Це втомлювало. Та я ж з малечею міг порозумітися ще у дитинстві, коли мене виховательки дитсадочка передавали в молодшу групу аби я розповідав там казки трьохлітнім перед післяобіднім сном.
Так, діти — неосяжне джерело енергії. Ще б цю енергію і "на мирні цілі"!
2008-2025. Кіт Чорниш
Він дивиться прямо в очі, тягнеться. Я стою на драбині-стремінці, трохи відхиляюся вбік, теж тягнуся, але не можу ухопити два гарних яблука-близнюки. Тут він (зі самої верхівки дерева) своєю лапкою — тиць по них — і вони в моєму кошелі. Це — сусідський котик "Чорниш". Невеличкий, одне вушко на чверть відірване, краєчок лівого оченятка злегка подряпано. Це нічого, до наступних березневих ночей загоїться. А так, хороша тваринка, чорна як темна ніченька. Полюбляє наш двір. Та не він один.
Якось зайшов у "патіо", винюхував, чи можна тут чимось поласувати. Ми його не чіпали. Наступного разу купив для нього трохи корму, пригостив. Відтоді ми потоваришували.
Дивний був котик. Буває, знайде мене, треться об ноги. Потім, якщо сиджу — сяде поруч, як пес; коли майструю, то завжди підійде, потягнеться і, не зважаючи на гучні звуки електроінструмента, сяде тут же, дивиться із цікавістю. Здається ось-ось щось порекомендує. Далі припаде геть стружкою — і хоч би що!
Куди я — туди і він. А от на руках сидіти не любив. І дивно — майже ніколи не нявчав.
Впізнавав про нашу присутність ще здалеку. Мабуть, вирізняв характерний звук автівки. Коли ми тільки-но в'їжджали у провулок, — вибігає одразу зі свого двору назустріч. Точно, як шкапеня. Якось була яскрава сценка. Декілька сусідських котів, дивлюся, усілися біля наших воріт. Підходжу. Тут вибігає Чорниш і до них з бойовим зойком, демонструє пащу з гостренькими іклами. Коти ті з остраху поприсідали, вжалися в асфальт, потім дружно чкурнули. А вони ж були всі більші й старші за нього! Відігнав, чинно так "привітався", все як годиться. Точно — приревнував. Така приязність милувала. Ще й потребував він усього-нічого: один раз на день трохи корму або якісь об'їдки.
Зараз у нас свій котик. Він — фанат-мисливець, майже увесь час на дворі, упольовує все що рухається. Одначе без додаткового кількаразового на день частування не обходиться. Ситим активно демонструє свою приязність. Коли проходиш повз — подає привітальне "няв". Розуміє деякі команди. Надвечір буває заходить до нашої спальні опочивати. Це якщо він у доброму гуморі. Інакше спить на дворі під ялицею.
А Чорниш, мабуть, після отого першого контакту з нами оцінив співчуття. Це стало взаємним.
Серед довколишнього люду буває по-різному: зробиш комусь добро, нехай сама малість, без ніякої задньої думки, — бачиш одні після стають доброзичливі, інші — починають уникати тебе: мабуть чекають на вимогу повернути "борг".
Якось Чорниш зник. Були різні судження. Нам з дружиною до душі була думка, що котик просто владнав своє особисте життя з одноплемінницею.
1962-1968. Чудернацьке
Чудесний літній полудень у будній день. Київський зоопарк. Двоє підлітків, що зірвалися з уроку фізкультури в школі, стоять біля клітки з дикобразами і лупцюють щосили довгими палицями тваринок по спинах. Ті фиркають, роздуваються, голки насторожили, тріщать ними, наче гримучі змії, тільки гучніше, й носяться по клітці. А нам це й треба. Удар, ще один! Тільки встигай закривати обличчя ліктем вільної руки від голок, що їх "вистрілює" по черзі впольований їжатець. Летять наче стріли, пущені пігмеями (здогадуюсь, бо ніколи не бачив цих мисливців). А нам це й потрібно. За цим "скарбом" прийшли: за одну таку голку завдовжки тридцять сантиметрів можна виміняти два олов'яних солдатика або "вічну" китайську лампочку для ліхтарика чи фірмову кульку для пінг-понгу.
В тонкощі цього промислу мене утаємничив товариш, який жив неподалік на вулиці Зоологічній. А ще він показав, як за допомогою трикутної сітки та підсадного птаха ловити інших птахів. Продемонстрував дуже предметно на закутку одного з поліклінічних корпусів лікарні ім. Калініна, в якому працювала моя матуся. Я й не знав про таке "заповідне" містечко неподалік від господарського двору зоопарку, хоча частенько тинявся околицями коли після занять приходив й очікував на маму.
Між іншим, до зоопарку ми потрапляли вільно через недобудований службовий прохід з боку вулиці Піщаної. Тоді це була занедбана місцина з двома невеличкими ставками, оточена неподалік високими піщаними пагорбами. Діти з прилеглих вулиць полюбляли тут гратися: копали нори, на березі одного з водойм спорудили "тарзанку". Добре розгойдавшись на ній, відчайдухи, якщо не плигали у воду, то могли дістатися навіть до невеличкого острівця посередині ставка. Одного разу там хтось із них знайшов артилерійський снаряд. Викликані сапери відкопали цілий склад боєприпасів. Виявляється, під час окупації на тому місці розташовувалася німецька зенітна батарея, а ставок утворився вже потім.
Згодом прохід закрили, і на цій території почали будувати нові павільйони. Життя дикобразів на відміну від нашого стало безтурботним. На мене ж чекали нові пригоди.
* * *
Це сталося під час навчання у третьому класі. Того дня тато рано привів мене до школи. Стояли біля входу і побачили під стінами будинку навпроти дивного хлопчика. Якийсь нечепура років вісім, зі шкільним кашкетом на потилиці. Він обома руками тримав щось схоже на обрізок товстої труби, тільки сигароподібної форми. Присідаючи, щосили тицяв тим "обрізком" в асфальт, потім підводився і з усього розмаху кидав ту штуковину вниз об землю. Ось вона викотилася на середину вулиці. Тепер її можна було добре розгледіти. Виявилося — мінометна міна. Заржавіла, без стабілізаторів. Батько підійшов, взяв хлопчика за руку, відвів його до чергової співробітниці школи. Та зателефонувала керівництву. Вмить прибігла "технічка". Накрила знахідку якимось ящиком ще й відро догори поставила. І хоча проїзд для машин повз школу був давно перекритий, оскільки ремонтували теплотрасу, це "барикадування" здалося доречним.
У тому котловані в вочевидь, "Аніка-воїн" і знайшов пам'ятку війни.
Пролунав шкільний дзвоник. Заняття розпочалися вчасно. Але вже під час другого уроку всіх нас вивели до внутрішнього двору й оголосили, що відпускають по домівках на два дні, оскільки сапери будуть розміновувати знайдений в котловані склад боєприпасів. А та міна, сказали, на щастя була без підривача. Ну, якось так.
Спасибі тобі, бездоглядне дитинко, за неочікувані вихідні. Господу вклоняємось за ціленькі ручки, ніженьки, голівки й ... пильні оченята!
1967-1968. На крилах слави
Відчували ви, одначе, левітуючий дотик слави? Не, тієї слави яка супроводжує "справжніх героїв що завжди йдуть в обхід", а слави про яку приспівують "крокодили, бегемоти й зелена папуга". Думаю що запитання риторичне — у кого ж в житті такого хоч одного разу не було! У мене, похвалюся, було двічі: як відчув той дотик, то першого разу ледь не скотився сходами, а другого — ледь не ..., правильно, ледь не всівся.
Розкажу. Може моя пригода надихне вас й пригадаєте приємне про себе. Якщо розповісте потім дружині, дітям, онукам, то тим ініціюєте ланцюгову реакцію й всі ми точно вкриємось славою. Традиційне вітання наше стане ще органічніше. Пробачте за патетику. Зараз конкретно.
В черговий раз за довгого язика попросили мене залишити класну кімнату й піти заспокоїтися на свіжому повітрі. Виходжу на вулицю. Весна! Але вештатися нею до закінчення уроку "не комільфо" — ще хтось із знайомих побачить, спитає що до чого. Був трошки "на нервах".
Вирішив — зайду до "Райвно" (районного відділу народної освіти), яким нас бувало лякала перша вчителька. Оце заявлюся там, мене й хтось і запитає, чому це я прогулюю. А я й пожаліюся: не дають вчитися! Так дістали. "Не бажаєш чути доречні коментарі, то сама вийди з класу!" Таке от вирувало в уяві юного "правдолюбця". Дубровський й годі!
Те "ВНО" знаходилося в сусідньому під'їзді будівлі школи. Здавна цікавило що воно собою являє. Так ось гарна нагода.
Заходжу. Вахтер відсутній. Мабуть обідня перерва. Підіймаюсь по сходах до невеличкого вестибюлю. Тиша навкруги. Ні душі. Роздивляюся. Бачу, — на стінах стенди з різними методичними матеріалами, "Дошка Пошани". Впізнаю на ній вчительку початкового "Б" класу — "Заслужена"! Тепер ясно що це в неї на лацкані за значок такий величенький. Дивлюсь далі. Поруч у куточку вітринна й у ній декілька шкільних зошитів. Перший "в клітинку" з арифметики дуже сподобався гарненькими такими стовпчиками цифр. Належить учениці третього класу. Школа не наша. Дуже каліграфічно. Здається спершу розв'язала задачку, а потім вже переписала начисто? Та яка різниця, думаю, красиво ж. Скошую погляд вправо. Вчитуюсь у титульну сторінку. Аж прилило до скронь — Боже, мій зошит з каліграфії за другий клас! Оторопіти можна. Другий аркуш з прописами. Найулюбленіші літери: "Д", "К", "Л", "Я". Підпис знизу типу: "Найкращий каліграф району", а може: "міста, країни, Всесвіту" — вже й не пригадую, бо тоді ледь не зомлів.
Це ж треба, п'ять років було утаємничено, приховано від мене! На душі одразу защемило. Забув що мав на меті, для чого прийшов. Відчуття — наче стриножили лелеку, не дали соколику злетіти в небо, не засурмили, не вдарили в тулумбаси, не підняли на п'єдестал, не вклонилися талану! Невизнані генії й митці зрозуміють що це за гіркота. Та по цимбалах! Як посміли, де їхня совість?!
Сталося би це у теперішні часи, то мав би нагоду позивався в справі про порушення своїх авторських прав. Але навряд, бо каліграфії давно вже немає. Занапастили її кулькові авторучки й скоропис конспектів. Зневадила її "гра на клавіатурі" ПК. Цікаво, а як у тої учениці третього класу?
Інколи ще можу відтворити декілька літер, бо звісно, "талант не проп'єш!" Та чи вже знадобляться ті сталеві учнівські пера й чорнильниці-невиливайки? Хіба що виписувати дипломи й вітальні адреси.
Одначе, дорогі мої, висновок напрошується сам по собі: треба частіше розплітати язика, може ще десь про себе приховане вишукаємо.
* * *
Лунає шкільний дзвоник як під час бойової тривоги на військовому човні. З гуркотом розчиняються двері й на мене налітає якийсь шкет.