І я не знав, що зробити, щоб цього не сталося.
З подивом Джен дивилася на мене, намагаючись зрозуміти причину мого "пасивного спротиву". Здогадалась. Рішуче підійшла до дверей і замкнула замок. Повернулася і присіла переді мною навпочіпки:
— Милий Вікторе, я довго не хотіла розпочинати цю розмову, але, мабуть, доведеться. Я знаю, що ти до мене не байдужий. Але не треба. Не треба сидіти в машині біля синагоги по суботах, чатуючи на мене. Не треба слідкувати за мною, коли я іду з роботи. І малювати мене також не треба. Домовились?
Я наморщив лоба. Зараз, з цього місця і під цим кутом мені добре було видно пливкі лінії її стегон в обтислій сукні. Чарівливі лінії! Не знаю, підкоряючись якій силі, я раптом взяв руки Джен і потягнув її до себе!
На мить вона піддалася, може бути, від несподіванки. Я навіть встиг відчути, як пасмо її оксамитного волосся майнуло по моїй щоці.
Але тривало це лише мить. Вихопившись з моїх рук, Джен відійшла до дверей. Кинула на мене спопеляючу блискавку погляду.
— Ти при тямі? — спитала тихо. — Завтра ж я попрошу, щоби замість мене тобі дали іншого супервайзера.
Глава 10
Але вона нікого ні про що не попросила, а залишилась моїм супервайзером і надалі. Як і раніше, ми обговорювали з нею пацієнтів, сперечалися, розмовляли про мистецтво та політику. Словом, зовні мало що змінилося. Але між нами виникла якась таємниця, яку ми, як два заколотники, тепер приховували від усіх.
***
Якось Джен спитала, чи не можу я підвезти її під час ланчу до ательє, де їй терміново треба забрати якийсь одяг. Машину, так би мовити, було подано, і незабаром ми мчали бруклінськими вулицями в район Бей Рідж.
— Вікторе, я давно хотіла тебе запитати от про що. Ти ж українець, чи не так? — звернулася вона до мене дорогою.
— Саме так.
— Особисто я з українцями справи ніколи не мала і близько не була знайома. Але от моя бабуся і моя мати говорили мені не раз, що під час війни українці допомагали нацистам знищувати євреїв. Я про це чула і від інших старих євреїв з нашої громади.
— Так, дійсно, серед українців були ті, хто допомагав нацистам знищувати євреїв, — відповів я після недовгої мовчанки. — Але важливо пам'ятати і про те, що серед українців було чимало праведників, — тих, хто рятував євреїв, ризикуючи своїм життям і життям своїх родин. Мабуть, не всі знають, що у книзі праведників Яд ва-Шем понад дві з половиною тисячі праведників — це українці. В нашому народі чимало справжніх лицарів.
— Хм-м, цікаво, — здивовано і трохи розгублено промовила Джен.
Гадаю, вона на цю тему не мала достатньої інформації, окрім розповідей родичів, тому не могла нічого додати.
— Взагалі, історія взаємовідносин українців і євреїв досить складна, має і темні, сумні сторінки, — продовжував я. — Проте, я глибоко впевнений, що в долях двох наших народів набагато більше спільного, чим того, що нас роз'єднує, і з часом це проявиться ще більше. Але давай продовжимо цю розмову іншого разу, бо ми вже приїхали, — я натиснув на гальма.
Невдовзі Джен зникла в дверях ательє. А я, відсунувши подалі від керма крісло водія і відкинувши спинку, вмостився зручніше і налаштувався на її довгу відсутність. Дістав мобільник, щоб почитати "Фейсбук".
На мій подив, хвилин через десять Джен вийшла із пакунками у руках.
— Я ж обіцяла, що швидко впораюсь, — сказала вона, складаючи пакунки
на задньому сидінні. — Їдемо назад.
Але повертатися прямо в шпиталь було би з мого боку неприпустимою помилкою, якщо не дурістю. Тим більше, в такий теплий і сонячний лютневий день. Нічого не сказавши, я скерував машину до набережної, яка знаходилась від того ательє зовсім поруч.
Полюбив я цей закуток: широкий пірс, що заходив у Гудзон метрів на сто від берегу, місце для променаду та риболовлі. З пірсу відкривається живописний краєвид, відображений на багатьох рекламних листівках і буклетах Нью-Йорку. Річка тут розбігається по гирлах, які обводять острів Статен-Айленд, берег Нью-Джерсі і Мангеттен з його хмарочосами. Простір, широкий обрій. І повзуть, насуваються звідкись гнані вітром хмари. А під мостом Верразано, ледь не торкаючись перекриття, проходять гігантські лайнери: одні — швартуватись до порту, інші — з порту, в океан…
Приїхавши на місце, я запропонував Джен вийти з машини і насолодитись краєвидом.
Ми неспішно гуляли по бетонному пірсу, що був огороджений по боках невисоким залізним парканом. Рибалки закидали у воду спінінги. Біля них на газетах і целофанових пакетах лежали шматочки нарізаної риби і краби з розтрощеними панцирами, яких використовували для наживки.
Хлоп'я років п'яти, у червоній курточці, відійшовши від мами, присів навпочіпки і найуважнішими чином вивчав щойно спійманого рибалкою оселедця. Риба плигала на бетоні, її морда від поранених гачком губ швидко укривалася кров'ю.
— Вона дихає! Вона розкриває зябра! — дивувалася дитина, торкаючись риби пальчиком.
— Ти коли виростеш, теж станеш рибалкою? Або капітаном корабля? — солоденьким голоском спитала Джен, нахилившись до дитини.
— Міс, ви мені заважаєте, — відповіло хлоп'я серйозно. — Чи ви не бачите, що я зайнятий рибою?
— Що-о?! — протягнула Джен и розсміялася.
І мені раптом так схотілося стояти собі коли-небудь на пірсі, щоб літали над водою невгамовні чайки і щоб неслися хмари, а з порту уходили в океан лайнери. І щоб мій синочок сидів поруч навпочіпки, вивчаючи жирного оселедця, торкався його відкритих зябер, його скривавленого рота, дивився, як він плигає на бетоні, виблискуючи лускою…
На мить я наче побачив цю картину. Як своє майбутнє: і сина свого побачив, і Джен, і себе із ними.
— А-а! — раптом скрикнула Джен, різко махнувши рукою.
Вона дивилась за огорожу, куди щойно улетіла її червона шапочка, що її зірвав з голови поривчастий вітер.
Шапочка погойдувалася на хвилях, її злегка перекидало у напрямку берега, але вона швидко ставала важкою, насочуючись водою.
— Ось тобі маєш. Залишилася фея без корони, — пожартувала Джен, поправивши розхристане волосся.
— Потримай, — не роздумуючи, я віддав Джен свою куртку, мобільник і портмоне.
Переліз через огорожу. Тримаючись однією рукою за трубу, іншу витягнув вперед, аби вхопити шапочку. Не дотягнувся.
— А-а, біс із ним! — сівши на край бетонного парапету, я опустив ноги і обережно, як лише міг, спустився у воду.
Мої ноги швидко торкнулися дна. Вода була не холодною як для лютого. А головне, було неглибоко — мені до поясу. Зробивши кілька кроків у воді, я схопив майже зниклу під водою червону шапочку і пішов назад. Вліз знову на пірс. Сорочка була мокрою по груди, штани і черевики, зрозуміло, були геть мокрі і важкі, наче з бетону.
Джен зашарілася від схвилювання, приймаючи з моїх рук свою мокру шапочку, котра, правду кажучи, зараз мала вигляд ганчірки для миття підлоги. Накинувши на мої плечі мою куртку, Джен метушилась, наче медсестра, яка збирається надати постраждалому першу медичну допомогу.
— Не хвилюйся, все нормально, — бадьоро сказав я.
Мій висновок про те, що вода не холодна, був дещо передчасним. У ногах, животі та пахві швидко ставало холодно.
— Треба їхати додому, терміново додому! — повторювала Джен, коли ми з нею, покинувши пірс, швидко йшли до машини.
— Так, так, поїхали додому, — я відкрив дверцята, завів двигун і включив пічку.
— Адже ти можеш захворіти на бронхіт, або, не приведи бог, на запалення легенів. А все через твоє глупство! — вона забрала із заднього сидіння свої пакунки з речами.
— Хіба ти не поїдеш зі мною? — спитав я.
Її роздуми тривали кілька секунд.
— Ні. Ти їдь, а я собі викличу таксі.
Всупереч її прогнозам я не захворів, запобігши серйозній простуді і бронхіту перевіреними ліками — склянкою горілки.
… З того дня у наших стосунках із Джен небагато що змінилося. Щоправда, вона більше не просила мене нікуди її відвозити — ані в ательє, ані в супермаркет. Справлялася сама.
Але я добре пам'ятав, як там, на пірсі, блищали її очі; і я знав, що цей блиск походить з найпотаємнішого куточку жіночого серця і віщує, що це серце тепер буде підкорене.
Тому я зовсім не здивувався, що з тих пір шановний "доктор вухо-горло-ніс" досить зрідка заходив до кабінету Джен і не заважав нам під час супервізій.
Глава 11
На жаль, радість моя тривала недовго. У кабінеті Джен невдовзі з'явився… Майкл. Звичайно, її син Майкл викликав у мене інакші емоції, ніж доктор Шварц: останній був моїм заклятим суперником, а Майкл викликав швидше симпатію.
Якби він не так часто займав у кабінеті Джен ту кушетку, на якій я останнім часом звик плекати певні солодкі мрії, то я би не мав жодних заперечень. Інакше кажучи, Майкл витіснив мене з тої кушетки, і я змушений був тепер сидіти на стільці, в той час, коли він напівлежачи грав у електронні ігри на своєму IPhone.
Історія його появи у шпиталі така: нещодавно Майкл кинув коледж — чи то його вигнали за неуспішність у навчанні, чи то він взяв академічну відпустку. Швидше за все, що витурили. Працювати він не хотів. Після скандалів із Джен, її умовлянь і погроз Майкл погодився деякий час поволонтерити у нашому шпиталі. Джен швидко все влаштувала. Майклу видали посвідчення, склали розклад і перелік обов'язків. Він повинен був два дні на тиждень допомагати у їдальні і два дні — у бібліотеці. Власне, не бозна що, але хоч якась робота.
Отже, Майкл працював як волонтер, тинявся шпитальними коридорами і заходив до кабінету Джен саме в той час, коли в нас із нею було призначено супервізії.
Це був високий хлопець двадцяти років, із густим чорним волоссям на прямий проділ; жіноча м'якість у рисах його обличчя була явно успадкована від матері. В погляді його темних очей проглядали якась пихатість, самолюбування. Але, може бути, за цим фасадом нарциса ховалася невпевнена у собі, закомплексована дитина?
Із Джен він поводився вкрай розкуто, з його обличчя не сходила поблажлива посмішка навіть у ті хвилини, коли вона докоряла йому у моїй присутності через те, що на нього вже скаржаться з Відділу волонтерів.
Після чергової прочуханки Майкл зазвичай просив у неї гроші на нову комп'ютерну гру або на ремонт своєї машини, і Джен, грізно і ображено посопівши, діставала із сумочки портмоне.
Одного разу, після того, як Майкл пішов, вчергове отримавши від матері гроші, Джен почала виправдовуватись переді мною:
— Я знаю, що це неправильно, розумію, що занадто панькаюся з ним.