переклавши дрова до одного крила, він почав намагатися злетіти за допомогою іншого. Виходило дуже повільно, але щось-таки виходило, і він повільно наближався.
І що тут поробиш? Ситуація майже безвихідна.
Та є один перевірений спосіб — дідова торба!
Коник занурився в неї з головою, і за мить звідти почулося його переможне іржання, але якось дивно, наче із залізної діжки. Нарешті він виліз з величезним казаном і задоволеною мордою. Розкрутившись навколо себе, він запустив казаном у чаклуна і влучно поцілив тому прямісінько на голову. Почувся залізний дзвін від удару.
Веселка і собі не гаяла часу! Прив'язавши мотузку до гілки, вона не знайшла нічого ліпшого, ніж зняти свої чобітки і теж зафурде-лити їх у ворога. Одне за одним, взуття теж поцілило куди треба — в летючий казан.
Засліплений та контужений кажан збився з курсу, пролетів повз Коника і врізався казаном у стовбур дерева. Аж загуло.
А Коник вже ліз догори, чіпляючись за мотузку усіма копитами та допомагаючи собі зубами і хвостом. Ось і рятівна гілка! Ось і Веселка!
Щасливі друзі обійнялися і полізли по гілках далі вгору, допомагаючи одне одному. Тепер у них була мета, бо звідси вони вже бачили, що поруч з ліхтариком у стовбурі було величезне дупло.
Веселка першою потрапила досередини, а Коник обернувся, щоб подивитися, де ча-клуняка.
— О! А ніхто і не женеться. Веселко, ти тільки поглянь на це!
Веселка повернулась і виглянула назовні. Чаклун, погойдуючись, бродив поруч із деревом з казаном на голові, марно намагаючись його зняти, бо в руках у нього були Веселчи-ні черевички. Здавалося, що він вже зовсім не розуміє, що робить.
Це було досить кумедно, і друзі весело зареготали. Чаклун почув це і почав глухо лаятись з-під казана незрозумілими словами. Потім він прислухався, зрозумів, звідки лунає сміх, і запустив черевиками в друзів. Веселка впіймала один, а Коник — другий. Подякувавши, вони зникли в дуплі.
А дупло, я вам скажу, було незвичайне. Ви точно такого не бачили. Хоча, напевно, ви зовсім ніякого не бачили, особливо зсередини. Стіни тунелю, яким вони йшли, сяяли яскравими вогнями, повільно змінюючи кольори та яскравість. Тут було тихо та чарівно.
— А якщо він сюди залетить? — порушив цю казкову тишу Коник.
— Я думаю, що навряд. Ти помітив, що він стає дедалі слабшим. Навіть казан із голови зняти не зміг.
— Та я все одно його боюся.
— Не бійся. Поки мої бойові черевики зі мною, я зможу захистити тебе, мій рятівнику, — лагідно засміялася Веселка.
Незабаром тунель закінчився, і вони потрапили до невеличкої затишної кімнатки. З обох боків, уздовж стін, в ній було розтягнуто два гамаки, прибрані м'якими ковдрами з українським орнаментом.
Посередині розташувався стіл із їжею. Тут були і яблука, і мед, і запашний свіжий хліб, і масло, і гарячий чай, і цукерки, і вареники зі сметаною.
Посуд був старовинний, глиняний, як у Веселки та Коника вдома.
Побачивши всі ті смачні скарби, друзі відчули, як страшенно зголодніли. Вони весело всілися на лаву за стіл і, забувши про свої неймовірні пригоди, почали смішно їсти, геть забруднившись сметаною і медом.
Нарешті, понаїдавшись, вони попадали у гамаки.
— Як же тут добре! — мляво промовила Веселка, заплющивши очі.
— Ага, — відповів Коник.