Інна. Частина друга

Не дивина — з мiсцевих професiйних те­левiзiйникiв спiвпрацювати, за потрiйну платню, згодилося лише кiлька технiчних працiвникiв. Решту штрейк­брехерiв завезено здалеку або найнято з нефахiвцiв.

I всi цi — за спинами озброєних солдатiв, пiд прикрит­тям танкiв i бронетранспортерiв — витiвки намагаються зобразити голосом литовського народу. У народi ж це дивне, зареєстроване в Москвi пiд назвою "Советская Литва" телебачення, рiдко звуть iнакше, анiж колабо­рантським.

Видають "колабiки" i газети, теж просякнутi нена­вистю як до визвольних рухiв в республiках, так i до московських перебудовникiв. Особливо часто першi сторiнки такої преси прикрашає проiмперський витвiр Пушкiна "Клеветникам России". Вiрш цей аналiзується й роз'яснюється пострічково, влаштовують йому і вiдзначення 160-х роковин з часу написання.

Кленучи органiзацiї нацiональних меншин, колаборанти та їх покровителi, аби хоч якось покращити iмiдж "за­хисникiв некорiнного населення", пробують i загравати з ним. До українцiв i бiлорусiв, зокрема, закидали ву­дочку "слов'янської єдностi".

Бiлоруська мова з уст невиразного, нiкому не знаного чоловiчка час вiд часу з "червоного екрану" таки лунала. В Громадi, до честi українцiв, згодних на ганебну спiвпрацю не виявилось.

У сум'яттi подiй, одразу пiсля вiйськових вилазок, невiдома жiнка помiстила в київськiй газетi замiточку "Книжок, а не танкiв!" Вказала нашу адресу.

Пiсля того рiдко який день не надходить посилка чи бандероль з ретельно вiдiбраними, любовно укладеними книжками, платiвками. Вiд шкiл, вузiв, бiблiотек, дитсадкiв, окремих українцiв. У них — велемовнi, сер­дечнi, зi словами пiдтримки, дуже часто в вiршованiй формi, листи.

Взагалi, те, наскiльки часто земляки пориваються пе­релити почуття в рими, вражає. Чи є ще де настiльки по­етичний народ? Певно, українська душа невiддiльна вiд вiршування, як невiддiльна, скажiмо, вiд сентимен­талiзму.

Надiслане саме до речi. Нарештi, через два з полови­ною роки дiяльностi, вирiшується проблема примiщення для Громади. Департамент у справах нацiональних меншин видiляє частину будинку для одинадцяти культурних товариств й оплачує оренду.

Українська кiмната найпросторiша, з високою стелею, величезними свiтлими вiкнами. Як приємно прибрати, прикрасити вишиваними рушниками, квiтами свiй куточок удалинi вiд Батькiвщини! Розвiшуємо картини, портрет Тараса, розставляємо книги, канцелярське приладдя.

Накопичена друкована продукцiя утворила бiблiотеку, якiй, думаю, мiг би позаздрити немало хто на Батькiвщинi. Окрiм перiодичних видань, передплачуваних з України, отримуємо й газети, лiтературу, випущенi на Заходi. Особлива гордiсть — "Енциклопедiя Україноз­навства".

Постiйна оселя виводить роботу Громади на якiсно но­вий рiвень. Можемо проводити  тут свої  урочистостi, достойно приймати гостей не тiльки з України чи ближнiх республiк. Навiдуються й українськi дiячi з Австралiї, США, Канади.

На входини завiтала група американських старшокласникiв, якi вивчають українську мову . Хором, у тому числi й негритянка, проспiвали здравицю: "Многая лiча, лiча, многая лiча."

— Цiкаве у вас життя! — говорять заздрiсно. — Такi потрясiння, зiткнення. Не те, що у нас: бар, пляж, дискотека. Нудота!

Уже розрiсся, нiби дерево з малого паростка, гро­мадський хор.

Керує ним один iз кращих джазових пiанiстiв Литви. Вiртуоз, акомпанує з закритими очима, майже не загляда­ючи в ноти. Часом, взявши мелодiю на слух, зходу витво­рює власну обробку. Загальновiдомi пiснi спiваємо так, як не виконують їх нiде. "Вiльнюський варiант" — жар­туємо.

Чим очевиднiшають успiхи хору, чим досвiдченiшим стає його склад, тим яснiш вiдкривається менi щось ма­лознане, незмiрне — якийсь новий Всесвiт.

У прадавнiх пiснях — бездоганно вивiрена образнiсть, всерозумiюча, тонка i шляхетна мораль, незмiнно присутнiй, ледь вчутний, незлобивий гумор, пронизливий (як, добиваючись мажорностi, не оновлюємо репертуар, його не уникнути) сум.

Коли, на котрiйсь iз численних репетицiй, в результатi виснажливої працi, добре знайомi, такi начебто звичайнi голоси зливаються iз твоїм у вiльне, легке, злагоджене многозвуччя, виникає мить екстатичного, неземного блаженст­ва. Здається, сягаєш найсокровеннiшого в народi — очищеного, невмирущого. Шкода уже тих, хто розраховує знайти гармонiю, iстину,  красу в горах Тiбету чи деiнде. Вони — поряд, у своєму, питомому.

Спiваємо не лише рiдною мовою. Пробуємо й пiснi ли­товськi, бiлоруськi. В порiвняннi українськi виграють iще бiльше.

Тiльки от, подивовуючи чужинцiв природним хистом до спiву, вражаємо й iншим — органiзацiйною нездарнiстю.

Хронiчно бракує часу i коштiв на популяризацiю, рек­ламу. Маючи непоганi досягнення, не вмiємо показати краму лицем. Нечастi виступи проходять, як правило, ма­лопомiченими, в заповнених у кращому разi наполовину залах. Не завжди вистачає енергiї навiть на те, щоб записати, як слiд, уже зроблене. Через плиннiсть складу хору гинуть своєрiднi, невiдтворюванi версiї.

Волею обставин, поряд займається ансамбль єврейсь­кий. Вкруг нього постiйно в'ється рiй добровiльних ант­репренерiв. Перед їхнiм концертом Вiльнюс густо оклеєно афiшами, заздалегiдь шумлять газети, радiо, телебачення. Переповнений зал створює урочистий, святковий настрiй. Завдяки турботi, виступ навiть третьорозрядного єврей­ського колективу стає подiєю культурного життя Литви.

Вчитися нам ще i вчитись жити в дiаспорi!

— Для мене день не день без книги, — прохопилася якось Iнна. — Не можу заснути, поки хоч щось не почи­таю. А коли хороша книжка закiнчується — страждаю, наче вiд особистої втрати. Люблю тому твори, яких старчає надовго, — Пруст, наприклад.

Вiддаючи перевагу живому життю, вона нiяк не мала читання вподобанням найосновнiшим. Та накидалась на нього, як i на iншi заняття, несамовито, нiби щоразу побоюючись, що iншого шансу не тра­питься.

Вибiр мiг збити iз пантелику. Староiндiйськi вiрування чередувалися з детективом, "гарячi" записки сучасного громадського дiяча з легковажними, в яскравiй м'якiй палiтурцi, пригодами в Бермудському трикутнику.

Без широкої начитаностi й чутливостi до художнього слова Iнна навряд чи змогла б стiйко утримувати мiй iнтерес. Вона ж, окрiм того, унiкально добре запам'ято­вувала, вражаючи в мовi несподiваними лiтературними ремiнiсценсiями.

Враження складала самостiйно, не бентежачись авторитетами. Загальновизнане iм'я — неторкана святиня для свого на­роду — могло зазнати з уст її оцiнки нищiвної. Не давала спуску й рiдним майстрам красного письменст­ва:  

— Литовську поезiю цiную високо, за неї не соромно. А прози у нас, вважаю, немає, — радикально, з чим важко було, не лише iз мiркувань ввiчливостi, погодитись, формулювала.  

Серед тих, про кого висловлювалась безумовно схваль­но, переважали автори динамiчнi, такi, як, скажiмо, Ре­марк.

Запам'ятався вiдгук про невiдомого менi литовського емiгранта Кондратаса:

— Поки читаєш — суцiльна, начебто, фантасмагорiя. А вiдкладеш, замислишся: чи не таким усе i мало б бути?

Колись, у лагiдно званi "застiйними" часи, я незмiнно виступав добровiльним проводирем хоча би кiль­кох чоловiк по просторах серйозної лiтератури. Тут же невiдомо, кому кого треба було б пiдтягати. Iнодi, аби допомогти заповнити деякi прогалини, я пiдкидав-таки Iннi те або iнше, книг по кiлька одразу: одна за її темпiв читання i при довгих перервах мiж зустрiчами мало що значила.

Зразки формальних пошукiв захiдноєвропейської по­езiї викликали схвалення помiрне:

— Цi вершини дещо голi для мене.

Зате не на жарт захопив вiдчайдушний, самоспалюючий порив до вершин почуттiв i мистецтва дiвчини з України, Марiї Башкирцевої:

— Не могла пiд кiнець утриматися вiд слiз.

"Який же твiр якого саме автора назве найулюб­ленiшим?" — здогадувався я i був, зiткнувшись з таким уперше, приголомшений:

— Генрi Торо. "Уолден, або Життя посеред лiсу". Здатна перечитувати нескiнченно.

Дивак Торо, що промiняв блага забезпеченого iснуван­ня на власноручно збудовану лiсову хижу? Самiтник, який пристосував для людських потреб клаптик землi й обезсмертив його, переливши простий досвiд у високу фiлософiю? Бунтiвник проти усталених норм, що вважав вiдзнакою, почеснiшою будь-яких еполет, пташку, що довiрливо спустилася на плече? Той, кого декотрi iз су­часникiв мали за божевiльного?

Проте згодом, злившись iз образом Iнни, вибiр, що спершу вразив, сприйнявся чи не єдино можливим. Хiба не до тих же свободи, глибини та природностi прагнула без­надiйно розлучена часом i простором зi свавiльним аме­риканцем литовська дiвчина?

Навiть фотографiя Уолденського ставу, що випадково трапила до рук, разюче нагадала менi Зарасайськi озе­ра.

Справи iз церквою таки зрушились. Те, що зда­валося нереальним, виявилось цiлком здiйсненним.

У ще не вiдреставрованiй, заповненiй риштованням будiвлi регулярно проходять вiдправи. Немало українцiв Вiльнюса та околиць, тягнучись до чогось, що здiйма­лось би над житейською суєтою, навiдують храм, вистоюють довжелезнi служби, старанно вчаться пiдспiвувати, хреститись, класти поклони.

Буває, пробують завадити спокою i молитвi жiнки-крикливицi з непримиpенно-шовiнiстичного вiдламу Росiйської православної церкви. За  дiями  їх  здалеку, не  втручаючись, спостерiгають насупленi бородатi чоловiки в пом'ятих, безпогонних, що недоладно сидять на маловiйськових фiгурах, шинелях. Та зусилля марнi. Литовська влада — поетапно, непросто — йде назустрiч греко-католикам.

Вчащають прочани iз Захiдної України. Не раз вiдправляли й приїжджi священики.

Воiстину незгладиме враження справив один з них — у рясi з простенького матерiалу, непересiчний поет, майже ослiплий в таборах i тюрмах. Iз невидючих, за товсте­ленними скельцями, очей, низенької розповнiлої фiгури (нiби помiченої знаком близької, в автокатастрофi, смертi) так i струменiли безкрайня щирiсть, непомиль­но вгадувана енергiя добра.