Побачиш їх i в штабi "Саюдiса", де, заспанi, неголенi, нудяться чеканням по закутках.
Це — кур'єри з України. Доставлюванi ними макети видань рiзномастих неформальних об'єднань повертаються назад стосами преси. Паралельно повним ходом iде виготовлення книжок, брошур, летючок, плакатiв — усього, що має стати ковтком кисню в умовах задухи.
Гостям важко до кiнця довiритись литовським легальностi й спокоєвi. Всюди ввижаються кагебiсти, пiдступ, провокацiї. Може навiть трапитись, що той, хто їде до нас уперше, сходить на однiй iз ближнiх станцiй; до Вiльнюса ж, перестраховуючись вiд арешту на перонi, добирається iншим транспортом.
Тривоги небезпiдставнi: в Українi не рiдкiсть — затримання, побиття, конфiскацiї.
Трапляються й печальнi курйози, як от. З неабиякими труднощами доставивши вантаж до рiдного мiста, залишивши його в автоматичнiй камерi схову, кур'єр телефоном, що прослуховувався, сповiстив замовникам номери скриньок. Тираж газети — кiлька тисяч примiрникiв – тільки й бачили.
Нерiдко житель Литви, що обслуговує ксерокс, друкує у борг чи безкоштовно — "заради святої справи". А iнший, заламавши непомiрну цiну, годен на цiй же справi нагрiти руки.
Iнколи не вивезене вчасно, згубивши цiннiсть, створює мороку зi зберiганням, щоби, урештi, пiти в макулатуру.
Окрiм залiзничного, не забутi й iншi види транспорту: лiтак, приватнi автомобiлi. А скiльки подiбних чумацьких шляхiв веде до менших мiст Литви, в Латвiю, Естонiю? Все iще жорстко пiдконтрольнi на Українi й цiлком доступнi у нас, ксерокси стали поважною зброєю.
Моя безпосередня участь у цiй, сповненiй пригод, дещо дивнiй для кiнця двадцятого сторiччя епопеї незначна й епiзодична.
Надаю гiнцям довiдки. Час вiд часу влаштовую ночiвлю, допомагаю завершити макет. Можу виступити в ролi вантажника. Бува, що телефонний дзвiнок розбудить з невiдкладного приводу посеред ночi.
Декотрi ж члени Громади сприяють кур'єрам безперервно, на постiйнiй, так би мовити, основi. Внесок їх у забезпечення України альтернативною iнформацiєю воiстину неоцiненний.
Працюючи в Громадi, вiдкриваю у собi якостi, про котрi й не пiдозрював. Те, чого найбiльш лякався, виходить краще: здатен, виявляється, непогано ладнати у колективi.
Причина, скорiш за все, у тiм, що, не народившись революцiонером, непримиренним бiйцем, сповiдникiв навiть протилежних поглядiв сприймаю не як ворогiв, не як противникiв, а, радше, як жертв.
Усi ми — продукт iснуючого устрою, всi так чи iнакше причетнi до його неподобств. Усiм треба розпрямлятись, витравлювати багаторiчний, що в'ївся у плоть i кров, налiт невiгластва й рабства. Наче в дитячiй загадцi: "Якого дерева найбiльше у лiсi? — Кривого."
Одним перемiни останнього часу даються легко, а хтось вiдстає, запiзнюється. Почнеш дiлити на чорне та бiле — швидко опинишся насамотi, в оточеннi своїх прекрасних гасел. Хiба не абсурд — релiгiйна iдея непомильно розрiзнити пiсля смертi праведних та грiшних? У кожному намiшано всiлякого...
Сам я, може, найпокривленiший. Не почуваюся вправi будь-кого судити або проганяти з Громади. Адже тим, хто береться за вiдродження українства, доводиться мати справу з залишками нацiональних почуттiв, роздмухувати жарини, чудом вцiлiлi на попелищi.
А закинутим на чужину дiсталося особливо. Емiграцiя — стан недобрий, стресовий, розрив по-живому. До нього можна звикнути, та неможливо змиритись. Як, скажiмо, ставитись до того, що твоя дитина приносить з садочка чужу для тебе, i вже рiдну їй, мову?
— Нема серед нас нормальних, — рiзко, без манiвцiв, заявив один iз нових знайомих, схильний до крайнiх, лобових висловлювань. — Кого не вiзьми — там, у батькiвських краях, щось зрадив.
Приглядаючись до тих, хто звертається у Громаду, помiчаю, наскiльки складнi у них долi, як багато психiчно травмованих, спраглих пiдтримки. Як готовно вiдгукуються на вдалу iнтонацiю, чуйне слово! Стосовно них хотiв би стати не провiдником, а, по мiрi сил, лiкарем.
У той же час, тi, кому довелося вдосталь блукати свiтами, цiкавiшi вiд тих, хто живе осiло. Незмiрно бiльше, нiж можу вiддати, набираюся знань та досвiду вiд них, чимало що вiдкриваю й переосмислюю.
Зауважую також, як негусто здiбних i охочих терпляче пiклуватися реальними, недосконалими людьми. Навпаки: декотрi теоретики, палкi трибуни, як дiдько ладану бояться конкретних адресатiв своїх промов та теорiй.
З трибун теж, звiсно, необхiдно. Але куди ефективнiше, нiж метати громи з пiднебесся, наблизитись до людини, вислухати її, розпитати про справи, вiдповiсти на наївнi, можливо, запитання. В уражених українофобiєю — явища, малозрозумiлого iноземцевi, викликаного сторiччями гонiнь та наклепiв, — нейтралiзувати початкову агресивнiсть, постаратись хоч трiшки вiддалити вiд презирства до своєї й чужої нацiональностi у бiк поваги до них. Коли не виправити окремих осiб — хiба стане кращим суспiльство?
Якби достатньо часу — можна б, здається, "достукатись" до кожного. Тiльки де ж його вiднайти, той час?
Втрачаю розумiння iз давнiми, зi спокiйнiших днiв, товаришами. Коли чую на питання: "Чому присвячуєш дозвiлля?" — вiдповiдь: "Самовдосконалююсь" або "Перечитую Борхеса", — дивуюсь: як можна тепер вдовольнятися лише цим?
Призначеного дня я очiкував Iнну у великому, прохолодному фойє iнститутського корпусу.
У джинсах, спортивних майцi i тапочках, збiгала вона сходами, стискаючи в руцi довгасте пластмасове поделко.
Ми вiдшукали самотню лавчину, перед якою буйно розкинув вiчнозелене листя iмпровiзований сад: олеандри, фiкуси й пальми в масивних, пофарбованих у зелене, кадубах.
Перегляд на свiтло слайдiв виявив, що Iнна поставилась до спiльної екскурсiйної мандрiвки значно серйознiш вiд мене — пiдмiтила й зафiксувала он скiльки пейзажiв, мiзансцен, панорам Таллiнна.
— Ви майстерно фотографуєте, — не мiг не зазначити я.
— Нiчого особливого. Просто це хобi, — ледь зашарiлась вона. — Колись мiркувала — якщо дома спалахне пожежа, найперш кинусь рятувати шухляду зi слайдами.
Окрiм мойого захеканого, на морському березi, зображення, Iнна одразу ж запропонувала вiдiбрати на пам'ять скiльки завгодно кадрiв, що подобатимуться, обурено вiдхиливши згадку про незручнiсть чи будь-яку компенсацiю.
— Пусте. Люблю дарувати, — запевнила, процитувавши стрiчки сучасного поета: "Щобiльше вiдiрвеш вiд серця — тим бiльше у нiм зостається".
"Ну й дивна дiвчина, — чудувався я подумки. — Хто б iще ладен був так безкорисливо, заради першого стрiчного, старатись?"
А вона дивилася спокiйно й вiдкрито — лише знайома, на цей раз трiшки задерикувата, усмiшка чаїлась у кутиках губ.
Я вибрав, намагаючись якнайменше порушити цiлiснiсть того, що лишиться, декiлька кольорових рамочок. Ще раз гречно подякував.
На цьому формальний регламент невмисного зiткнення двох стороннiх людей мiг би вважатися вичерпаним. Але щось уже заважало пiдвестись i вирушити у справах — розпрощавшись, можливо, назавжди. Нiби прикипiвши до лавчини, ми продовжували бесiду, скрадливо, мiж тим, вивчаючи одне одного.
Виявилось, що фотографування пов'язане у Iнни з захопленням, що не обiйшло й мене — гiрським туризмом.
Зрозумiло, не тим, "матрацним", коли за оплаченою путiвкою переповненi групи натужно, пiд пильним оком iнструктора, шкандибають вiд однiєї, забезпеченої харчем i теплим нiчлiгом, бази до наступної. Туризмом спортивним: коли декiлька чоловiк за картою й компасом на свiй страх i ризик долають (заздрячи, в свою чергу, альпiнiстам) маршрут, орiєнтирами на якому часто слугують лише обелiски ранiш тут загиблих. В такому походi, куди потрапляють, як звичайно, люди не з гiрших, навiть уявити годi якiсь претензiйнi вередування, хтивi жарти, а виникає дивовижна, чиста атмосфера пiднесеностi й взаємовиручки.
З'ясувалося також, що свого часу ми проходили, незначно розминувшись, майже ту саму дiлянку Пiвнiчного Кавказу.
Звичайно, зринули спогади. Про перевали з чудернацькими назвами — Чiпер-Азау, Дунгуз-Орун, Кiчкенiкол, заснiженi пiки, кришталевi льодовиковi озера, заквiтчанi рододендронами схили. Про те, наприклад, як понад гiрським хребтом, на тлi рерiхiвських барв призахiднього неба, незрушно височать, ледь бiльшi од макових зерняток, тури, а завдяки надчистому повiтрю можна навiть розгледiти, коли котрийсь час вiд часу велично повертає голову, мiкроскопiчнi завитки рогiв.
Не забракло й бувальщин, потiшних випадкiв. Скажiмо, про безнадiйно розмочену грозою, що налетiла з-за скелi, гiтару, яку зметикували поколоти на тонкi трiсочки i використати на паливо — замiнивши музику посеред снiгу й камiння напрочуд смачним чаєм.
Або — варiант класичний — не встигнувши до темряви вийти на заплановану стоянку, пiвночi блукали, ковзаючи на мокрих схилах, забрьохавшись по вуха. Спинилися, де прийдеться, щоби вранцi, поглянувши, розреготатись: до розшукуваного мiсця — рукою подати, кружляли поночi саме навкiл нього. Чого ж би то не смiятись, — заради таких-от вражень i подаєшся в гори!
За розмовою ми не зчулись, як годинниковi стрiлки засвiдчили, що обiдня перерва добiгла кiнця.
Почуття, наче пiднявся на пiвгодини у прекрасне, незрiвнянне нi з чим високогiр'я, нiс я пiсля зустрiчi разом iз крихiтним, в нагруднiй кишенi, подарунком.
Подiї накочуються хвилями. Якось у суботу й недiлю центр Вiльнюса потрапляє в полон бiло-червоно-бiлих прапорiв. То проводиться — за неможливiстю зiбратись у Мiнську — з'їзд Народного фронту Бiлорусi.
Iншим разом — неймовiрно! — можна посидiти на першому в Союзi офiцiйному форумi некомунiстичної партiї — Демократiв Литви.
Набирає обертiв полiтична дiяльнiсть i в Українi. Тi з членiв Громади, кому не сидиться на мiсцi, при першiй-лiпшiй можливостi, використовуючи вiдпустки, вихiднi, правдами й неправдами роздобутi вiдгули, линуть туди.
Стараюсь не втрачати таких нагод — вiдпрацьовуючи одданi громадським справам години вечорами, по ночах, збуваючись наднормових робiт та кар'єрного просування — i я.
Найчастiше потрапляю в Захiдну Україну. Темп перемiн тут вражаючий. На органiзацiйних зiбраннях ледь проб'єшся у переповнений зал, втиснешся з коротким привiтанням мiж численних уславлених ораторiв.
Тут зародилися й швидко мiцнiють осередки Народного Руху.
...