Ба, це ж треба! Ти як, питаю. — Чудово — "відмінно". — Вітаю, і в мене також!
Далі теж феєрично.
На кожного, будьте певні, чекає свій "Джекпот". Кому — мільйони, а кому "копійчина" в радість. Останнє якраз про мене, тринадцятирічного вихованця літнього спортивного табору в місті Севастополі.
Була неділя, й в кожному загоні "народ" обирав собі заняття для розваг. У мене зріла думка їхати до Центру подивитися кіно. Напередодні бачив величезну афішу: "Сніги Кіліманджаро". Ну, ви знаєте, де ті сніги й за романом кого знято. А для мене це було новиною: помічено, що тут нові кінокартини демонструються на декілька місяців раніше за Київ. І до того, ще раз, — така гарна афіша! Старший тренер дав мені звільнення на дві години, хоча не поцікавився, чим я буду займатися в місті, — підліток та довіру мав. І я скомпрометував її на повну!
Підходжу до центрального кінотеатру якраз за десять хвилин до початку сеансу о дванадцятій сорок. Звісно, біля входу теж афіша. Вдивляюся: фільм у двох серіях, наступний сеанс о пів на четверту... Та була не була! Тільки маю лише сорок копійок, а подвійний білет коштує сімдесят. Заходжу у фойє і бачу фантастику: посеред входу до зали стоїть, наче якась кафедра, урна. Стоїть сама по собі, без білетера. — Так тут самоконтроль! Оце так місто Севастополь!
Вертаюсь на зовні та підходжу до виходу після показу. Чую, вже розпочався сеанс. Жваво оглядаюсь навкруги. Бачу, все засипано використаними білетами. Підіймаю "пару" і хутко до входу. Колінця трохи тремтять — це тобі не по черешню лазити! Та все ж збираюся, вдих-видих, як перед стрільбою, і чинно так демонстративно відриваю корінець. Потім — шмиг до залу. Дивлюсь, він заповнений не більше ніж на третину. Сідаю на перше місце біля проходу чи то в п'ятому, чи то у сьомому ряду. Заспокоївся, спочиваю.
Та ні-ні! Не може бути — контролер з ліхтариком! Таке здається бачив лише в американському кіно. Біда! Жіночка підходить до мене і запитує білет. Робити нема чого — віддаю їй "свого" білета. Та сам увесь підібрався і приготувався до найгіршого. Контролерка роздивляється білета, потім направляє світло ліхтарика на краєчок ряду й каже: "Хлопчику, ти сидиш не на своєму місці, у тебе третє. Пересядь, будь ласка". Я наче язика проковтнув. Мовчки ковзаю вправо через місце.
Драма чудова (я про кінокартину), але в голові трошки запаморочилось — все ж, вважай, від ранку без обіду і на нервах. Роздивляюся білет: дійсно стоїть штамп "Дванадцять сорок", прописом мій ряд і місце номер "три", але дата не позначена. Як таке може бути? Підчіплюю ще декілька використаних білетів. Так, дійсно, у них це чомусь не прийнято. От повезло так повезло!
Кидаю усе і швиденько до тролейбуса, бо їхати хвилин п'ятнадцять. О четвертій являю свою повинну голову тренеру. Він скоса дивиться на мене, мовчки вислуховує пояснення. Потім очі в очі промовляє: "А ми вже до міліції звернулися. Зараз буду у них просити вибачення". От якось так. Таке воно Кіліманджаро!
Наступного дня зранку було трохи ніяковіло. Коли прокинувся то пройняло якесь гидке тремтіння. Одначе усе інше — як звичайно. Без наслідків. Від моря не відсторонили. Тільки пару днів старався не зустрічатися очима з тренером. Сором — є сором!
Тим часом випадковість, воля і совість зроблять своє — не сумніваймося!
Але ні в якому разі не відповідаймо ствердно на СМС-повідомлення про гривневий виграш. — Лише у біткоїнах!
1973. Виклик
Уявіть: літній ранок, десь на шосту у майже безлюдному піонерському таборі під час тижневої паузи перед заїздом наступної зміни. Ну, картина маслом: Шишкін "Ранок у лісі". Одне "ведмежа" — це я, "вбраний в біле жабо" й білі шорти, стою в очікувані на крилечку гостьового будиночка. Навпроти, із віконець протилежного, з безумним зойком вистрибують двоє вже жіночої статі. В гарненьких, вогких наскрізь нічних сорочечках. Босі й зачумлені. Ну, як їх не пригорнути, не приголубити, не заспокоїти!
Знечулююся, кличу до себе, пригортаю. Питаю що сталося. Мовчать якось дивно — дивляться мені в очі, губоньки то вибучуються, то стискаються. Замилуєшся! Голлівудівський трилер. А я ж їх попереджав! "Мста" моя буде "жорстока", якщо зважитеся на "Помарин". — Була така дурна традиція в піонертаборах: в останню ніч перед закінченням зміни вкривати зубною пастою обличчя тим, хто сміє міцно спати; я не витримував: очі на ранок розплющити не можеш, не розумієш що з тобою і де ти, все обличчя — суцільна короста! Бавилися так один з одним й піонервожаті.
Я завчасно привселюдно всіх благав мене не чіпати. Дівчатка не перейнялися. Мабуть, думали собі: він молодшенький, лише дев'ятнадцять, якийсь лагідний, завжди привітний — чому б не позагравати нехай що? От і догралися.
Наступного дня після "Варфоломіївської ночі", зачекавши поки всі заснуть, десь о другій годині, закинув у вікно їхньої кімнати шланг для зрошення клумб — відомо було що на шосту двірник відкриє воду ... Скажете жорстоко. Аж ні як. Це ж лише табірні ігри дорослих, розрядка після напруженої першої зміни.
Попри таке ми й потоваришували.
Висока, на вигляд років двадцяти п'яти, була старшою піонервожатою; інше "ведмежа" — років двадцять два — вожатою-вихователькою дошкільного загону.
От так буває: від зверхності — один крок до чемності. Тепер мене залишило відчуття будь-якої підступності з їхнього боку і розмовляючи один з одним ми вже ніколи не відводили очей. Відчувалося, що я став для них своїм.
Може здатися, що це психологічний парадокс. Та ні. Був для мене подібний перехід "від поганого до хорошого".
У новій школі в перший же день в новому колективі. Розв'язав задачу. Одержав "відмінно", йду від дошки в кабінеті хімії до свого місця з високо піднятою головою. "Римський тріумфатор", залюбуєшся. Тільки позолоченого лаврового вінка на голові не вистачає. Тут Провидіння не забарилося: бац — чіпляюся ногою за газову трубу й падаю. Ледь встиг випростати вперед долоні. Гучно так плеснули по підлозі! Клас з цікавістю завмер. Підвожусь але мене не на жарт починає розбирати сміх. От думаю дурень, задавака. Поділом тобі! Тут і всі інші розреготалися. Навіть вчителька. По їх обличчях бачу, що по-доброму. Потім під час перерви хтось з "основних" навіть поплескав мене по плечу. Значить признали. Від серця відлягло, бо як не кажи, а у восьмому класі з новачком у перший день усяке могло трапитись.
Трохи відволікся. Продовжу про табір.
Опинився я в ньому по рекомендації керівника авіамодельного гуртка. Тепер вже мені довірили завідувати "Умілими руками".
Кортіло трохи заробити влітку на престижний магнітофон, бо як вся тодішня молодь захоплювався музикою. Батьки в десятому класі до мого дня народження подарували невеличкий магнітофон, а згодом після вступу до Вишу — й хороший програвач пластинок. Та "Юпітер" мав вивести усе на новий рівень. До речі, в кожному київському барі він був за обов'язковий аксесуар і джерелом модних магнітозаписів.
Перезміною мав скористатися для заготівлі деяких предметів майбутньої ручної праці дітлахів. Зокрема, побачивши, що шефи придбали нам півтора десятка пристроїв для випалювання по дереву, почав нарізати на циркулярці стоси фанерок. Кожна розміром з аркуш шкільного зошита. І не дарма. Уявіть, усе це розійшлося у два дні: як мошка у гурток налетіла з початком нової зміни ватага загону дошкільнят і кожен волів випалювати. Згодом довелося ходити й підбирати по всьому табору ті дощечки лише з декількома слідами припалення. З наполегливих користувачів лишилися дві симпатичні сестрички-лисички. Вони через день відвідували гурток і старанно опановувати техніку "гарячого олівця". Було цікаво спостерігати й допомагати їм — адже тільки-но по шість років, а рученьки вже майстринь. Та найцікавіше сталося пізніше.
Тільки-но директор табору (а він був військовим-відставником) повернувся з міста після поїздки у невідкладних справах, й чергові піонери опустили шлагбаум, як на територію з радісними вигуками, вибігаючи з лісу, увірвалася ватага най молодшеньких. Моя "ексцеленція" замкнула цю "хмару".
Стикаюсь ніс до носа з шефом. "Як це? Хто дозволив?!" — запитує. — "Старша піонервожата", кажу, "Під мою розписку, на пів години, у глиб не далі півста метрів". Він тільки розвів руками. Тим часом "партизани" (а ми гралися, як зазвичай, у "наших" й "німців") вже оточили нас, завмерли, ротики повідкривали, дивляться.
Треба щось негайно уткнути, думаю. І таки так! Командую, щоб попарно розібрались і рушили мити руки, готуватись до обіду. Вмить, аж сам заціпенів, всі стали парами (причому чітко — дівчинка й хлопчик) і строєм рушили до будиночка свого загону. В директора ледь не відпала щелепа...
"Двадцять чотири особи вийшло за межі, двадцять чотири повернулися" — відрапортував старший черговий. Добре, все обійшлося. Тільки після цього малі щоразу після підйому як підбіжуть до мене, обіймуть за ноги, упруться своїми підборіддями, підведуть оченята й питають: "А коли ми знову підемо з вами в ліс?". У мене враз аж "мурахи" по спині від їх такої безпосередньої приязні!
А початок історії був майже драматичним.
Майстра, який був вихователем загону хлопчиків наймолодшого віку, терміново відізвали на виробництво. Дирекція попросила мене підмінити його тижнів на два. Звісно, що відмовити не міг. Прихожу до загону до вранішнього підйому. Діти так-сяк повставали та хто-будь. Ви бачили як розсипаються по підлозі перлини з намиста що розірвалося? Так діти — це як бісер "в квадраті"! Давай, спробуй усіх зібрати. "Ведмежатко" (її відповідальність — дівчатка), спасибі, допомогла. Одначе, розумію, так далі не піде. Що робити? Осяює: ще з дитинства пам'ятаю — їм тільки дай-но погратися у дорослих, у "дочки-матері", "батько-син", "Катрусин кінозал" (ні, останнє зайве).
Оголошую: "Відтепер кожна дівчинка буде перевіряти як умивається її сусід, як він застеляє свою постіль, як триматися за сніданком, обідом, вечерею.
Кожен хлопчик має перевіряти чистоту взуття й охороняти дівчинку під час прогулянок, а під час спортивних з ігор — подавати їй м'яча й підносити обруч "хула-хуп". Про всі негаразди доповідати мені." Справа зрушила. Хоча у перший тиждень смикали мене за будь-якої нагоди.