Айкі

— від­по­вів Ку­бік.

Ай­кі, Бу і Ча­м­ба пе­ре­гля­ну­лись, а то­ді Ай­кі спи­тав:

— А шо то є: план №2?

Рі­го­бер по­ди­ви­в­ся на Ку­бі­ка і ска­зав:

— Да­вай­те про це по­тім по­го­во­ри­мо. — а то­ді він по­кли­кав ве­ли­че­з­но­го ута­ка, який при­ніс сю­ди всіх трьох при­бу­лих зго­ри. Той пі­ді­йшов з дво­ма ве­ли­ки­ми під­но­са­ми, на ко­ж­но­му з яких бу­ло по три ве­ли­ких ку­х­лі. "Йо­гурт, ма­буть" — по­ду­мав Ча­м­ба. В цю мить зві­д­кись з ті­ні ви­йш­ли три ута­ки. По­ба­чи­в­ши їх, Бу втра­тив сві­до­мість, Ай­кі ги­к­нув і сів, а Ча­м­ба, все ще ду­ма­ю­чи про йо­гурт, ви­трі­щив на них очі. Всі во­ни троє бу­ли то­ч­ні­сі­нь­ки­ми ко­пі­я­ми Ай­кі. Ча­м­ба роз­ди­ви­в­ся їх, по­тім пе­ре­вів по­гляд на Ай­кі, під­ско­чив, по­зе­ле­нів і, ви­хо­пи­в­ши ло­па­ту, сту­к­нув нею ве­ли­че­з­но­го ута­ка. Той, ма­ло не впа­в­ши, за­ле­д­ве втри­мав на ру­ках оби­д­ва під­но­си. Але один із ку­х­лів під­ско­чив у по­ві­т­ря. З ньо­го тро­хи ви­хля­б­ну­лось яко­їсь ро­же­вої рі­ди­ни і він не­по­ру­ш­но за­стиг на ру­ках у зди­во­ва­но­го і пе­ре­ля­ка­но­го Ча­м­би. Він опу­с­тив ло­па­ту і від­чув не­ймо­вірно при­на­д­ний аро­мат, що па­ру­вав над ку­х­лем. "То не йо­гурт" — по­ду­мав Ча­м­ба і сьо­р­б­нув з ку­х­ля. Ра­п­том йо­го щось пе­ре­сми­к­ну­ло і він за­сві­ти­в­ся ро­же­вим сві­т­ло­м. Рі­го­бер і Ку­бік що­си­ли за­ве­ре­ща­ли. Ай­кі ги­к­нув, а Бу, що тіль­ки-­но при­йшов до тя­ми, зно­ву втра­тив сві­до­мість. Ча­м­бі все це спо­до­ба­лось і він од­ним ма­хом пе­ре­ве­р­нув ку­холь. Цьо­го ра­зу йо­го не про­с­то пе­ре­сми­к­ну­ло — йо­го під­ки­ну­ло вго­ру на кі­ль­ка кро­ків, три­чі пе­ре­ве­р­ну­ло і на­ре­ш­ті він ба­ба­х­нув яс­к­ра­во-­ро­же­вим сві­т­лом і м'я­ко при­зе­м­ли­в­ся.

— Уу­ух!!! — ви­р­ва­лось у Ча­м­би. Він під­ня­в­ся на но­ги і ра­п­том від­чув, як йо­му хтось на­ма­га­єть­ся за­ло­ми­ти ру­ки за спи­ну. Тут Ча­м­ба зно­ву зля­ка­в­ся і спро­бу­вав сми­к­ну­тись. Що тра­пи­лось да­лі, йо­му важ­ко бу­ло по­яс­ни­ти. Здо­ро­вен­ний утак, який на­ма­га­в­ся при­бо­р­ка­ти Ча­м­бу, ра­п­том зле­тів ви­со­ко вго­ру від ле­ге­нь­ко­го Ча­м­би­но­го ру­ху, сту­к­ну­в­ся об сте­лю, пе­ре­ве­р­ну­в­ся, по­ле­тів до­ни­зу і про­ло­мив ве­ли­ку ді­р­ку в скля­ній під­ло­зі. Ча­м­ба зди­во­ва­но про­слі­д­ку­вав за йо­го польо­том униз. То­ді по­мі­тив, як за ве­ли­ким ута­ком шу­го­ну­ло в ді­р­ку від­ра­зу два ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця.

— Ну ти… ну ти да­єш! — ви­р­ва­лось у Ай­кі і він по­чу­хав од­ну з по­ти­лиць.

Бу все ще не при­хо­див до тя­ми. Ай­кі гля­нув на ньо­го, ти­ць­нув у ньо­го па­ль­цем, але це не до­по­мо­г­ло, і він по­ди­ви­в­ся на оба­л­ді­в­шо­го Ча­м­бу.

— А я си­ль­ний! Я та­кий си­ль­ний! Йо! — ле­пе­тав Ча­м­ба.

— Кри­ш­ка. — од­но­ча­с­но ви­мо­ви­ли три ко­пії Ай­кі.

— Кри­ш­ка. — по­вто­рив Ку­бік.

— Ка­зав я, та­ких не­ма. — про­ше­по­тів Рі­го­бер.

Ча­м­ба роз­гля­дав се­бе і все не міг на­ди­ву­ва­тись з то­го, що з ним тра­пи­лось. То­ді він зно­ву по­ди­ви­в­ся униз і по­ба­чив, як два ма­ле­нь­кі ута­ки на ки­ли­м­ках-­лі­ту­н­цях ле­д­ве тя­г­ну­ли ве­ли­че­з­но­го ута­ка зни­зу.

— Я си­ль­ний! — зно­ву по­вто­рив Ча­м­ба.

Ра­п­том Ай­кі про­сві­ти­ло:

— Ча­м­ба! Ло­ви цих ба­га­то­го­ло­вих!

Ча­м­ба по­ди­ви­в­ся на Ай­кі і зро­зу­мів, що той мав на ува­зі. Він шви­д­ко стри­б­нув до ди­в­них ута­ків і зло­вив ко­ж­но­го з них за од­не ву­хо од­ні­єї з го­лів. Рі­го­бер і Ку­бік за­ве­ре­ща­ли.

Ай­кі пе­ре­вів по­гляд на ку­х­лі, що сто­я­ли на скля­ній під­ло­зі пі­с­ля то­го, як ве­ли­че­з­ний утак пі­шов бо­ро­ти­ся з Ча­м­бою, обе­ре­ж­но взяв оби­д­ва під­но­си і пі­шов до Ча­м­би.

— Ди­вись, то мо­же не тре­ба бу­ло пи­ти. — при­пу­с­тив Ай­кі, ста­в­ши пе­ред Ча­м­бою, який три­мав у ру­ках Рі­го­бе­ра з Ку­бі­ком.

Ча­м­ба по­ди­ви­в­ся на ку­х­лі і по­вів пле­чи­ма.

— Від­пу­с­ти, ву­хо ві­ді­рвеш! — за­кри­чав Ку­бік.

Ча­м­ба по­ди­ви­в­ся на ньо­го і ще мі­ц­ні­ше по­ти­с­нув йо­го ву­хо. Той за­ве­ре­щав, а Ай­кі тим ча­сом опу­с­тив під­но­си на якийсь скля­ний на­тяк на стіл. То і спра­в­ді був стіл. У вся­ко­му ра­зі так зда­ло­ся Бу, що са­ме зно­ву при­йшов до тя­ми і ши­ро­ко від­кри­ти­ми очи­ма ди­ви­в­ся на все, що від­бу­ва­ло­ся на­вко­ло. Най­бі­ль­ше йо­му спо­до­ба­лось і за­спо­ко­ї­ло те, що Ча­м­ба до­сить ве­се­ло і впе­в­не­но три­мав за ву­ха не­зро­зу­мі­лих ба­га­то­го­ло­вих ута­ків. Як­що Ча­м­ба ко­н­т­ро­лює си­ту­а­цію — зна­чить ще не все втра­че­но. До то­го ж Ай­кі ви­гля­дав яки­мось се­р­йо­з­ним і ски­да­в­ся на ко­ман­ди­ра вій­сь­ка. Бу під­ско­чив і під­біг до сво­їх:

— Хло­п­ці! Що тут ро­бить­ся?

Ай­кі за­до­во­ле­но гля­нув на чу­ка і до­дав:

— Са­ме так. Ото це і я хо­тів би зна­ти. Чу­є­те? — і він ви­ди­ви­в­ся на Рі­го­бе­ра з Ку­бі­ком. Ку­бік ні­би спро­бу­вав щось ска­за­ти, але Рі­го­бер рі­з­ко і якось злі­с­но га­р­к­нув:

— Не смій ні­чо­го го­во­ри­ти!

Ча­м­ба зди­ву­ва­в­ся і си­ль­ні­ше по­ти­с­нув ву­хо Рі­го­бе­ро­вої го­ло­ви, яка вже по­чи­на­ла си­ні­ти від Ча­м­би­них ні­ж­но­стей. Рі­го­бер пи­с­к­нув, але ні­чо­го бі­ль­ше не ска­зав.

Ай­кі не­за­до­во­ле­но по­ди­ви­в­ся на ньо­го, а то­ді про­ше­по­тів щось Ча­м­бі на ву­хо. Ча­м­ба за­ся­яв і від­пу­с­тив Ку­бі­ка. Той зло­ви­в­ся оби­д­во­ма ру­ка­ми за не­ща­с­не ву­хо і по­ле­г­ше­но зі­тхнув. Зві­ль­не­ною ру­кою Ча­м­ба зло­вив од­ну з го­лів Рі­го­бе­ра і ска­зав:

— Ти ма­ти за­ба­га­то. То­бі не тре чьти­ри. То­бі тре три.

Рі­го­бер. Зда­ва­ло­ся, ні­чо­го не зро­зу­мів. То­ді Ай­кі по­яс­нив:

— Як­шо ти мо­в­чиш, він то­бі зро­бить три го­ло­ви. По­тім дві — і бу­деш но­р­ма­ль­ним ута­ком. Хо­чеш?

Дві ві­ль­ні го­ло­ви Рі­го­бе­ра пе­ре­ля­ка­но по­ди­ви­ли­ся на Ча­м­бу. Їм зда­ло­ся, що це і спра­в­ді не жарт. До то­го ж Ча­м­ба так ди­в­но ди­ви­в­ся на них сво­ї­ми ми­га­ю­чи­ми очи­ма, що во­ни пе­ре­гля­ну­лись, а та го­ло­ва, над якою на­ви­с­ла за­гро­за емі­г­ра­ції з ті­ла Рі­го­бе­ра, за­пи­на­ю­чись, про­ми­м­ри­ла:

— Я рр…ро­з­с­з­с­ка­ка­жу.

Ай­кі за­до­во­ле­но по­смі­х­ну­в­ся оби­д­во­ма ро­та­ми, а Бу по­чав сми­ка­ти йо­го за ру­ку. Ай­кі по­ди­ви­в­ся на ма­ло­го, а той по­ка­зу­вав на­вко­ло. Ай­кі по­ди­ви­в­ся ту­ди і в ньо­го за­тру­си­лись ко­лі­на: всю­ди на­вко­ло них ви­сі­ли в по­ві­т­рі ки­ли­м­ки-­лі­ту­н­ці, на яких си­ді­ли злі-­пре­з­лі на ви­гляд ута­ки і ці­ли­лись у них чи­мось та­ким, чо­го до сих пір Ай­кі не до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти. Під ки­ли­м­ка­ми та­кож бу­ли аг­ре­си­в­ні ута­ки. Во­ни сто­я­ли на склі, під яким пла­ва­ло не­бо і грі­з­но ди­ви­ли­ся на при­бу­ль­ців. Ай­кі, ма­буть, ста­ло стра­ш­но не так то­му, що їх всіх трьох мо­г­ли тут об­ра­зи­ти, а то­му, що та­ких злих і не­при­ві­т­них ута­ків він ні­ко­ли не ба­чив. Йо­му зав­жди зда­ва­ло­ся, що ута­ки всі ве­се­лі і до­б­рі. А тут, з дру­гої сто­ро­ни ос­т­ро­ва во­ни та­кі злі. Бу мі­ц­но при­ти­с­ну­в­ся до ньо­го, а Ча­м­ба зди­во­ва­но роз­гля­дав ото­чи­в­ших їх ута­ків, а то­ді ки­нув ідею:

— Ну шьо? Бій­ка бу­де?

Ай­кі не ду­же схва­ль­но по­ди­ви­в­ся на ньо­го.

— Пря­в­да ми їх бум, бах…?

Ай­кі зно­ву гля­нув на Ча­м­бу.

— Шьо, ні? — зди­ву­ва­в­ся Ча­м­ба і від­пу­с­тив Рі­го­бе­ра. — Ну… да­вай-­ка жи­ти дру­зь­но.

Ай­кі по­хи­тав од­ні­єю з го­лів, взяв на ру­ки пе­ре­ля­ка­но­го Бу і ска­зав:

— Во­ни то­бі не ві­рять, Ча­м­бі­но.

8. Вій­на сві­тів

Че­рез мить Ай­кі від­чув, як Бу не­по­ру­ш­но по­вис у ньо­го на ру­ках. Він зно­ву втра­тив сві­до­мість. Мо­же так і кра­ще. При­най­мі не бу­де ба­чи­ти то­го, що тут тра­пи­ть­ся.

Ра­п­том хтось із злих ута­ків ки­нув чи­мось в Ча­м­бу. То щось, чим бу­ло ки­ну­то, роз­те­к­лось Ча­м­би­ним об­лич­чям і по­ча­ло ка­па­ти униз. Ча­м­ба ви­трі­щи­в­ся на ута­ка, який вчи­нив так. Тут Ай­кі впе­р­ше за два ро­ки, які Ча­м­ба про­вів на Ну­м­пі-­ду, по­ба­чив сво­го дру­га злим. При­чо­му зли­в­ся Ча­м­ба не од­ра­зу, а якось по­сту­по­во і з при­ско­рен­ням. А ко­ли в ньо­го вдру­ге ля­п­ну­ли чи­мось ги­д­ким і мо­к­рим, він так ро­зі­зли­в­ся, що стра­ш­но ста­ло й са­мо­му Ай­кі. Очі Ча­м­би вже не пе­ре­ли­ва­ли­ся, а ми­га­ли, не­мов стро­бо­с­коп, з вух тро­хи за­ди­мі­ло і він ки­ну­в­ся до то­го ве­ли­че­з­но­го ута­ка, яко­го вже раз ки­дав і вхо­пив йо­го за но­гу. В цей час ці­лий град вся­кої га­до­с­ті по­си­па­в­ся на бі­д­но­го Ча­м­бу. Але йо­му це бу­ло бай­ду­же — він був злий. І він, роз­гой­да­в­ши здо­ро­вен­но­го ута­ка, оби­д­ві го­ло­ви яко­го не­са­мо­ви­то і пе­ре­ля­ка­но гу­ді­ли, ки­нув йо­го у на­товп. По­тім став, під­пер ру­ка­ми бо­ки і за­до­во­ле­но ди­ви­в­ся на те, як ве­ли­че­з­ний утак по­ва­лив ці­ле вій­сь­ко.

— Ча­м­ба, цьо­го ма­ло. — ска­зав Ай­кі.

Ча­м­ба обе­р­ну­в­ся і по­ба­чив, що Ай­кі три­має Ку­бі­ка і на­ма­га­єть­ся зло­ви­ти Рі­го­бе­ра. То­ді він сам вхо­пив Рі­го­бе­ра і злю­щи­ми очи­ма по­ди­ви­в­ся пря­мо у ві­чі ті­єї го­ло­ви, яку вже гро­зив ві­ді­рва­ти. Це по­ді­я­ло.

— Сто­о­о­о­о­оп!!! — за­ве­ре­щав Рі­го­бер всі­ма чо­ти­р­ма го­ло­ва­ми і всі злі ута­ки зу­пи­ни­лись. — Я ж ка­зав, що все роз­ка­жу.

— І ви­пу­с­тиш нас звід­си. — до­дав Ай­кі.

— Та­ка, та­ка. — під­тве­р­див Ча­м­ба і гля­нув на Бу, який по­во­лі при­хо­див до тя­ми, си­дя­чи на скля­ній під­ло­зі бі­ля сто­ла, на яко­му бу­ли під­но­си з ку­х­ля­ми.

— Тіль­ки від­пу­с­ти. — бла­гав Рі­го­бер. І Ча­м­ба від­пу­с­тив йо­го. А сам ві­ді­йшов тро­хи вбік, га­р­к­нув на злих ута­ків, які вмить зві­ль­ни­ли йо­му мі­с­це, стру­сив тро­хи ги­до­ти з па­ль­ців і ска­зав: — Не­хай-­ка тут-­ка тро­ха во­да. — і тро­хи во­ди ве­ли­кою кра­п­ли­ною роз­по­в­з­ло­ся під­ло­го­ю. — Га­ря­чя во­да. — до­дав Ча­м­ба і во­да за­па­ру­ва­ла. — З во­ло­шь­ко­вий ми­ло во­да. — ска­зав ще Ча­м­ба і во­да за­пі­ни­лась не­ймо­ві­р­но за­па­ш­ною пі­но­ю. Аж то­ді Ча­м­ба ско­чив у неї, об­хля­па­в­ши всіх ута­ків до­вко­ла, і по­чав за­до­во­ле­но та­ля­па­тись і від­ми­ва­тись від то­го всьо­го, чим йо­го об­ки­да­ли. Він ще по­ду­мав, а мо­же хля­п­ну­ти і на Бу, щоб він шви­д­ше при­йшов до тя­ми, але зга­дав, яким той був, ко­ли ску­па­в­ся там, на­го­рі, і ви­рі­шив не ро­би­ти цьо­го.

Ко­ли всі на­ре­ш­ті пе­ре­ста­ли ди­ви­ти­ся на те, що ви­т­во­ряв Ча­м­ба, Рі­го­бер за­го­во­рив:

— У нас бу­ло два пла­ни.

— Які? — спи­тав Ай­кі.

— №1 і №2.

Ай­кі не­за­до­во­ле­но по­ди­ви­в­ся на Рі­го­бе­ра, а той схо­пи­в­ся і за­га­во­рив да­лі:

— №1 — це ти з ти­ми дво­ма ле­тиш.