Інна. Частина перша

За певних обставин цi несанкцiонованi, що продаються в мiсцевому Гайд-парку — "на клумбi", а виготовленi переважно прибалтами, симво­ли можуть накликати неприємнощi.

Рiдше — светри, шапочки, хустинки, краватки, стрiчки у волоссi, спортивнi костюми. Можна зустрiти людей, екстравагантно виряджених з нiг до голови виключно в кольори нацiонального прапора.

I — зовсiм несподiвано: з двох, що прогулюються пiд руку, подруг одна в жовтому, друга — у блакитному платтi. Спробуй присiкатись, найлютiший ретрограде!

Упирається ж мiсцева влада шалено. Всiма засобами блокує опозицiйних кандидатiв у депутати. Пiд час тра­дицiйної травневої демонстрацiї неформальну колону ата­кувала мiлiцiя — рвала з рук, топтала, шматувала знаме­на i плакати, жорстоко била манiфестантiв. Не один з "левенят" може показати свiжi синцi та подряпини.

У вихiднi, зливаючись з бiлим цвiтiнням садiв, розквiтає вишиванками Музей архiтектури i побуту. Це все тi ж невгамовнi юнаки та дiвчата проводять гаївки.

На соковитiй зеленi галявин — смiх, спiви, кружлян­ня, запальнi iгри. Змагаються у майстерностi хори. Ко­лоритнi "запорожцi" бухають iз козацької гармати. Пiсля притишених кольорiв литовських народних костюмiв — яке веселе, бучне рiзнобарв'я!

Уздовж центральної алеї — розбiгаються очi вiд кар­тин, виробiв народних умiльцiв, писанок.

Прагну побачити якомога бiльше, що не так просто. Раз-по-раз звiдусiль гукають. Хiба одразу згадаєш кож­ного iз знайомих? Немало встигло побувати у Вiльнюсi, з iншими запiзнався тут, у Львовi. Мiцнi потиски рук, пружнi дiвочi поцiлунки. Серед молодi, що пiднялась у числi перших, цiлуватись у губи, надто при несподiваних зiткненнях, прийнято — це пiдкреслення особливої довiри, братства перед лицем небезпеки:

— Як прекрасно, що ми зустрiлись! Коли побачимось iще?

На заїжджого з Прибалтики поглядають iзнизу догори. Мене незаслужено огортає захоплення Литвою. Десятки разiв мушу розповiдати про останнi у нас подiї. Литва — свiточ, Литва — дороговказ!

Щоправда, часом прорветься й iнша, спiвчутлива нот­ка:

— Бiдолашнi ви там — такi крихiтнi, без природнiх ресурсiв. Проiснувати самим тяжко.

А якби нам, в Українi, дохопитися незалежностi — ото рвонемо!

Зав'язую все новi i новi знайомства з цiкавими, не­рядовими людьми. Ще не зреагували, не встигли втертися мiж них пристосуванцi й кар'єристи. Оце щире, беззасте­режно вiдкрите спiлкування, миттєве зародження дружби — найцiннiше для мене у цiй веремії.

Чи багато що кращого взагалi дарує життя?

Дуже рiдко на тлi ентузiазму й доброзичливостi зрине перекошене, дисонуюче обличчя. Щоразу iнше, воно мiстить — наче вiдбиток зубного болю — ознаку ущерб­ностi. Це карикатурний, недолугий "патрiот". На рахунку його i сумнiвнi, начебто "за правду", вiдсидки, i пер­манентнi трудовi — один проти всiх — конфлiкти, i численнi, коли ставав жертвою пiдступних, жорстоких жiнок, розлучення.

Спершу вiн привертає увагу оригiнальнiстю. У нього розшарпанi манери, найгустiше значкiв i налiпок, вiн гучно, на всi заставки, ганить усе й уся, окрiм, зро­зумiло, себе та ще, може, невеликої групки. Жадаючи бу­ти на виду, виставляється лiдером, встряє в обiцяючi популярнiсть заварушки, розписує власне минуле й су­часне низкою неперервних, дивовижних подвигiв. Навiть коли вiдкривається, що за звершеннями тими — пшик, що на руку i слово "патрiот" нечистий, вiн i на хвилю не знiчується. Пропонує навсебiч послуги, готовий з легкiстю вхопитись за будь-що — аби, звiсно, ганебно провалити. Це з нього, надаючи рисам узагальненостi, залюбки малює портрет неформала-екстремiста компартiйна преса.

Екстремiзму ж довкiл не вгледiти. Мiлiцiонери, опи­нившись "не при дiлi" — порядок довкола iдеальний — ми­моволi переймаються настроєм свята.

— Та за це ж колись хапали, — недовiрливо похитуючи головою, придивляється лiтня, у хустцi, жiнка. — Скiль­кох iз нашого села повивозили за гуляння гаївок на Сибiр!

Але юнь веселиться так азартно, так переконливо, що поступово й старече обличчя розпогоджується, засвiчується.

Кипить, вирує Шевченкiвський гай. Поблукавши мальов­ничими пагорбами, стежками, галявами, включившись у не­бачене дiйство, десятки тисяч глядачiв стають iншими, мовби обдерши мiж старовинних хаток i церковець ганеб­ний леп страху.

У Вiльнюсi застаю наче продовження свята. Це тра­дицiйне, чудово органiзоване "Скамба, скамба канкляй" ("Дзвенять, дзвенять канклi"), де виступають литовськi та заїжджi фольклорнi ансамблi. Заслужено привернув симпатiї хист рекомендованого Громадою молодого, але зрiлого, бувалого у бувалицях колективу львiвського.

А на цiм тлi — трансляцiя з Москви З'їзду народних депутатiв. Прибалти, отримавши безпрецедентну мож­ливiсть впливу на багатомiльйонну аудиторiю, дають пер­ший вiдкритий бiй Центровi: нарочито демонструючи ак­цент, парламентську культуру, перетворюючи кожен виступ на маленький спектакль.

Коли промовляв посланник Литви, колеги з проектно­-конструкторського бюро лишали програми та креслення. Вiтаючи захопленими вигуками кожен смiливий вислiв, тiсним пiвкiльцем облiплювали телевiзор.

Спiвпереживати було чому. Один iз депутатiв повернув мандат, вiдмовившись сидiти поряд з генералом — тбiлiським карателем. Iнший вбивчою iронiєю ("Ми — Со-юз, а не Пiд-юз i не При-юз!") змусив номенклатурникiв ту­потiти вiд безсилої лютi. Громом пролунали слова треть­ого: "Литва може вийти з т а к о г о Радянського Созу!"

Вiдчайдушно, поки не покинула урештi зал, вiдстоюва­ла суверенiтет республiки згуртована делегацiя.

А що ж нашi? Доводилось, як кажуть, у Сiрка очi по­зичати, коли до трибуни добирався черговий "землячок". Бiльшiсть, з усiх сил пiдспiвуючи Центровi, i не за­мислюється про iнтереси України. Заплiснявiлi нiсенiтницi, вбога канцелярська мова, озлобленi випади проти всього нового й демократичного. Особливо ж висо­кими голосами заливаються, обгавкуючи Прибалтику, мою теперiшню Прибалтику!

Почуватися в такi хвилини українцем, — хоча оточуючi нi пiвсловом не переносили ставлення до конкретних ора­торiв на весь народ, — було не надто комфортно.

Проект, у розробцi якого я брав участь, вимагав потужнiшої, анiж мало наше бюро, технiки. Її орендували в обчислювальному центрi одного з найвiдомiших у Вiль­нюсi виробничих об'єднань. Час вiд часу виникала не­обхiднiсть сходити туди, як кажуть програмiсти, "на ма­шину".

Якось в обiдню перерву, заклопотано поспiшаючи широ­ким коридором одного з корпусiв об'єднання, я вловив серед зустрiчного потоку уважний погляд чиїхось великих темно-синiх очей.

-                        Iнно! — скрикнув спантеличено, одразу розпiзнавши.

     Навала свiжих вражень останнiх мiсяцiв вiдтiснила далеко на краєчок пам'ятi поїздку до Естонiї. Та хiба могло забутись дiвоче iм'я, що назавжди, зiркою першої величини, осяватиме небозвiд української поезiї?

Таллiнн... Iнна...

— Я заборгувала вам, — дивилась вона, як i того ра­зу, виклично, хоча не так нiяково. — Слайд готовий. Маєте взяти його.

— А як ви вгадали, що ми зустрiнемось?

— Вiрю в зумовленiсть. Не переконана щодо Бога, але часто здається, начебто хтось диригує долями.

Обмiнюючись плутаними вiд несподiванки фразами, ми пройшли до вiдносно затишнiшого мiсця — навпроти розчи­неного вiкна. З нього бухали гарячi хвилi полудневого лiтнього повiтря, до духмяно липових пахощiв якого домiшувався гiркуватий чад газозварювання з розташова­ного поряд заводу.

Виявляється, Iнна працює тут менше року за скеруван­ням пiсля закiнчення вузу. Корпус її науково-дослiдного iнституту — ось, поруч, з'єднаний з заводом та iншими будiвлями системою переходiв. Як електронник — професiя скорiш чоловiча, анiж жiноча, — має справу з комп'юте­рами. Знайома i з програмуванням. Слiдкує, звiсно, за перебiгом з'їзду, хоча безперервне його говорiння робиться вже обтяжливим.

Слухаючи розповiдь, я мав змогу краще роздивитися спiврозмовницю.

Легенькi, без каблучкiв, босонiжки аж нiяк не поз­бавляли її високого зросту: не досягала до моїх ста восьмидесяти двох хiба що кiлька сантиметрiв. Завдяки короткому, свiтлому сарафанчику, що вiльно охоплював струнку фiгуру, пiдкреслював високi груди, вiдкривалась густа, рiвномiрна засмага рук i нiг. Ледь хвилясте, ку­йовджене протягом, волосся почало вигорати на лiто, прибравши кольору спiлого жита.

Хоч виглядала Iнна значно дорослiше, анiж тодi, на березi моря, однак свiжiсть, затаєна, майже дитяча пустотливiсть у нiй нiяк не вписувалась у навколишнiй впорядковано-дiловий фон. Постiйний натиск внутрiшньої енергiї наче не дозволяв її тiловi вiднайти зручне, статичне положення: ледь торкаючись долонею пiдвiконня, раз-по-раз мiняла одну насторожено-грацiйну позу на iншу, таку ж тимчасову.

Та ж нестримна енергiя променилась щирою цiкавiстю з очей, переливалася грою емоцiй на чистому, без космети­ки, обличчi. Типовому литовському, якi часом видаються вирубаними зi шматка мiцного дерева, обличчi — у даному разi, безумовно, заторкнутому ще й натхненною рукою рiзьбяра, що витончила риси та внесла до них родзинку неповторностi.

Головне ж, що притягало увагу, бентежило i манило — лукава, притишена, то наче безслiдно поринаюча в глиби­ну, то знов самовiльно вигулькуюча, усмiшка. Вона про­довжувала непокоїти й пiсля того, як, погомонiвши хви­лин п'ять-десять, ми, умовились про час та мiсце наступного побачення i розбiглись.

Де я стрiчав уже цю усмiшку? Втямив не без здивуван­ня: чи ба — Джоконда! При схожостi зовнiшнiй вельми i вельми приблизнiй — яке, начебто, спiвпадiння внутрiшнє!

Одразу виник Межелайтiс. Наскiльки часто в його вiршах i прозi згадано Мону Лiзу! Випадковiсть? Чи щось єднає таки гордовитих доньок литовських пущ з безсмерт­ним творiнням Леонардо?

Так чи iнакше, нову знайому сприймав уже не iнакше, як в ореолi художнiх образiв.

Помiж численних проявiв українського життя в Литвi один досяг розмаху неабиякого.

Згадавши у виступi перед Товариством Лева про мож­ливiсть органiзацiї у нас друку, я гадки не мав, як скоро передбачення збудеться.

Тепер на вiльнюському вокзалi завжди стрiнеш атле­тично збудованих, неговiрких юнакiв з величезними, як скелi, сумками й рюкзаками.