Я думаю цього буде досить, – замислено поглянув на воєводу князь.
– Дай тільки наказ, – зраділо стрепенувся той. – Багато городян їх терпіти не можуть, вони теж приєднаються.
– Ще не час, друже, ще не час.
***
Вечором із північних воріт Кийграда виїхала сотня Курія і десять воїнів із братства Ведмедя. Вони пришпорили своїх коней і поскакали на північ до Боброва. Першим їхав Курій, худорлявий воїн із пишними вусами, а поряд з ним похилого віку чоловік у ведмежій шкурі, котрий був рідним дядьком Врона. Його звали Опанасом і він займав досить значне місце в братстві Ведмедя. Очі Опанаса люто палали, він жадав помсти за свого племінника, якого виховував з дитинства, наче рідного сина.
39
Феофан сумно зітхнув, вкотре перечитуючи лист від Прокла, поклав його на стіл і підвівся із крісла. Важко переставляючи ноги підійшов до вікна. На вулиці вже зовсім звечоріло і перші зірки засяяли на небі. Що ж йому робити далі? Мрія його життя, яка, здавалось, незабаром здійсниться, канула в небуття. Константану вже все відомо, хоча навряд чи він зможе довести це перед іншими магістрами, але це не головне. Син, здається, від нього зовсім відмовився, а онук загинув від найманих вбивць Зорини, випадково, але його вже не вернеш. Якщо б Феофан навіть захотів би відомстити імператриці, цього зробити вже неможливо, вчора Зорину поховали в імператорськім склепі. Похорони були напрочуд пишними, здається, більш помпезними чим похорони батька нинішнього імператора. Лише траур об'явлено всього на два дні, та і то тому, що Василь II поспішає від'їхати до Венедії на весілля своєї дочки Анни. Магістр посміхнувся, він оцінив, як імператор і Константан провернули цю справу, тепер аравським вискочкам треба буде діяти з оглядкою на Венедію, якщо у Анни з Вольмиром народиться прямий нащадок Олександра Великого. Та що йому до цього, в нього і своїх справ вистачає. Потрібно щось вирішити, якщо Константан добуде Кинджал Пророків, він його вже не поверне, а ще і забере інші реліквії добуті так тяжко, з багатьма втратами. Магістр знову зітхнув, залишається одне – замінити їх. П'ять років тому, коли він врешті розібрався, що Кинджал Пророків підмінили підробкою, Феофан знайшов майстрів, котрі зробили йому точні копії всіх реліквій. Він тримав ці копії в таємній схованці і тепер, здається, прийшов час замінити ними справжні реліквії. Ну, а він буде чекати на подальші події.
***
Канцлер Ахмантин йшов довгим коридором імператорського палацу. Багато прикрашений і оздоблений золотом цей коридор представляв собою картинну галерею всіх правителів Цезарії. На відвідувача суворо дивились з портретів колишні імператори цієї могутньої держави, які і будували цю величезну країну. Вже майже тисячу років розвивалась і процвітала імперія. Ахмантин став першим канцлером, котрий був не елліном і не славеном. І ось тепер він йшов на прийом до імператора Василя II, тримаючи в руках подання про свою відставку. Ахмантин розумів, що це найкращий вихід із доволі неприємної ситуації, головне зараз переконати імператора, що діяв він винятково на прохання Зорини. Щоб там не було, та Василь II по-своєму кохав свою другу дружину і вона була матір'ю його єдиного сина.
Вчора Ахмантин ще раз мав розмову із Феофаном і той коротко розповів про лист Прокла і загибель свого онука – віконта Редо. Канцлер так і не зміг уявити, як Зорині вдалося організувати такий продуманий замах на принцесу Анну, лише випадковість врятувала ту від загибелі. Видно він недооцінив свою племінницю, вона виявилась набагато розумнішою. Тільки все ж жінка, навіть у політиці, завжди залишається жінкою і може наробити, заради свого кохання, всілякі дурниці.
Перед ним постали два могутніх стражники у золочених латах, вони трохи посторонились і відкрили створи великих різних дверей. Ахмантин зайшов до малого тронного залу палацу імператора. На нього вже чекав Василь II, сидячи в інкрустованому дорогоцінним камінням кріслі, поруч з ним стояли маркіз Торіллі і сенатор Григоріс. Канцлер підійшов поближче і низько вклонився імператору.
– Здраствуй, Ахмантин, мені повідомили, що ти маєш якесь прохання до мене, – сказав Василь II.
– Так, ваша величність, – схилив голову Ахмантин. – Я прохаю вас прийняти мою відставку із поста канцлера.
Торіллі із Григорісом здивовано перезирнулись. Імператор примружив свої булькаті очі.
– З чим це пов'язано, мій друже?
– Я вважаю себе винним у трагедії із вашою дружиною і моєю племінницею Зориною.
– В чом твоя вина? – нахмурився імператор.
– Я дуже любив свою племінницю і не завжди міг відмовити її проханням. Можливо, це і призвело до такої трагедії. Тепер мені необхідно поїхати до її батька і мого брата, а потім відправитись по святим місцям і поклонитись святим мощам Пророків, молитись Єдиному Творцю, щоб він направив мене по праведному шляху. Візьміть, будь ласка, моє подання про відставку.
Ахмантин із глибоким сумом в очах подав своє подання. Торіллі взяв папір і підніс імператору. Той неспішно прочитав його, ледь ворушачи товстими губами, а потім, підвівши очі на канцлера, сказав.
– Чесно кажучи, я задоволений твоєю роботою. Ти, Ахмантин, зумів навести деякий лад в імперії, особливо у військах і на флоті, мені не хотілось би розлучатись з тобою, – тут він зітхнув і додав. – Але в чомусь ти правий і не можна тобі ось так відмовити. Завтра я скажу тобі своє рішення.
– Дякую, ваша величність, буду з нетерпінням чекати на ваше справедливе рішення, – сумирно промовив арав.
– Я більше тебе не затримую, Ахмантин... Чекаю тебе завтра по-обіді.
Ахмантин низько уклонився, трішки позадкував, а потім розвернувшись, неспішно вийшов із зали.
– Що скажете? – запитав імператор у присутніх.
– Хитрий лис, – похитав головою маркіз.
– Згоден, – пробурчав незадоволено сенатор. – Через місяць ми б звільнили його, а так він буцімто сам пішов та ще й з таким фарсом.
– А може, дійсно, він винить себе за смерть Зорини, – задумливо проказав Василь II.
– Важко сказати, – відповів Торіллі. – Актор він гарний.
– Ваша величність, – запитав Григоріс, – ви приймаєте його відставку?
– Так, тільки треба добряче поміркувати, ким його замінити. Григоріс, бажано, щоб ви сьогодні зібрали найвпливовіших сенаторів і вранці дали мені свої пропозиції.
– Слухаюсь, ваша величність.
– А ти, маркіз, відклади нашу поїздку на день пізніше. До речі, у тебе все приготовлено?
– Так, майже все, лише вам потрібно затвердити перелік подарунків до весілля вашої дочки.
– Добре, давай їх сюди.
***
Ахмантин повернувся до свого палацу і зайнявся приготуванням до від'їзду на батьківщину, до жарких аравських пустель. Він не сумнівався, що імператор прийме його відставку, оскільки розумів, після смерті Зорини йому не вдасться довго втриматись при владі, його противники не будуть гаяти час. І це підтвердила зустріч із імператором, присутність там цього твердолобого сенатора Григоріса. Ахмантин перебирав папери, коли до нього постукав слуга і, зайшовши до кімнати, доповів про прибуття барона Варнера. За цими нагальними справами канцлер зовсім забув, що два тижні тому він викликав його із Франкії.
Варнер, високий і стрункий чоловік років сорока, стрімко зайшов до його кабінету. Одягнутий за останньою модою, з коротко підстриженою борідкою та іронічним поглядом сірих очей, він виглядав витонченим і артистичним, недаремно маючи ступінь магістра мистецтв. Та за цією вишуканою зовнішністю ховався один із найбільш видатних шпигунів сьогодення.
– Радий вас бачити, мій друже, – підвівся назустріч йому Ахмантин і це була правда, канцлер завжди дуже доброзичливо ставився до барона.
– Здраствуйте, канцлер, – Варнер відобразив витончений уклін.
– Киньте, барон, ваші придворні вибрики, – посміхнувся йому хазяїн. – тим більше, що я вже не канцлер.
– Що ви кажете, – щиро здивувався барон. – Невже вам знайшлась достойна заміна?
– Сідайте, будь ласка, – запросив Ахмантин. – Я сам подав у відставку, такі склались обставини.
– Зрозуміло, – сказав Варнер, вмощуючись в кріслі і намагаючись не зім'яти камзол. – Та я б на місці імператора не прийняв би вашу відставку, імперія рідко мала такого розумного канцлера.
– Дякую вам за ці слова, – Ахмантину було приємно почути це від Варнера. – Але я тепер навіть не знаю, чи маю право давати вам доручення.
– Ви ж ще канцлер?
– Так, скоріше за все, до завтрашнього вечора.
– Тоді говоріть для чого я вам знадобився, а то мене вже розбирає цікавість.
– Це стосується однієї реліквії нашої церкви – Кинджала Пророків. Я вам розповім, що мені про це відомо, а ви самі вирішите чи матимете з цим справу.
– Добре, – погодився барон і приготувався слухати.
Ахмантин, зручніше вмостившись у кріслі, почав неспішно розказувати все що йому було відомо. Варнер слухав уважно і не перебивав запитаннями, та в цьому не було сенсу, канцлер завжди вмів дохідливо все розповісти, не забуваючи навіть про незначні деталі.
– Що скажеш на це? – запитав він у барона закінчивши розповідь.
– Скажу ви мене заінтригували і хотілось би розібратись в цьому.
– Якщо ви погодитесь, я б завтра вранці виділив би вам значну суму із казни і ви б могли відразу зайнятись цією справою.
– Як я вас зрозумів, мені потрібно виїхати до Русинії, цієї дикунської країни? – запитав Варнер.
– Так, але спочатку до Венедії і там детальніше розібратись в цій справі.
– Хмм...