Так що до обіду матимемо час, а потім поведу до болота, здається там є прохід, в крайнім випадку перечекаємо.
– Я теж так думаю, навряд чи вони полізуть у болото.
Вони швидко повечеряли і почали влаштовуватись на нічліг. Знову почав накрапувати дощ, схоже починалась дощова пора. Чорний пес заліз до густого чагарнику і ліг, прислухаючись до лісових шумів. Все було спокійно, лише хор жаб надривався на озері. Ярослав перший зголосився на варту і присів прислонившись до дуба. Через хвилину до нього приєдналась Дарина.
– Ти дуже засмутишся залившись тут? – знову запитала вона його.
– Не знаю, – зітхнув хлопець і, трішки повагавшись, додав. – Поруч з тобою мені завжди хороше... Дартаз каже, що із часом я звикну, можливо заведу сім'ю і буде все добре.
– Шкода лише Прокла, – сказала сумно дівчина.
– Так. Він вже став не такий похмурий та й Ізана знайшла з ним нарешті спільну мову. А тепер навіть і не знаю, що буде з ними далі.
Дарина промовчала і, підсунувшись ближче, поклала голову йому на плече. Їй не хотілось признаватись собі, як вона зраділа, коли виявилось, що Ярослав може залишитись. Дівчина так звикла до нього і вона бачила, що подобається йому та боялась цього, він же збирався до своєї домівки, а вона залишиться тут. Боялась сумувати за ним і гнала від себе всі думки про можливу приязнь, яка могла перерости в щось більше.
Дартаз, який вартував останній, підняв всіх дуже рано, ще майже нічого не було видно, а дощ вже періщив досить добряче. Підкинувши побільше дров у багаття, вони почали грітись, чекаючи доки закипить чай. Ізана з Дариною помили овочі і нарізали копченого сала, що дав Лисюк. Поснідавши, всі вийшли на берег озера. Барт бігав понад водою, ганяючись за жабами, котрі квакали всю ніч. Дійсно, при першому просвітлінні неба було добре видно верхівку скелі посередині озера.
– Схоже на твої ті камінці? – поцікавився гном.
– Не знаю, – буркнув Ярослав, що погано спав вночі, думаючи про Дарину.
– Може хтось попливе і відламає кусочок, – запропонував Мальфар.
Всі перезирнулись, але ніхто бажання не виявив. Ярослав врешті поморщився і почав вже готуватися роздягтись.
– Зажди, нехай ще трохи розвидніться, – сказав маг. – Щоб нам було краще видно.
– І залиш кинджал, – додав Роман. – А то мало чого може статися.
– Боже мій, який я бовдур, – раптом сказав Мальфар і стукнув себе по лобу. – У мене ж посох Мухамтина!
Всі здивовано поглянули на нього. Аж тут раптом Барт загарчав і гавкнув. Почувся військовий клич і вони побачили серед дерев темні постаті дружинників, які оточували їх. До них ще лишалось сажнів сто. Всі вихопили зброю і приготувались до бою. Тут Мальфар змахнув посохом Мухамтина, підійшов до краю води і щось незрозуміле прокричав, вставивши посох в озеро. Вода завирувала і наче закипіла, а потім почала швидко розступатись, утворивши коридор сажнів у сорок, що вперся прямо в скелю, схожу більше на гігантську колону. Водяні стіни були висотою майже в чотири сажня.
– Чого стоїте!? – закричав маг до своїх супутників. – Бігом до скелі!
Він перший ринувся в прохід і побіг по мулистому дну, смішно розмахуючи посохом. Після миттєвого заціпеніння, за ним кинулась решта. Попереду біг Прокл підтримуючи Ізану, за ним Ярослав із Дариною, а Дартаз та Роман вихопили щити і прикриваючись ними відступали водяним коридором. Полетіли перші стріли здивованих, але не розгублених дружинників, які хоробро вибігли на берег і зупинились, діставши луки. Та не зважаючи на наказ вусатого сотника ніхто не наважився їх переслідувати.
– Давай, Ярослав, діставай кинджал! Думай про свою домівку! – наказав Мальфар, коли вони всі згрудились навколо гігантської колони.
– А ми!? – вигукнув Роман.
– Ми з ним, – втомлено відповів маг, тримаючи високо посох, і додав ледь чутно. – Якщо пощастить.
Ярослав дістав кинджал і заплющив очі, в його голові виник образ рідної Землі – блакитна планета плила серед зірок в темному космосі, серед яких жовтим полум'ям сяяло сонце, таку картинку він бачив по телевізору. Обережно торкнувся мокрої і шершавої поверхні каменя. Нічого не трапилося.
Нарешті на берегу кілька волхвів із братства Ведмедя зважились ступити до водяного коридору, а дружинники почали стріляти більш прицільно.
– Швидше, Ярослав, – прошепотів побілілими губами маг, все важче здіймаючи посох.
– Не виходить, – не відкриваючи очі промовив хлопець.
– Пробуй ще, не то всі загинемо!
Ярослав спробував уявити місяць навколо голубої планети, як тут його в плече вдарила стріла, він повалився від удару на камінну колону... і полетів у пустоту. Відкривши очі, хлопець побачив навколо зелений туман. Раптом він боляче вдарився об гостре каміння і почав скочуватися у провалля. Ярослав випустив кинджал та схопився за камінь, повисаючи над прірвою. Через деякий час його руки почали потрохи німіти, але він, напружуючи всі сили, намагався триматися. Коли вже зовсім ослаб і здавалось, що не втримається, чиїсь дужі руки підхопили його і потягли наверх. Його виволокли на камінний виступ і лишили лежати на животі.
– Обережно, – почув він, скрізь гул в голові, голос Прокла. – Треба спочатку витягти стрілу.
– Вона встряла не дуже глибоко, – долинув голос Дарини. – Притримайте його з Ізаною, я її витягну.
Різка біль в лівому плечі, і залишилось лише тупе ниття. Він спробував встати та слабкість не полишала його.
– Полежи, відпочинь, – сказала Ізана, перев'язуючи йому рану.
– Де я? – прохрипів Ярослав.
– Не знаємо, – відповів Мальфар, який стояв спираючись на посох і пильно вдивлявся в обрій, – Та все ж ти зміг нас перенести до іншого світу, хоча сам ледь не влетів у провалля.
– Треба було хоч крикнути, а то ледве знайшли, – докірливо сказала Дарина.
Хлопець нарешті зумів трохи оглядітись, навкруги було лише гірське плоскогір'я, яке виблискувало червонуватим кольором під яскраво-жовтим сонцем, що ховалося за горизонт.
– Земля... Мій світ... – прошепотів він.
– Мені щось це не дуже подобається, – відізвався сердито гном і спересердя сплюнув в червонувату пилюку. – Здається, ти щось інше розповідав.
– І людей не видно, – гірко додав Роман, присівши на валун поряд із Ярославом.
– Можливо ми потрапили на інший материк, – почав підніматись Ярослав. Дарина із Проклом допомагали йому.
Він випростався і подивився на сонячне плоскогір'я.
– Схоже на Північну Америку, – пробурмотів.
– А це на що схоже? – вказав посохом Мальфар в протилежний бік.
Хлопець озирнувся і вражено ахнув. Із-за горизонту випливала величезна голуба планета. Видно було, що з'явившись повністю вона займе майже третину неба.
– Не знаю! – розпачливо схопився за голову Ярослав. Дарина заспокійливо обійняла його.
– Здається, ми попали дещо в інший світ, – промовив задумливо маг.
– Так, – погодився гном і ткнув своїм товстим пальцем в голубу планету. – Погляньте, онде якісь тварюки летять.
Всі подивились куди він вказував. На фоні планети пролітали дивні створіння, схожі на гігантських кажанів. Семеро мандрівників провели їх здивованими поглядами. Стало зрозуміло, що вони потрапили зовсім в незнайомий і чужий світ.
Епілог.
Ще вночі небо затягнуло важкими хмарами і на світанку почав накрапувати дощик. Холодні важкі каплі падали на камінну брущатку столиці Венедії, здіймаючи невеликі бризки. Десь вдалині над рікою Данай пролунав гуркіт грому. Після трьох місяців засухи вперше повіяло вологою прохолодою і легкий вітерець розносив її по всьому місту, пробирався в будинки, заставляючи сплячих людей щільніше вкутуватись ковдрами. Дехто прокидався і радісно посміхався – нарешті довгоочікуваний дощ. А потім прорвало небеса і вода хлинула суцільним потоком. Дощ лив майже до самого обіду, а далі поволі почав стихати. Хмари розійшлись, над містом повисла барвиста і яскрава веселка. В цей час на всіх дзвіницях соборів і церков задзвонили переливчасто дзвони. Особливо відзначались дзвони величного собору П'ятнадцяти Пророків, де найбільший дзвін герцогства було чути за багато верст навкруги.
Вулиці столиці почали заповнюватись святково одягнутими городянами і гостями міста. Більшість із них збирались на головній вулиці, що вела до собору П'ятнадцяти Пророків. Легкий гомін очікування повис над юрбою. Аж раптом гомін збільшився, пролунали радісні вигуки. На вулиці з'явився кортеж із десятків різнокольорових і багато оздоблених карет. Сотня венедійських і цареградських рицарів в сяючих латах супроводжувала карети.
В першій кареті, прикрашеної імператорськими вензелями, знаходився сам імператор Цезарії – Василь II та його дочка принцеса Анна, одягнута в білосніжну сукню, вишитою перлинами і діамантами. Вони посміхались і вітали городян. В другій, з гербом герцогства, сидів поруч зі своєю матір'ю графинею Ланою – герцог Вольмир, правитель Венедії. За ними їхали найбільш знатні і шляхетні вельможі імперії. Кортеж прямував до головного собору міста Венеди на шлюбну церемонію герцога Вольмира і принцеси Анни, яку повинен був провести сам архієпископ Венедійський Сафрон.
Під'їхавши до собору, карети зупинились, підбігли в нарядно розшитих лівреях слуги і відкрили дверцята. Першим вийшов імператор зі своєю дочкою, а за мить до них приєднався Вольмир разом з матір'ю.