— В мене були негаразди з чоловіком, ледь не дійшло до розлучення. Спитала і вашу бабусю, як мені бути. Дякую їй, підказала… — вона зробила неглибоку затяжку і випустила цівку диму. — Дуже вона за вас хвилюється: і що дитини у вас немає, і що мало грошей заробляєте своїми книгами.
— Що поробиш, не все у нашій волі. Знаєте, мені хочеться у вас дещо спитати, тобто, розповісти…
Натану не давали спокою слова Фейги. Баба Ліза — донощиця! Енкавеесниця! Через неї люди потрапляли до в'язниць! Але ж це правда, правда…
Про цю темну сторінку біографії Єлизавети Марківни в родині знали. Але для всіх інших — друзів та знайомих — це залишалося невідомим.
Було то у Бішкеку, куди вона евакуювалася під час війни. Занесло, так би мовити, з центру Європи до самих передгір'їв Тянь-Шаню.
Під час війни Бішкек (тоді він називався Фрунзе) став містом засланих: російських німців, татар, турків — словом, всіх "неблагонадійних" народів. Для органів там було роботи сила-силенна. Ще б пак! Хто ж з особистів хотів йти на фронт, коли можна було розкривати небезпечні державні заколоти на краю сталінської імперії, у горах Тянь-Шаню?
Бабу Лізу запросили до НКВС: "Ви, Єлизавето Марківно, жіночка розумна, гарна, маєте майже закінчену вищу освіту. Мабуть, будете здивовані, дізнавшись, що у місті окопалося немало антирадянських елементів. В такий важкий час, коли весь народ… Ми у дечому підозрюємо вашого головного бухгалтера, товариша Н. Вірніше, не до кінця віримо в його чесність і благонадійність перед Батьківщиною. Ось вам зошит. Ви в нього, будь ласка, записуйте всі вислови Н., які вам здаватимуться дивними. От і все. А у вас, якщо не помиляюсь, чотирирічна донька на руках. Дівчинці потрібне добре харчування. І в домі має бути тепло, потрібні дрова. І ліки потрібні, так? Ви ж самі знаєте, як часто зараз помирають діти… Відмовитись від нашої пропозиції, звісно, ви можете, цілком маєте право…
Навіщо ж ви так відразу несхвально хитаєте головою? Ви нам здалися жіночкою розумною. Невже ми щодо вас помилилися? Подумайте добряче ще раз. До речі, один товариш, дуже свідомий, написав нам листа, де згадав і вас також. Дуже цікавий лист…"
І ось таким чином, не поспішаючи, то ласкавим тоном, то грубощами. Зі згаслою папіроскою в попільничці. З пачкою "Біломора" на столі. А у віконці за його спиною — дерева, сонечко. І якийсь загадковий лист від свідомого товариша. І мала донька. І від чоловіка жодної звістки. Кажуть, розстріли там, у Вільнюсі, за кожного схопленого єврея німці дають по десять рублів, але литовці видають їх безкоштовно. Брехня, звичайно. Але якесь передчуття, що овдовіла. У двадцять три роки…
І папіроска знову димить. А от як відведе зараз в камеру! І там… "А ви жіночка молода, гарна…"
Таки взяла баба Ліза той проклятий зошит. Записувала все, що дивного казав головний бухгалтер заводу. Потім віднесла зошит в кабінет до того, з папіроскою. І відразу підвезли їй додому дрова, а зима видалася холодною, і ліки знадобилися для доньки, і білий хлібчик, і навіть масло на хлібчик. Але кігтик застряг — дали бабі Лізі новий зошит. А головного бухгалтера забрали. О-ох…
Дізнавшись про "бішкекську сторінку" біографії Єлизавети Марківни, Натан певний час відчував до бабусі ледь не презирство. Йому було соромно, що в їхній родині, що його бабуся — стукачка! Як вже така справа, то краще би вже сиділа у в'язниці, якщо часи були такі — або доносити, або сидіти.
Тоді він був замолодий, швидко судив і засуджував. Але з роками багато чого в своїх поглядах переглянув. В НКВС ламались навіть титани. То чого бажати від двадцятитрьохрічної жінки, білоручки, з родини адвоката, у якої аж до самої війни були гувернантки? З дитиною на руках потрапила в далекий, дикий Бішкек. А хлопці з органів свою справу знали, зірочки на погони отримували не дарма…
— То про що ви хотіли мене спитати? — Софія незрозуміло
подивилася на Натана. Ось вони які — письменники: наче нормальна людина, розмовляє про те про се — і раптом кудись улітає думками. Мабуть, придумує новий роман.
— А-а… — він наче прокинувся. — Дивлюся я на цих бабусь у
будинку престарілих. Скільки ж лиха випало на їхню долю! І так сумно закінчують своє життя. Так, догляд за ними прекрасний. І навіть педикюр їм роблять, і перманент. Але якісь вони… здичавілі душею.
Глава 10
Ось і Пейсах пройшов. Натан взяв квиток назад в Нью-Йорк: летить через тиждень. Наостанок поїде з Томом до Ейлату, на Червоне море. Розслабиться там трохи. Цікаво, чим же все ж таки Том займається? Що то в нього за таємничий бізнес? Том у своєму репертуарі — говорить загадками, грається у шпигунів…
Баба Ліза намагалася ходити. Вже ставала на ноги, спираючись на ходунки. Але зробити бодай крок ніяк не могла. Заважав страх. Дрижали руки.
Натан бачив, що, не дивлячись на всі оптимістичні запевнення фізіотерапевта, бабуся внутрішньо готує себе до того, що буде пожиттєво прикута до інвалідного візка. Тому і нервує так, і вередує більше, ніж зазвичай.
Як же їй сказати, що він невдовзі їде, що вже взяв квиток? Шкода її. Але що поробиш?
Він поїздив по країні. Звичайно, побував у Єрусалимі. Доторкнувся до холодних, гладких каменів Стіни плачу, встромив туди і свою записку, і записку баби Лізи. (Хоча і було цікаво, але записку баби Лізи не читав.)
Попросив у Всевишнього зрозуміло чого — дитину: у порівнянні з дев'яносторічною Сарою, Аня — ще дівчинка; попросив і нових книжок, щоби натхнення було. Навіть і про бабу Лізу попросив — щоби змогла ходити.
Був і в Іудейській пустелі, і на Голанських висотах. Записами та помітками почеркав кілька блокнотів.
… А в Афулі співали горлички. І в небі грізно гули турбінами винищувачі F-16, прямуючи кудись на північ, в бік Лівану. І було незрозуміло, чи вони летять вже бомбити, чи це поки що звичайний учбовий політ.
Ще один теракт було скоєно в Єрусалимі — араб у хасидському вбранні підірвав автобус. Виявляється, хасидське вбрання дуже зручне для скоєння теракту: під лапсердаком легко ховати вибухівку. Жодних підозр. А пейси можна приклеїти.
По телевізору — все великим планом: кров на розтрощених вікнах, ноші зі вбитими і пораненими, хасиди в рукавичках, що збирають на місці вибуху останки у спеціальні мішечки. Все має бути збережене, кожна частинка тіла єврея, до речі, і не єврея також, кожна кісточка, кожний суглобик — все у мішечок. Тому що, коли прийде Машиах, а Він прийде, не сумнівайтесь, почнеться всесвітнє воскресіння. І тоді — будь ласка, не сумнівайтесь, вірте і цьому — кісточка з'єднається з кісточкою, м'яз — із сухожиллям, все стягнеться, зв'яжеться, і в одну мить предстануть перед обличчям Месії народи — всі з часів заснування світу. І розпочнеться нова, дивовижна ера, нове життя. Не таке, як зараз, а інакше — таке, яке має бути, справжнє. І лежатимуть мирно поруч ягня із барсом та вовк із козлятком. І не буде ворогів, ненависті, крові. Земля не буде народжувати тернію і волчці. І потечуть ріки меду та молока. Все станеться неодмінно, може бути, навіть завтра вранці або сьогодні ввечері.
Але поки, на жаль, доводиться ховати загиблих, ще трьох. Двох — сьогодні ввечері, одного — завтра зранку. Щось кажуть по телевізору їхні рідні. Батьки, брати і чоловіки у ярмулках читають Кадиш скорботних4. Плачуть дружини, сестри, матері, відрізаючи на кладовищах від чорних своїх суконь шматочки комірців. Рабини моляться. Прем'єр-міністр висловлює співчуття. Завтра зранку ховатимуть ще двох. Чому двох? Адже залишився останній, третій? Все вірно, але ще один помер у шпиталі від ран, не врятували. А-а…
Знову батько чи брат — по телевізору, по радіо, у приймачах автомобілів — читає Кадиш. Матері і дружини вдягають чорні сукні. Висять ті прокляті чорні сукні у шафах. Хочеш чи не хочеш, а вдягнути все одно доведеться.
Всі дзвонять одне одному — у Хедеру, Тель-Авів, Ашдод. "Твої всі живі? Ніхто не поранений? Слава Богу, Барух Ашем!.." Біля кожного магазину на вході — охоронці. Обшукують всіх, хто входить, "продзвонюють" детекторами, заглядають у сумки, в очі. І виходять ранком з під'їздів солдати — хлопчаки вісімнадцяти років, в окулярах, тягнуть автомати і речмішки до автобусних зупинок. І повні автобуси солдат.
І в будинку престарілих є бункер зі сталевими дверима. Там всередині — протигази, ліки, бутлі з питною водою і балони з киснем. У кожного зі стареньких — свій протигаз, іменний. У "баклажанів" також. І у баби Лізи. І у Фейги. І в Іцика. Кожному спеціально приміряли, підбирали розмір. Хтозна, може, вже сьогодні ввечері або завтра зранку трапиться не прихід Машиаху, не всесвітнє воскресіння, а ракетний обстріл. Доведеться спускатися в бункер.
Після вибуху і похорон всі занепали духом. Все місто, вчора ще таке веселе, таке святкове, у квітах і вині, стало сумним і похмурим.
Ніхто не дивиться в очі іншого. Бояться показати, що втрачають надію, що втомились чекати, втомились вірити. Ну гаразд з Машиахом, може Він і не прийде ніколи. Але як би просто пожити, щоб без вибухів? Щоб не показували по телевізору ці розтрощені автобуси, розбите скло, хасидів з мішечками для останків? Адже так добре можна жити. Вдихати запахи в оливних гаях. Купатись у гірських річечках. Сидіти в кав'ярнях. Але чомусь такі прості радощі видаються нездійсненим мріями. І де? На землі, котру Всевишній обіцяв Своєму народу.
День поминання! Пам'ятай про померлих, про всіх мучеників, про всіх загиблих! Не забувай, чиєю кров'ю і чиїм життям тобі дісталася свобода. Нехай навіть така свобода, з вибухами.
Натан ходив вулицями Афули. Відчував незрозумілу провину через свою непричетність до цих страждань своїх одноплемінників. Звідси, з прекрасного ізраїльського далеку, Нью-Йорк, не дивлячись на теракт 11 вересня, все одно здавався йому містом багатим і щасливим.
На жаль, не зрозуміти йому мешканців Ізраїлю, хоча він і єврей, а всі євреї начебто — брати. Але ж він не живе їхніми стражданнями, не бачить у Нью-Йорку по телевізору всі ці сцени після терактів, не боїться у Нью-Йорку їздити на метро і без обшуку заходить там у будь-який супермаркет.
Він тут — чужинець. В них, в Ізраїлі, своє життя.