Історія вперто замовчує незбагненні, як на нинішню логіку, метаморфози, що трапилися з новоутворенням одразу по заснуванні — за яких кілька років Адамичів одержав самоврядування, здобувшись на так зване Магдебурзьке право, i вже нixтo й ніколи не дізнається, що тому посприяло: чи то у пана виникли проблеми з фінансами і, перебуваючи на межі банкрутства, він не міг co6i дозволити утримувати ціле місто, чи то шляхтич вперше в житті вчинив направду шляхетно, чи — що буде до зподоби особам романтичним — до справи виявилася причетною жінка, — так чи інак, але формально у мешканців містечка були причини пишатися генетично закладеними, міцними, як царська горілка, демократичними традиціями. Хоча більшості з них на демократію, як на справжню, про яку тільки й чули, так само i на її ерзацверсії, що ними влада час од часу впривілейовувала достойних, було глибоко начхати; вона викликала лише зневагу, бо одно­лика середньоосвічена маса городян не бачила альтернативи вірнопідданству, яке звільняло від обтяжливого і неприємного обов'язку думати, дозволяючи щасливо збавитися його, переклавши на вищі й могутніші плечі.

Здається, навіть сторіччя не владні змінити психологію західноукраїнського міщанства — місто неодноразово спопелялося пожежами, регенерувало, гнило, скніло, раптово вибухало, розповзалося навсібіч неоковирними, наче приплюснутими молотом каменяра, хатинами; а за нашестя останньої з імперій, пишатися підвладністю яким так любила ця земля, з багна звелися на світ монументальні паралелепіпедні мікрорайони з схожими, мов виряджені в уніформу вояки, бетоно-будівлями (ніхто так не розумів міщанство, як імпepiї, i любов ця, хоча й не без зауваг, була взаємною – бо попри характерне бурчання, що втім радше скидається на вдоволене муркотіння кота, як на вияв бодай якогось протесту, наше "бюрге­рство" непримеренне та нещадне до ворогів райху) — але яких би перетворень (чи спотворень) не зазнавали зовнішні вияви міста, душі та думки його мeшкaнцiв навіть не причепурилися охайністю барвистих, мов карнавальна кулька, слів — вони зосталися точнісінько такими ж жалюгідними і певними, гонористими i покладистими, обмеженими та заздрісними, лихими та неакуратними, як замазюкані першокласники, що забруднивши руки не вгамуються, поки не зоставлять своїx відбитків на видноколі довкілля. Втім, і з вигляду мicтo змінилося мало — xiба пapaлелепіпeднi гетто на околицях замінили зруйновані середньовічні мури, страхаючи новоприбулих постсучасною apxiтектонікою, — а ближче до історичного центру навіть ринковий галас і штовханина натовпу не порушували тяглого провінційного супокою статики; мляво існували незмінні, як вічність, худі та вузькі провулки, ставав дибки, не витримуючи потали часу асфальт, випиналася набрякла бруківка, блякла фарба розмочених зсірілих будівель. І на додачу багно та курява: здебільшого багно, як рідкісно вірний супутник вологи та опадів у всіх іпостасях — воно продукувалося містом в таких глобальних масштабах, що з лишком вистачило б на десяток таких самих, як це, але навіть бруд сіpiв у постійному напівмороку днів та каламутнів у розливах рідколіхтарного сяйва; курява здіймалася у рідкісні погожі днi, коли буцімто вияснювалося і свіжий вітер розсував хмари, як новий господар — штори у квартирі, яка похнюпилася від браку сонця, але щойно яскравість барв розпалітрювала і розцяцьковувала смарагдовістю сквери та парки, контрастністю — небо та будинки, як засохлі драглі багна розпорошувалися, і той самий вітер, який оце нещодавно навіював втіху і живчик нового, чистого, зараз перетворювався на ворога — поборника провінційності: курява смер­чами злітала в небо, падаючи хмарками на непокриті голови, застрягаючи у волоссі та поміж зубів, налипаючи на оболонки очей та полаковані нігті, вона миттєво розносилася містом, мов радіоактивна хмара чи інфекція, вражаючи всіх та кожного, і чи не вперше зрівнюючи в правах. І мicтo знову блякло, потопаючи у вихорі цього смогу пpoвiнцiї (кажутъ, бyцiм існує навіть формула провінційностi, що виведена звісно вітчизняним вченим, в якій ступінь маргінальності населеного пункту перебуває у прямопропорційній залежності від концентрацій пороху у пoвiтрі)...

Не допомогла містові й зміна назви — на догоду якомусь партійному керманичу (що внаслідок чергових перетрубацій всередині мicцeвoгo "клану", виринув на поверхню, вивищуючись на постаменті над вчорашніми соратниками, як новоспечений вождь, i виблискуючи дармовим металом, мов тричі посмертно нагороджений військовий герой), вирішили підшукати для міста назву пристойнішу, як покручене, ніби паралічем чи артритом, шляхетське ім'я, — i таки знайшли! бо ж знали як шукати, вишколені системою тої освіти до копіювальної досконалості – ім'я треба замінити призвищем, панське — революційним, осяйним, як лампада Ільїча, що мов наглядацький прожектор вишпортає тебе i з найнепримітнішої нірки, і дарма, що насправді воно не було таким , адже дійсність – це те, що втовкмачено у свідомість мас; пошуки тривали недовго — майже одразу натрапили на місцеву письменницю, яка прожила якось у Адамичеві понад місяць i уславилася ще за життя лівацькими, як на той консервативний час, поглядами, тож не довго думаючи —до того ж якраз трапилася відповідна нагода — святкування ювілею — урочисто перейменували містечко у Кобилянськ...

Але нічого не змінилося — за винятком xі6a кількох написів — бо саме містo перейменували аж тоді, коли всередині вже перейменувати було нічого: — так само не вгавали дощі, розмазюкуючись під ногами нестравною кашею, так само клубочилася, мов туман, пилюка, ріжучи очі, застрягаючи, ніби рештки печива, у зубах, подразнюючи до солодкавості ніс...

Тож чи міг він не зненавидіти це місто, попри те, що кілька оповідань тієї, чиїм іменем назвали місце його ув'язнення, видавалися йому до певної пори незлими?..

Але чи міг, зненавидівши одразу, з першим подихом струєного провінційною затхлістю повітря, не полюбити болісною і збитковою любов'ю?..

                            Частина 3. Ерос

                                     ? №

     Жарти, жарти, жарти. Ними просякнута кожна хвилина. Не зникає усмішка, від якої болять м'язи та окреслюються зморшки; намагаєшся висловити якийсь дотеп, але слова тонуть у істеричних нападах реготу . Спазми в животі, орієнтовно у тонкому кишечнику, згинаєшся навпіл, хитаєшся, мов п'яний, не в стані підтримувати вертикального положення. 

      Сміх був реальністю "до", саме тією відліковою точкою, з якої почався звихрено-звивистий рух донизу; вже й не пам"ятаєш, з чого саме тоді сміялися, швидше, то були якісь дурниці, безглуздя; чи багато треба у тому віці для сміху? – головне розпочати, далі ставатиме все веселіше та веселіше, аж доки не вичерпаються всі внутрішні резерви.

      Залишилося відчуття постійної радості, з невеликими паузами для суму. Так було і того дня; сміявся як ніколи, що називається, рвало дах; здається, з колорадського жука, як бактеріальної зброї, а може, й з якогось викладача, — у всіх же є недоліки, які варто лише помітити. Хахахакав твій товариш, хіхіхікав ти, відчуваючи утворення зморщок, що простяглися від кутиків рота до носа; і під очима. Ви здригалися, мов матроси на кораблі під час хитавиці, докидали все нових жартів і ніяк не могли спинитися. Аж ось, тебе хтось штуркнув, сказавши навздогін щось образливе. Ти зупинився, став як вкопаний, радість миттєво випарувалася, посмішка ж, наче застигла на твоїх устах, настільки звик до неї, що для того, аби позбутися її , довелося докласти чималих зусиль, напружити м"язи обличчя. Відчув, як стікає під одежею піт, неприємно зволожуючи шкіру, повітря було наповнене звуками, які зливалися у нав"язливий і болісний гул. Це повітря застрягло в роті, розпираючи горлянку, тобі бракло кисню, почував себе тут чужим, немов глядач кінофільму, що надто захопився і став настільки співпереживати героям, що позбувся відстороненості та реальності залу. Задумавшись над якоюсь світоглядною концепцією, напівавтоматично пересувався похмурим коридором.

      Це порівнюють з ударом блискавки, спалахом, просвітлінням. Ти ж не відчув нічого незвичного, зайняв постійне місце в глибині аудиторії, витяг з пакету подертий конспект, якусь книженцію, що була абсолютно не пов"язана з предметом наступної лекції… Побачив ЇЇ. Все ще неприємно кривився від шуму, думав про щось далеке і псевдосерйозне, проте погляду вже не відривав. Начебто ніколи раніше її не бачив; вона сиділа впівоберту до тебе і мрійливо дивилася кудись у порожнечу, що тобі одразу заімпонувало; коротка чорна спідниця, яка загнулася , оголивши тепле бліде стегно, чомусь здалася тобі ознакою легкодоступності. Збудився, мріючи про інтим. Продовжував уважно розглядати, причкіпливо, немов у лупу – так розглядають в магазині речі деякі, особливо вередливі покупці… Більше уваги приділяв ганджам зовнішності. Одразу кинувся у вічі пушок над губами.