Я тому і люблю цю гру. Тут, яким би ти талановитим і вправним гравцем не був, все залежить від костей. Що тобі випаде — з того і витанцьовуєш, тут вже тобі і карти в руки. Але основне — це кості. Я, наприклад, ніколи, хіба як хворий, то є питання, а так, здоровий, ніколи не програю тобі, скажімо, чи ще комусь із людей в кого слабше біополе. Це ж не тому існують бідні і багаті, аристократи і плебеї, що в світі несправедливість соціальна. Навпаки — одні генетично сильніші, а інші, при всіх талантах і здібностях — слабкі. Їм і боротися за щось серед собі рівних…"
За вікном сіріло, з темряви повільно проступав будинок напроти, в кількох вікнах якого саме спалахнули перші вогники; на кухнях готували сніданок розпатлані і заспані жінки. Заграло гімн радіо, тоненькою цівкою потекла вода з відкручених кранів. Василь позіхав і подумки переносився на роботу, підраховував свій цьогомісячний заробіток і думав, скільки можна приховати від дружини, щоб потім пропити. Його вже давно не переймала безпросвітня бідність, у якій вони жили. Він звик, пимирився, виправдав для себе це поступове згасання, бо довкола нього не існувало нічого іншого. Василь слухав шкварчання яєшні на сковорідці, дивився у вікно, защіпав на рукавах сорочки гудзики і полинав думками у минуле, коли він ще вчився на інженера, але мріяв стати відомим музикантом. Йому не вистачало грошей на гітару, тож доводилося вчитися грати на чужій, в якій не вистачало двох струн, а решта були розладнаними і жахливо фальшивили. Василь витяг із підвісної тумби почату пляшку горілки, відкоркував, понюхав, скривився від бридкого запаху, підсунув до себе склянку, налив 150 грам і усміхнувся. Зішкріб з пательні смажені яйця, перекинув їх виделкою на тарілку, безжально посолив, вкраяв шмат хліба. Сів за стіл, зітхнув, подивився кудись вбік. Щось щемило; на денці душі нило, ніби кістки після перелому або у ревматика перед дощем. Він ще раз зітхнув, заплющив очі, перехилив похмільну склянку, хукнув, скривився, занюхав рукавом сорочки і взявся, чавкаючи, активно пережовувати яєшню… Витяг з трилітрової банки квашену помідору, надколов її виделкою, цмокнув зубами, вишпортав з-поміж них шматок їжі, висмоктав томатне начиння, пожбурив у смітник шкірку і вкотре зітхнув…
Підвівся, поскладав посуд в умивальник, але не став його мити, а поволі побрів до кімнати. Натягнув светра, подивився на спляче обличчя дружини, яка чомусь стогнала і смикалася. Помітив сліди старіння і пошкодував, що вона — його ровесниця. Швидко постаріється, — подумав він, — жінки старіються швидше за чоловіків. Але й живуть довше.
Вийшов у коридор, напастував взуття, зібрався продовжити ритуал зітхань, але чомусь стримався. "Сьогодні — перший день решти мого життя," — згадав він раптом фразу із якогось фільму. "Якщо це не останній мій день," — доповнював за тим герой, якому судилося померти за кілька годин. Василь здригнувся; може, від холоду, бо крізь шпарину у дверях немилосердно тягло.
Він натягнув куртку, кашкет, взувся і, з якоюсь враз нахлинулою байдужістю позіхнувши, вийшов, щоб вже ніколи не повернутися. Ввечері його, п'яного, затисне поміж двох автомобілів, підкине високо в повітря і вдарить спочатку до капоту, потім до землі… Довкола розбризкається кров, збіжаться люди, а ті, хто бачив, що сталося насправді, навпаки зникнуть. За кілька хвилин з'явиться швидка, бездиханне тіло кинуть на ноші, оперативно доставлять в лікарню, поставлять на реанімаційне ліжко, підключать до апарату штучного дихання. Тома дізнається про все аж вранці, їй потелефонують на роботу. Вона ж, сама відчувши щось лихе ще звечора, сприйме звістку байдуже і беземоційно. Задля пристойності приїде в лікарню і просидить біля тіла чоловіка до самого кінця, якого стоїчно чекатиме більше двох діб… Йому, як і дідусеві, здуло живіт — певно, ударом пошкодило всі внутрішні органи і важко уявити, на що б перетворилося його і її життя, якби лікарям вдалося його воскресити. Однак Василь не виходив з коми, і товстошкірий лікар з товстими пещеними ручками, якось вранці, після 5 хвилинки у кабінеті заввіділенням підійшов до напівзомлілої Томи, щоб повідомити їй, що надії, на жаль, немає і вони змушені припинити роботу апарату, який підтримував її Василя у підвішеному стані між життям і смертю. Вона не кричала, не впадала в істерику, як цього боявся лікар, якому довелося вже не один раз виконувати смертний вирок, присуджений консиліумом — підійти до апарату і, клацнувши одним пальцем тумблер, спинити чиєсь серце. Вона просто попросила дозволу підійти до чоловіка і попрощатися з ним. Лікар зітнув плечима — нехай собі, якраз цього родичі зазвичай ніколи не роблять. Тома підійшла до його набряклого живота, що нагадував величезну повітряну кульку і продовжував збільшуватися. Вона злякалася, що він от-от лусне і вийшла... Лікар ледь помітно кивнув їй у дверях, одразу зайшов до палати, не затримуючись там довше, ніж того велів обов'язок, вийшов, швидким кроком перетнув коридор і зник в лікарській.
За кілька хвилин Тома стала вдовою. Вона чомусь чекала в коридорі, доки їй цього не сповістили — може, все ще сподіваючись на якесь чудо? Марно, для чудес існують інші, не ми, розчаровані і розчавлені…
ЧАСТИНА 3
22
Він отямився десь під ранок, коли поруч вже не залишилося нікого з тих, хто був біля нього звечора. Холод чіплявся до одягу з внутрішнього боку, наповнював крізь шпарини у шкірі все тіло і опікав м'язи. В очах паморочилося, руки тремтіли; щось смерділо — він пригадав собі, що орієнтовно кілька годин тому його знудило і вирвало потужним кислим струменем просто на підлогу. На рукавах куртки залишилося кілька клейких плямок-горошинок. Брудна засолена скатертина під затерплою головою то фіалковіло-сіріла від непевного проміння несправної лампи денного світла, то на якусь мить зникала у темряві. Порожня сільничка, довгаста і вузька ваза з вицвілими (відцвілими?) пластмасовими квітами. Дешеві речі — як безкоштовна громадська вбиральня — вони огидні і неякісні. А все тому, що легкодоступні.
За спиною відлунювали від кахлів підлоги чиїсь по-військовому різкі і методичні кроки, але обернутися, щоб подивитися, хто то, він не міг. Не було сил. Нічого не хотілося, лише спати. Або розчинитися в хаосі, у сум'ятті небуття. Кроки спинилися десь позаду — за метр, а може й ближче — він просто фізично відчув, як той, хто спинився, нахиляється до його вуха. Від того, що діється, відгонило кіношністю, дешевим і смердючим сюрреалізмом; можливо навіть вульгарним гіперреалізмом.
— Мх… — тихо озвався хтось із-за спини, готуючись щось сказати. — Я перепрошую, пане…
Він мусив обернутися і хоч щось відповісти. Цього вимагав якийсь неозначений кодекс, якийсь ген місцевості, де він виріс. Із зусиллям примусив своє тіло поворухнутися — світ поплив перед очима, змигнув, зник у темряві, потім розмазався усіма присутніми барвами і нарешті зафіксувався. Перед ним було обличчя, яке виринало з-над контрастного чорного метелика і білого комірця-стійки.
— Ми зачиняємося… — так само тихо озвався вилицюватий бармен, одяг і делікатність якого геть не пасували цьому приміщенню — велетенській, десь зо сто квадратних метрів, залі, що розташовувалась у фургончику.
Він подивився на хлопця майже агресивно — навіщо той потурбував його через таку дрібницю? Хочуть зачинятися? — заради Бога, але до чого тут він? Чому його хоча б на хвилину не залишать самого?
— На жаль, Ви мусите йти звідси…
Це повідомлення було наче повістка з прокуратури, ніби виклик на допит або тортури. Він подивився крізь велике погратоване вікно надвір, де лиш починало сіріти і спробував уявити, у скільки разів той, зовнішній холод лютіший від цього, з яким він не може впоратися тут. Крім того, його примушували рухатися, робити якісь кроки, що могли датися хіба шаленими надзусиллями.
Бармен вже не усміхався, у втомлених очах напроти з'явилася ворожість, і він раптом зрозумів небезпеку і непевність свого становища. Адже в такому стані він не становитиме жодної загрози навіть для дуже втомленого бармена і той завиграшки впорається з ним — спочатку штовхне додолу, потім почне бити ногами, нарешті вхопить до рук великого тесака з-за стійки і, стиснувши руків'я долонею так, що лезо опиниться внизу… Все це промайнуло у погляді того хлопця, що виставляв його за двері, а може, йому лише здалося. Він підвівся, опираючись рукою на стілець, але трохи не розрахував місцезнаходження центру ваги і похитнувся. Бармен підхопив його під руку, але в цьому поруху вже не було й крихти дружності, той діяв презирливо і беземоційно, наче вишибала. Легкий (щоб не впав) поштовх у напрямку дверей. Він таки трохи заточився, але встояв. Двері неохоче піддалися і під тиском пружини швидко полетіли назад — назустріч темряві порожнього кафе.
23
Синдром ампутанта — певен час після операції продовжує боліти чи чухатися відтятий орган — нога, рука, голова. В дитинстві, коли він разом із батьками вперше змінив житло, ще довго, забуваючись, повертався із школи до старого дому, і лише на порозі спохоплювався, червонів, уявляючи непорозуміння, яке от-от мало трапитися. Він знервовано тікав, майже біг від колись свого дому, контури кімнат якого зникали з пам'яті, як і все, що минає; лишалася лише якась тінь, загальна означеність "мій колишній дім", що ховалася за стандартним фасадом, з вікон котрого інколи визирали знайомі і незнайомі фізії — кричали щось одна одній жінки, гиготіли прищаві дівчатка-підлітки, що нещодавно позбулися цноти… У снах він таки потрапляв у ту, навіки втрачену квартиру, відмикаючи її старим ключем — там хтось уже мешкав, але саме спав у ліжку, що стояло точнісінько на місці його дивану. Горів телевізор, але не їхній "Електрон", а нова модель іноземного виробництва з пласким екраном. Він наближався до екрану, стараючись ступати нечутно, вдивлявся у сіру розпливчасту картину і чомусь намагався відшукати на одному з каналів якусь програму. Раптом вмикалося світло, озивалася нестерпно гучна сигналізація, невідомий з ліжка схоплювався, метався до стіни, на якій висіла рушниця і, націливши її на Марка, зажадав негайних пояснень.