Чого ти боїшся? Чому ти такий похмурий?
– Може ти і права, – несподівано заспокоївся крадій, – я так довго тримаю це в собі, що вже не можу винести...
– Тобі подобається Ізана? – швидко запитала Дарина.
– Так. Але...
– Розкажи, Прокл, що тебе тяготить, повір, так буде легше, – подав голос Дартаз.
– Добре, я спробую. Та це довга історія, треба починати із самого початку і вам прийдеться набратись терпіння, – тихо сказав Прокл і обійняв за плечі Ізану. – Можливо, ти Ізана, тоді зрозумієш мене...
Він замовк. Ізана боялась поворухнутись. Мальфар підкинув хмиз у багаття і полум'я яскраво полихнуло. Легесенький дощ майже не проникав під крону дерева і тільки шелест краплин видавав його.
– До п'яти років я жив разом з матір'ю і не знав хто мій батько. Ми не бідували і жили досить пристойно, як я зараз розумію, батько допомагав нам. Потім мати вийшла заміж за одного вдівця, у котрого вже було двоє дітей, дівчина і хлопець, вони були трохи старші за мене і весь час дошкуляли мені. Життя було вже не таке солодке але ще нічого. Та через десять років померла моя мати, захворіла і зачахла за одну мить. Тут вже мені стало зовсім непереливки, я навіть збирався втекти з дому. Раптом приїхав магістр Феофан і забрав мене до себе, так я дізнався хто мій батько. Помітивши в мені хист до малювання він віддав мене до Академії мистецтв в Цареграді, де я і провчився майже п'ять років. Після закінчення академії я почав малювати портрети вельмож, вони їм подобались і без роботи мені не доводилось сидіти. Я навіть почав мріяти про славу великого художника.
Одного разу мене запросив до свого замку віконт Рошан, я погодився і так познайомився із його дружиною. Вона була старша за мене і мала вже двох маленьких синів та виглядала просто прекрасно, я відразу закохався в неї. Малюючи її портрет, я милувався нею, не в силах стримати свої почуття та вона вела себе досить суворо. Аж раптом почалася війна із Венедією і віконт Рошан поїхав з дому. Ми залишились наодинці і я признався їй в своєму коханні.
Не знаю, що сталося, чи я їй справді дуже сподобався, чи вона не встояла перед моїм юнацьким натиском, але через кілька днів ми стали коханцями. Це були найкращі і найщасливіші дні мого життя. Та через три місяця віконт повернувся і я був змушений залишити його замок.
Пізніше я дізнався, що моя кохана народила ще одного хлопчика і в мене в голові промайнула думка, а може він мій син та я її швидко позбувся. Жив тоді я досить на широку ногу, мав багато друзів з якими весело проводив час. Одного разу напившись, я похвастався перед ними про свою любов із віконтесою і хтось доніс цю похвальбу до вух віконта. На жаль, той вже мав деякі підозри, бо, дійсно, третій син зовсім був не схожий на нього. Можливо він розпитав свою дружину і вона не змогла витримати його жорстких розпитувань і розповіла про нас. Тоді віконт Рошан наняв людей і ті, підловивши мене, довго били, покалічили пальці рук, щоб я не міг малювати і кинули у канаву помирати. Але я вижив. Мене знову забрав до себе мій батько Феофан, який найняв найкращих лікарів, щоб вилікувати мене. Поступово я почав одужувати і будувати плани, як відомстити віконту. Батько вислухав мене і запропонував викликати віконта на дуель. Я лише на це посміхнувся, сказавши, що для цього треба бути шляхетним паном, а не художником. Тоді він запропонував мені приєднатися до загону віруючих в Єдиного бога, котрі збираються до Персидії, визволити церковну реліквію із рук язичників – Вогненний Щит Пророків. Сам Патріарх пообіцяв нагородити цих мужніх людей після їх повернення. Я не довго роздумував і швидко погодився, це була добра можливість отримати шляхетний титул.
Я переїхав до невеликої гірської фортеці, де формувався цей загін. Нас навчали найкращі фахівці із військової справи, а так же один із найзнаменитіших крадіїв – Ростум Безпалий, котрому тоді вже сповнилось сімдесят п'ять років і його привезли прямо із в'язниці. Майже рік тривало це навчання і можу сказати муштрували нас досить суворо, за те ми багато чому навчились. Наш загін складався із п'ятнадцяти чоловік, священне число, всі були різного віку і кожен майстер в своїй справі. Очолив його Тиносіс, рицар ордена Зірки, дуже хоробра і розумна людина. Я серед них був самий наймолодший і запальний, та завжди тягнувся за ними, намагаючись від них не відставати. Малювання своє покинув, давши клятву повернутись до нього, як тільки відомщу віконту.
На початку весни ми відправились до Персидії під виглядом торгового каравану. Прибувши до столиці Персидії – Зарати, ми прожили там майже місяць, вивчаючи можливість викрадення Вогненного Щита. Нарешті ми вирахували зручний день. Це був день літнього протистояння, один із небагатьох днів, коли щит виносили із храму бога сонця Гелоса. Нам пощастило і вдалося викрасти щит під час урочистої церемонії та замінити його на дуже схожий. Ми сподівались на те, що підробку помітять не відразу але прорахувались. Не встиг наш загін від'їхати від міста, як жерці підняли тривогу і за нами кинулась погоня. Вони переслідували нас і вдень, і вночі, ми зовсім знесилили, наші коні дуже стомились. У нас загинуло вже четверо товаришів і тоді ми вирішили розділитись, для чого потягнули жереб. Троє, взявши щит, поскакали на кращих конях до пустелі, а нас восьмеро – до моря, намагаючись відтягнути на себе погоню. Нам це вдалось, та ми не змогли втекти і нас захопили, точніше лише п'ятьох, бо троє були відразу вбиті.
Нас привезли до головного храму вогнепоклонників і помістили в його підземеллях, прикувавши кайданами в різних темницях. Перед цим нам повідомили, що ми проживемо до наступного літнього сонцестояння і кожен день нас будуть жорстоко катувати. Тортури були, дійсно, жорстокі і витончені. Кати знали свою справу і не дозволяли нам втрачати свідомість.
Два місяця катувань і мені здалося, що я там вже знаходжусь цілу вічність, майже звикся із постійною біллю, ще трохи і з'їхав би з глузду. Тоді кати припинили тортури на кілька днів, даючи можливість прийти мені до тями, навіть перев'язали рани. Зрозумівши, що це моя єдина можливість спробувати втекти, я напружив все своє вміння, пригадав все чому навчив мене Ростум Безпалий. Мені вдалося визволитись з кайданів і вибратись із підземелля. Пощастило і з тим, що на дворі була глибока ніч. Знаючи добре розташування вулиць, я пробрався до торгового дому аравського купця Юсуна, з котрим познайомився за час перебування в місті. Він прийняв мене напрочуд чудово і, вислухавши, вирішив допомогти мені, сказавши, що обов'язок кожного правовірного допомогти брату по вірі, особливо в такому богоугодному ділі.
На другий день мене розшукували повсюди, за мою голову призначили велику нагороду, а якщо я буду живий, то вона подвоїться. Юсун вирішив якнайшвидше поїхати з міста і придумав хитрий план. Він закупив сорок величезних шкіряних бурдюків із вином і один невеликий для мене. Я заліз в цей невеликий бурдюк і мене зашили в ньому, а потім помістили до бурдюка з вином. Тільки тоненька тростинка з'єднувала мене із зовнішнім світом, даючи можливість хоч якось дихати. Все це навантажили на верблюдів і караван купця Юсуна відправився до Аравії.
Наш караван зупинили на виїзді з міста охоронці і почали перевіряти, навіть прокололи один із бурдюків та нічого не запідозрили. Гроші Юсуна теж зробили свою справу. До самої ночі я сидів в бурдюку і ледь не задихнувся. Коли мене витягли з нього, то був вже майже непритомний.
На щастя все минулося і через три тижні я був у рідному селищі Юсуна. Там я прожив кілька місяців, а потім повернувся до Цареграду. Мене призвели у графи, добре нагородили але мене це вже не радувало. Моя кохана віконтеса опинилась в монастирі, а її чоловік від'їхав до Франкії. Злоба ж моя до нього згасла і я вже не знав, що далі робити. А через деякий час почав замислюватись над самогубством.
Тут Прокл замовк і, тяжко зітхнувши, підкинув хмизу до багаття, про яке всі забули і вона почало потрохи загасати. Всі мовчали, а потім Ярослав не витримав і запитав.
– Чому? Ти стільки пережив, стільки перетерпів. Це із-за коханої?
– Із-за коханої? – сумно посміхнувся Прокл. – Ні. Коли нас піймали і першого дня посадили до темниці, прийшов кат і лишив всіх чоловічого достоїнства, відрізавши те, чим роблять дітей.
Дівчата тихо зойкнули, а в чоловіків аж мурашки побігли по спині.
– Тепер я каліка, хоча зовні справжній чоловік, навіть бажання маю, а зробити щось неможливо, – продовжував гірко крадій, дивлячись на полум'я. – Тоді я був дуже молодий і це, мені так здалося, робило моє життя нестерпним. Та Феофан відрадив мене від цих думок, сказавши, що я вже маю сина, якого звати віконт Редо і треба жити хоча би заради нього. Потім запропонував зайнятись пошуками частин реліквій Пророків, з їх допомогою Феофан хотів навчитись подорожувати різними світами. Він переконав мене, що в інших світах є можливість зарадити моєму нещастю і я погодився працювати на нього, займатись пошуками потрібних для батька речей. Але тепер мені здається, що він збрехав і використав мене у своїх, невідомих мені цілях.
– Не думаю, – несподівано заперечив Ярослав. – В моєму рідному світі лікарі вже навчились робити такі операції, вони можуть перетворити жінку у чоловіка, а чоловіка в жінку. Так що все можна змінити.
– Точно? – здивувався Дартаз.
– Це можливо, – підтвердив Мальфар і додав. – Десятки тисяч років тому і маги могли б вилікувати Прокла. Але, на жаль, часи змінились.
– Прокл, ти міг би відправитись до мого світу і там спробувати змінити своє життя, – запропонував Ярослав.
Той лише повів плечима. Дарина ніяково мовчала, а Ізана, яка лише тепер зрозуміла, яким нещасним був її коханий міцно обняла його і промовила.
– Я відправлюсь з тобою.
– А що для цього потрібно? – поцікавився гном.
– Лише гроші, це досить дорого, – відповів хлопець.
– Діаманти у вас же в ходу? – запитав його маг.
– Так.