Побувати на весіллі принцеси – звучить заманливо, – замислився барон.
– Ну так що, ви згодні? – трішки хвилюючись, спитав його канцлер.
– Так.
– Тоді давайте ми зараз повечеряємо і окреслимо приблизно план дій. Ви не проти? – полегшено посміхнувшись, сказав Ахмантин.
– Не проти, – розтягнув в широкій посмішці свої вузькі губи Варнер.
***
Барон Варнер неспішно повертався від палацу канцлера до своєї домівки на околиці міста. Він полюбляв ось так бродити нічними вуличками Цареграда, йому подобалась бурхливе життя великого міста, яке вирувала навіть вночі. Барон завернув до невеликого провулку і шум центральних вулиць залишився позаду. Його зацікавила розповідь Ахмантина про цей Кинджал Пророків і він подумав, що потрібно буде пошукати в бібліотеках більше інформації про цю реліквію. Так, розмірковуючи про свої перші кроки у пошуках, Варнер майже дійшов до свого будинку, коли раптом із тіні будівель вислизнула темна постать і накинулась на нього. Лише добра реакція врятувала барона від ножа націленого йому прямо в серце і він встиг перехопити занесену руку нападника. Кілька секунд вони мірялись силою і, незважаючи на своє більш масивне тіло, найманий вбивця нічого не міг зробити. Варнер, напружуючи всі свої сили, стримував його. Вони застили на кілька секунд і тільки їх хрипле дихання вказувало на боротьбу. Тут барон, якимось звіриним відчуттям, вловив рух за своєю спиною. І стало зрозуміло, чому його нападник не прискорює події – він був не один. Варнер трішки розслабився і подався назад, його противник вимушений був зробити крок до нього. В цю мить барон із останніх сил потягнув його на себе і різко розвернув. Почувся хрускіт, це кинджал другого нападника проткнув здорованя, який тяжко зітхнув і обвис в руках Варнера. Хтось злобно вилаявся і відразу пролунав тупіт ніг. Другий супротивник, здається, хотів накивати п'ятами. Барон відкинув вбік мертве тіло і дістав свій кинджал. Майже не цілячись, кинув його вдогін убивці. Кидок виявився напрочуд вдалим і кинджал встряв між лопаток втікача. Той різко сіпнувся і впав на бруківку. Варнер підбіг до нього, нахилився і перевернув його. На нього глянуло незнайоме лице з кривавою піною на губах. Темні очі пораненого заволокло перед смертною поволокою.
– Хто тебе найняв? Скажи і я спасу тебе! – звернувся до нього Варнер.
– Іди ти... – прошепотів найманець і навіки затих.
Барон тихо вилаявся і витяг з тіла вбитого свій кинджал. Швидко обшукав його. Нічого. Ось так завжди! Треба було ж так влучно поцілити! Він ретельно витер кинджал об одяг вбитого і сховав його. Підвівся і швидко оглядівся. Здається, все було спокійно. У нього є чимало ворогів, але ще жодного разу не підсилали вбивць. Тепер необхідно діяти дуже обережно і спробувати дізнатися, кому він став на заваді і чи пов'язано це із дорученням Ахмантина. Варнер знову неспішно попрямував до свого будинку, уважно поглядаючи по сторонам і прислуховуючись.
***
Вранці до палацу імператора під'їхала карета Григоріса. Сенатор, вийшовши з карети, піднявся по сходам до палацу. Виглядав він трохи стомленим і не виспавшимся, майже всю ніч розбирав кандидатури на пост канцлера. Григоріса потішило, що імператор так довіряє йому, тому він запекло сперечався з іншими сенаторами, намагаючись знайти достойного претендента. Слуги провели його до покоїв імператора і він почекав кілька хвилин, доки його не запросили до кабінету. Василь II сидів за письмовим столом в багато розшитому шовковому халаті.
– Доброго ранку, ваша величність, – вклонився сенатор.
– Здраствуй, Григоріс, – відповів імператор і жестом запросив сісти навпроти. – Ну і до якого рішення ви прийшли?
– Ось список імен, які мають можливість пройти більшістю голосів в сенаті, – поклав на стіл аркуш паперу сенатор.
Василь II уважно прочитав список і відклав в сторону. Замислився. Поглянув уважно на сенатора і запитав.
– А як що до мого племінника Федоріса? Міг би він стати канцлером? Ви розглядували його кандидатуру?
– Ну, трішки, – зам'явся Григоріс.
– Мені здається з Федоріса вийшов хороший канцлер. Як ти думаєш?
– Можливо, ваша величність, він добре править провінцією Еллінією.
– Я знаю, ти з ним в добрих стосунках, напиши йому лист нехай прибуде до столиці і ми могли б з ним це обговорити.
– Добре, ваша величність, – трохи спантеличено, відповів сенатор, який не очікував на таке рішення імператора.
– А поки я буду у Венедії на весіллі моєї дочки і герцога, ти будеш виконувати обов'язки канцлера. Ось візьми мій указ і можеш відразу приступати до роботи.
– Слухаюсь, мій імператор.
Залишаючи палац імператора, сенатор Григоріс виглядав дещо приголомшено і розгублено, вже вкотре його дивували такі несподівані рішення правителя Цезарії.
40
Зоряне небо потрохи заволокло хмарами і почав накрапувати теплий літній дощик. Краплини падали на листя дерев і легкий шурхіт наповнював нічний ліс. Біля багаття, під старою покрученою березою, сиділи семеро мандрівників.
– Нарешті хоч якийсь дощ, – промовив Дартаз і підкинув хмизу до багаття.
– Здається він зараз зовсім недоречний, – буркнув Прокл, укутавшись в плащ.
Ізана присунулась ближче до нього і притиснулась до його плеча. Той ледь сіпнувся, але не відсунувся, залишившись сидіти на місці. Після того, як вони три дні тому посварились, Прокл майже не розмовляв із дівчиною. А причиною стала Дарина, яка після зустрічі із дружинниками Ярополка, коли Прокл так швидко розправився з ними, недоброзичливо ставилась до крадія і при першій нагоді зло шпигала його. Ярослав сидів обійнявши за плечі Дарину, княжна довірливо пригорнулася до нього і він боявся поворушитись, відчуваючи її ніжне дихання. Магістр Роман, розлігшись на підстилці із хмизу, здається вже спав. Мальфар про щось думав, ворушивши тоненькою паличкою в полум'ї багаття, яке на його рухи відзивалось десятками іскорок. Мовчання затягувалось.
– Мальфар, ви весь час говорите про магію, та я поки не побачив жодного приклада її існування, – трохи розправивши занімілі ноги, сказав Ярослав і тісніше притягнув до себе Дарину. Та пововтузилась і майже лягла в його обійми.
– А як же той волхв? – не погодився гном. – Він же наклав на нас чари, я зовсім не міг поворушитись.
– Він в нас кинув чимось, можливо то була якась отрута.
– Ярослав, – усміхнувся маг, – я бачу тобі вже давно кортить подивитись на магію в дії.
– Так, а то розмов багато і більше нічого.
– Я ж тобі казав, що магія зникає, але дещо залишилось, можу тобі показати.
– Цікаво було б поглянути.
– Ну добре, дивись, – Мальфар взяв свою торбинку, дістав з неї кілька мішечків, перебрав їх і, залишивши один, інші поклав назад. – Тільки, прошу вас, не лякатися. Дарино, не спи, а то злякаєшся.
Дівчина хмикнула, та все-таки відкрила очі, їй так було хороше, вона пригрілась і вже почала дрімати. Маг почав щось бурмотіти собі під ніс, потім дістав із мішечка порошок і посипав на полум'я багаття. Спочатку нічого не відбувалось, тільки полум'я трішки пригасло. Раптом багаття пихнуло чорним клубом диму і над язиками полум'я з'явилась темно-червона голова рогатої потвори, величиною з гарбуз. Потвора відкрила чорні очі і обвела всіх поглядом, а потім несподівано розкрила в лютому оскалу свою зубасту пащу і рикнула. Дарина скрикнула і вчепилась в Ярослава, той, не довго думаючи, схопив кухоль з недопитим чаєм і хлюпнув прямо в очі потворі. Пролунав легкий хлопок і примара розтанула.
– Молодець, Ярослав, – розсміявся маг, – вогненного демона лише вода вбиває. В далекі часи маги їх наділяли плоттю і робили з них цілі армії. Ото були битви! Люди в них майже не брали участі – бились лише маги і велетенські демони.
– Я таких демонів бачив в Персидії, – хрипло сказав Прокл і зітхнув.
– І як вони тебе не розірвали, – сердито промовила Дарина, вона розлютилась на свій крик. – Чи ти з ними однаковий, наче брати, вам би лише когось убити.
– Дарино! Перестань, – промовив маг, – а то ще демонів визву.
– Викликай! Ярослав мене захистить, – підвелась дівчина.
Мальфар тільки посміхнувся, а гном не витримав і засміявся. Дарина зніяковіла і почервоніла.
– Прокл, розкажи про свою поїздку до Персидії, – вирішив якось перевести розмову Ярослав.
– Не дуже мені хочеться про це згадувати, – неохоче сказав той.
– Аякже, стільки трупів залишив за собою, – буркнула Дарина.
– Княжна, чого ви від мене хочете? – не витримав врешті Прокл. – Я вбиваю тільки по необхідності, захищаючи себе чи життя моїх товаришів.
– Ті люди нічого нам лихого не заподіяли, та ви вбили їх... А ще ви бездушна і черства людина, зовсім не зважаєте на Ізану, ведете себе, як йолоп, – гнівно випалила дівчина.
– Дарино! – попросила Ізана. – Не треба...
– Треба, що ми не бачимо, як він дивиться на тебе, але чогось боїться, навіть торкнувшись тебе весь жахається, – понесло Дарину, вона гнівно блискала очима.
– Та до біса! Ти ще малявка, щоб розуміти ці речі! І зовсім нічого не знаєш! – вибухнув Прокл.
– Тоді розкажи! – не відступала дівчина.
– Що розказати!?
– Все.