А от влаштовуване львiв'янами в сiльськiй передкарпатськiй мiсцевостi грандiозне, театралiзоване, — що на нього зiйшлось, збiглось i з'їхалось, схоже, усе здатне пересуватись навколишнє населення, — свято Купала.
Надриваючи голосовi зв'язки, вводить у курс древнiх обрядiв сучасний Волхв. Буйно палахкоче ватра, через яку, вхопившись за руки, iз завзятими вигуками перескакують молодi пари. Iще пронизливiший вереск супроводжує пiднебеснi польоти гiгантської переповненої гойдалки.
Щось доiсторичне вчувалося у густому, соковито цвьохкаючому хрустовi прибережних заростiв, коли багатотисячна орда посунула в темрявi униз, до рiчки. Там, вибираючи судженого, дiвчата пускають у хвилi вiночки зi свiчками. Забрiвши по колiна, а то й по пояс, у бистру воду, ловлять їх парубки.
Опiвночi ж не на жарт дiстається ближньому лiсковi: туди ламанулись шукачi цвiту папоротi.
Вiдчайдушнi, гамiрнi витiвки не вгаватимуть до ранку. А на височеннiй щоглi, пiдсвiчуване спалахами багать, безборонно, самозрозумiло розвiвається над прадавнiми iгрищами теж отримане з глибини вiкiв синьо-жовте знамено.
На рештi ж теренiв України ситуацiя рiзниться докорiнно.
Прибуваю нa Установчу конференцiю обласного Руху до великого портового мiста Пiвдня. По дорозi з аеропорту зустрiчаючi бiдкаються: "У нас стояче болото. Партократи самодурствують, як заманеться. В останню хвилю розпорядились позбавити нас ключiв вiд замовленої заздалегiдь зали. Та конференцiю проведемо будь-що!"
Покрутившись у розшуках, авто спиняється на тихiй замiськiй вуличцi. По обидва боки її — високий, зелений, зi щiльно зачиненими ворiтьми, паркан. Здається, усе довкiл завмерло, знемагаючи вiд нестерпної — особливо пiсля Литви — спекоти.
— Що робити? — безпомiчно тицяються туди й сюди, висловлюють сумнiв у правильностi адреси, проводирi.
— Вам куди? — змушує здригнутись чиєсь змовницьке, пiвголосом, питання з вершечка грушi. Там, непомiчений ранiш, чаїться голий до пояса, коричневе засмаглий хлопчина. На умовлену вiдповiдь вправно, по-мавп'ячи, спускається з протилежного боку паркана, прочинивши хвiртку, вказує стежку до дачного будиночка.
Людей у тому — як у казковiй рукавичцi. Вщерть заповнили єдину, не таку вже й велику, кiмнату, повсiдались на пiдлозi у сiнях. Розпаленi спекою, вiдчуттям таємничостi "конспiратори" стрiчають "прибалтiйського емiсара" захоплено. Вмить, розглядаючи, як дивовижу, розхапують пачку литовських брошур i газет. Розповiдь про цiлком рядовi у нас подiї сприймають репортажем з iншої планети. Дивляться округлено, недовiрливо:
— Перший секретар ЦК у прямому ефiрi з'являється на телеекранi, i кожен простий смертний може поставити йому запитання?
— "Саюдiс" має примiщення, регулярний вихiд на радiо i телебачення?
— А чи правда, — нишком цiкавиться немолода жiнка, — що у Вiльнюсi перейменовано проспект Ленiна? - На ствердну вiдповiдь приповiдає побожно:
— Ле — е — енiн. Це ж святе!..
Опiсля мого виступу дискусiя спалахує з подвоєною силою. Мiсцева iнтелiгенцiя — лiкарi, iнженери, вчителi, лiтератори — безжалiсно викривають недолiки, намагаються вказати шляхи до їх виправлення.
Прекраснi, небайдужi люди! Як хочеться їм побачити у себе добрi змiни! Жодного напруження мiж україно— i росiйськомовними. Тiльки як їх мало, наскiльки далекi вiд реального управлiння!
В перервах делегати виходять у садок, де безвiтряно й парко. Трiщить, прогинається обважнiле вiд велетенських соковитих плодiв гiлля. Вгодованими кабанами розляглись гарбузи. Куди не глянь — звисають, просяться в рот напiвдоспiлi вже, самовiльно зрослi винограднi грона.
Рай та й годi! Слухаючи ж промовцiв, ситуацiя в усiх ланках навколишнього — у виробництвi, сiльському господарствi, культурi, екологiї — бiльше, нiж невiдрадна. Населення пасивне до краю, зневiрене, що й уможливлює сваволю, перекриває дорогу будь-яким позитивним зрушенням.
Може, — прослизає думка, — ця розкiшна, надлишково щедра природа розслабила нарiд, зробила таким сентиментальним, нездатним до самоорганiзацiї? Адже так i манить розлягтися у затiнку на травичцi, попливти пiд монотонний, заколисуючий спiв комашнi на хвилях безжурної замрiї!
Та, якщо справа у клiматi, чи можна чимось зарадити?
Дивовижна конференцiя завершується успiшно. Обрано правлiння мiсцевого Руху, делегатiв на з'їзд. А я покидаю мiсто, надбавши ще кiлька десяткiв щирих друзiв.
... Рухiвцi великого промислового мiста Сходу теж не знайшли порозумiння з владою. Рятуючи становище, провели Установчу конференцiю на день ранiше намiченого.
Замiсть конференцiї потрапляю на мiтинг. Учасникiв його на площi перед українським театром — сотнi з пiвтори. Немало у вишиванках. На вiддалi кiлькох десяткiв метрiв — щiльне пiвкiльце чи не чисельнiшої мiлiцiї. Гiпнотизує невiдривним бульдожим поглядом — так i розчавив би нечисть, що каламутить тут воду! — здоровань полковник iз непомiрно велетенською головою. З-за плеча нашiптує йому вказiвки пещений, у добротному свiтлому костюмi, товстун.
Оратори ж крешуть не на жарт. Гостро, але виважено й аргументовано, промовляють регiональнi рухiвськi лiдери. Несамовито, надривно, розмахуючи в такт мiцним кулачищем, криє "комуняк" бронзоволиций сталевар. Ефектно вiдкинувши голову, сипле бездоганно вiдточеними формулюваннями анархо-синдикалiст: весь у чорному, з гострою смоляною борiдкою, — наче вигулькнув iз початку сторiччя.
Юного монархiста, адепта "єдиної й недiлимої", освистують, стягають зi слугуючого трибуною пiдвищення. Проштовхується зафiксувати iнцидент вiдеооператор з американською символiкою на довгокозирковiй кепцi.
Один iз хлопцiв сторожко виймає з-пiд поли стос позшиваних докупи смужок синього й жовтого ситцю. Iнший роздає "древка" — тоненькi, шорсткi, прихопленi, певно, з будiвництва, реєчки. Пiд схвальний, радiсний гомiн i оплески злiтає над мiтингуючими пiвдесятка одинакових прапорiв.
Попрохавши древко, дiстаю з сумки шовкове, велике й яскраве, жовто-зелено-червоне знамено. Поява його викликає новий сплеск пожвавлення, на хвилю робить мене центром уваги. Незнайомцi оточують, навперейми знайомляться, зав'язують бесiду. Виникає черга цiлком дорослих людей — потримати литовського прапора, сфотографуватися з ним.
Кожен iз спiврозмовникiв встигає залишити незабутнє враження.
Надзвичай м'який, з тихим лагiдним голосом, редактор напiвпiдпiльного лiтературного альманаху. Важко повiрити, що за спиною цього поета й публiциста — довголiтнi тюремнi й табiрнi випробування.
Задиристий, прихильний до демократичних iдей, на завидки пiдкований полiтично росiйськомовний комсомольський лiдер.
Теж молодий, але солiдний i розважливий, голова мiського Товариства української Мови.
Дiяльний, по-селянськи добросердий, керiвник Руху одного з районiв областi.
Меткий, ще й вiльно розмовляює українською, всезнайко-малюк з азiатським розрiзом очей — мiсцевий Гаврош.
Користуючись нагодою виступити, намагаюсь накласти прибалтiйський досвiд на тутешню ситуацiю. Це не так просто. Нiяк, наприклад, не розумiють, як може литовська компартiя, йдучи на конфронтацiю з союзною, вiдстоювати iнтереси Литви. А те, що до роковин пiдписання пакту Молотова-Рiббентропа намiчено "Балтiйський шлях" — живий ланцюг Таллiнн-Рига-Вiльнюс — звучить фантастикою.
А городяни, нiби не помiчаючи мiтингу, заклопотано течуть мимо, втискаючись до трамваїв, поспiшають на дачi.
Черговий промовець ураз вмовкає. Нiби не було, розтанули десь стяги. З уст в уста перелiтає шепiт: "ОМОН за рогом"...
Першим оговтується молодцюватий, дочасно облисiлий, приїжджий дiяч Руху. Владно гукає з висоти гренадерського зросту:
— Це ще що?! Боятись на своїй землi власних кольорiв! Навiщо тодi ми зiбрались? Прапори вгору!
Команду виконують. Щойно розгубленi, люди опановують себе, присоромлено випростовуються. Мiтинг добiгає кiнця благополучно.
Щоправда, коли розходились, когось таки побили, когось поволокли в кутузку. Втiшаюся думкою, що, може, присутнiсть литовського прапора, як i американського кореспондента, вiдхилили серйознiшi неприємнощi.
День "Балтiйського шляху" приносить звичну для нашої дiяльностi "накладку".
До критичного моменту чекали з дружиною й дочкою раптових прибульцiв з України. Тi по телефону просили узяти їх iз собою, але, забувши попередити, не з'явились.
Транспорт уже не ходить — йому б не пробитись. Що ж, слiд поставитись фiлософськи: вирушивши до призначеної Громадi дiлянки пiшки, бiльше можна побачити.
Вечiр на диво тихий, сонячний, напоєний пахощами в'янучого лiта. Тротуари й горбистi узбiччя довжелезної вулицi Укмяргес переповненi. Повсюдно — усмiшки, розпогодженi обличчя, небуденний одяг. Чимало дорослих i дiтей в нацiональних костюмах. Раз-по-раз вiтаємось зi знайомими — тут, схоже, увесь Вiльнюс. З дахiв чотирнадцятиповерхових будинкiв помахують руками пiдлiтки, фiльмують оператори.
Досада, викликана непорозумiнням, минає. Поневолi переймаємось загальним пiднесенням. Стрiчаємо ще кiлькох припiзнiлих землякiв.
А чиї це, вкрапленi мiж безлiчi литовських, прапори? Вчимось розпiзнавати: вiрменський, татарський, єврейський, молдавський...
До своїх не встигаємо зовсiм трiшки (Громада, як з'ясувалось, включилася масово й дружно).
Надходить призначений час. Люди затоплюють проїжджу частину, беруться за руки. Аби вмiстити кожного, живий ланцюжок петляє, в'ється химерними зигзагами.
Враз усе завмирає. Мить урочистої, значущої тишi.
Згадаємо несправедливiсть, вчинену пiвсторiччя тому. Вiдродимо задушену тодi свободу своїми вчинками, своєю рiшимiстю. Здолаємо зло добром.
Десь у цьому мiльйонному, скрiпленому вологим теплом долонь, ряду — знайомi з Естонiї, Латвiї, друзi, набутi у Литвi, товаришi з Громади…
За сигналом ланцюжок розпадається. З "кукурузника", що, похитуючись, пролiтає над головами, сиплються оберемки пiдхоплюваних на льоту квiтiв. Загальний трiумф, поцiлунки, обiйми:
— Лє — ту — ва!
— Лат — вi — я!
— Ес — тi — я!
Побачивши кiлькох нас з синьо-жовтими значками й прапорцем:
- Ук — ра — i — на!
Безкрає, щасливе, позбавлене суперечностей братство.
Як солодко хоча б на мить перейнятись iлюзiями!
На зухвалий вияв непокори, що рознiс вiстку про волелюбнi прагнення трьох нечисленних народiв далеко по свiту, Москва вiдгукнулась заявою ЦК КПСС "Про становище у республiках Прибалтики".