Він поглянув на дівчат, Ізана з кинджалами в обох руках насторожено крутила головою, а Дарина так і залишилась приголомшено сидіти, спостерігаючи за миттєвою схваткою.
– Прокл, – зітхнув Мальфар, – здається ти трохи поспішив, ми могли домовитись з ними.
Той зліз з коня і підійшовши до вбитих зібрав свої кидальні ножі. Випростувавшись, він сказав.
– Не люблю бути під прицілом.
– Вони хотіли лише коней, – гнівно вигукнула Дарина. – Їх самих переслідували дружинники Ізяслава, ми могли з ними поговорити і переконати, що ми їм не вороги. Ці люди пробирались до князя Володимира і могли поїхати з нами.
– Заспокойтесь, Дарина, – промовив магістр. – що зроблено, то зроблено.
– Вам легко казати, а це мій народ, – зціпила зуби княжна.
До неї під'їхала Ізана і почала щось тихо казати, заспокоюючи її. Прокл з гномом відтягнули трупи до кущів і накрили зрубаними гілками. Потім сіли на коней і їх маленький загін знову продовжував свій шлях.
Ярослав порівнявся із Дартазом і Проклом.
– Як це вам вдалось, так швидко розправитись з ними? – запитав він.
– Дартаз їх раніше помітив, – сказав Прокл. – І ми зупинились, щоб лучники не опинились у нас за спиною, а то б вони нас перестріляли, як куріпок.
– А що домовитись з ними було неможливо? – нерішуче спитав хлопець.
– Ярославе, вони забрали б наших коней, а потім і нас пограбували, могли і вбити. Як можна повірити на слово незнайомим людям? – відказав сердито гном.
– А чому вони не стріляли перші?
– По-перше не так просто поцілити, а по-друге ми могли від них утекти. Як би вони тоді нас догнали?
Ярослав невпевнено кивнув головою, хотів ще щось запитати та передумав і, притримавши коня, приєднався до Романа. Хлопець з тугою згадав про свою домівку і вирішив все зробити, щоб повернутися додому.
38
Князь Ізяслав сидів за столом із воєводою Щербанем і рвав руками ще гаряче м'ясо кабанчика, допомагаючи собі гострим хазарським кинджалом. Він тільки що повернувся із Ярополкового терему, де вершив суд над прибічниками свого брата. Більшість за його наказом тут же було зарізано, а в тих, кому Ізяслав залишив життя, взято клятву на вірність. Якщо добре подумати, треба було всіх порішити, та це могло визвати ускладнення із їх родичами, тому він стримався. Ще не час. Треба спочатку поховати батька і брата, справивши їм велику тризну з багатими дарами богам, щоб трохи умилостивити їх. Старійшина волхвів Горюн знову наполягає на принесенні цнотливих дівчат в жертву Перуну. Ну ще зрозуміло полонених, а дівчат навіщо? Точно, цей волхв навіжений і трохи не сповна розуму, але без нього поки що не можна.
Щербань, який не був такий голодний і пив лише холодне пиво, спостерігав за князем, котрий їв, рвучи м'ясо, наче вовк. Нарешті наситившись, Ізяслав смачно ригнув і випив повний кухоль вина.
– Ну що там у тебе? – поцікавився князь.
– Все гаразд. Городяни сидять принишклі, багато купців виїхало із міста, ті ж хто залишився пережидають, коли все заспокоїться. Торгівлі, правда, майже немає.
– Купців чіпати не можна, я потім з ними переговорю. А тобі скажу, що все залишиться, як при моєму батькові.
– Мені можеш не казати, князь, – сказав воєвода. – Тільки треба трохи заспокоїти братство Ведмедя.
– А що таке?
– Вони почали вбивати віруючих в Єдиного бога, та це ще нічого, братство добралось до купців. Вчора вночі напали на подвір'я купця Білімтаза і всіх там повбивали.
– Білімтаз це той гном, що торгує зброєю? – нахмурився Ізяслав.
– Так. Чомусь братство задалось цілю винищити всіх гномів. Потім можуть накинутися на інших.
– Мені це теж не подобається. Наскільки я пам'ятаю, мій батько, князь Святослав, мав дружні стосунки з купцем Білімтазом, той доставляв йому зброю і непогану, треба віддати йому належне.
– Тому він і не виїхав з міста, мав надію, що його це не торкнеться, – промовив трішки сердито Щербань і додав роздратовано. – З гномом знаходились троє моїх дружинників, яких ці відьмаки теж вбили.
– Зрозуміло, я переговорю з Горюном. Ну, а що говорять про смерть мого брата Ярополка?
– Балакають різне, здебільше, що ти наказав його вбити, – досить сміло сказав воєвода.
– Повір мені це не правда, – зітхнув князь. – Сам подумай, для чого мені треба було випускати його з великокняжого терему, щоб потім вбивати на вулиці. Це просто дурна випадковість, його б затримали і все, але ті бовдури із посольства Венедії почали його захищати. До речі, облиш ловити венедійських шпигунів, нам зараз не потрібна ворожнеча із Цареградом.
– Добре.
– І ще одне, в нас торгівельний договір із Цезарією, що в Кийграді їх єдиновірці матимуть можливість вільно молитись, я хочу щоб так і було.
– А братство Ведмедя? – хмикнув Щербань.
– Це тимчасово, – зло усміхнувся Ізяслав і наповнив свій келих вином.
В двері легенько постукали і відразу на порозі з'явився одноокий воїн, сотник особистої охорони князя – Вепр.
– Князь, прибув волхв Горюн.
– Хай заходить, – сказав Ізяслав і витерши руки об рушник встав із-за стола.
– Князь? – запитально поглянув воєвода, теж підвівшись.
– Залишайся, ти мені ще потрібний.
Двері у великокняжу світлицю широко розчахнулись і зайшов старійшина волхвів Горюн в супроводі двох воїнів із братства Ведмедя. За ним показався Вепр із двома дружинниками, які залишились стояти біля дверей. Непомітною тінню до світлиці прослизнув згорблений старик весь в амулетах із пучків трав і присів на стілець, неподалік від вікна. Це був чаклун Свудрог, який ще служив діду Ізяслава – князю Ігорю. Його обов'язком було слідкувати, щоб князя ніхто не зачарував і він добре знав свою справу. Братство Ведмедя недолюблювало його, але намагались не зачіпати, побоюючись його чаклунства.
– Здраствуй, Горюн, – доброзичливо посміхаючись привітався князь, ідучи назустріч волхву. – Приємна несподіванка, не очікував сьогодні на зустріч з тобою.
– Здоров був, князь Ізяслав, – пробурмотів той і зиркнув на Щербаня. Він терпіти не міг цього пузатого воєводу, бо добре пам'ятав, як той за наказом Святослава розігнав братство Ведмедя у Кийграді.
– Можливо приєднаєшся до нашого столу, – запропонував князь.
– Ні, спасибі, діло є до тебе, – відказався Горюн.
– Що за діло?
– Справа в тім, що загинув Врон із братства.
– Знаю такого, він поїхав з моїми дружинниками до Боброва, – миттєво спохмурнів Ізяслав. – А що трапилось?
– Поки не знаємо, але в живих його немає. Ти ж знаєш між братами є свій чаклунський зв'язок.
– Що ти пропонуєш?
– Треба послати когось дізнатись, що сталося. Братство відправляє десятьох своїх братів.
– Мене це теж турбує, – замислено проказав князь. – Я пошлю з ними сотню дружинників... Вибирай любого сотника.
– Спасибі, князь. Якщо можна, пошли сотню Курія із кийградської дружини.
– Добре, я накажу йому збиратися до від'їзду. І ще щось?
– Все, поки що. А зараз, вибач, піду готуватися до заупокійної тризни по князям Святославу і Ярополку... Ти часом не передумав, може принесемо в жертву незайманих дівчат, Перун був би дуже задоволений, – поглянув в очі Ізяславу волхв.
– Ти що, – посміхнувся той, – у мене знаєш скільки не жонатих дружинників. Хай краще народжують нових воїнів на славу Перуну.
Горюн злегка вклонився і хотів вже піти, коли князь сказав йому вслід.
– Старійшина, ти б притримав братство, ще не час діяти так жорстоко, а то вони всіх купців мені налякають.
– Братство очищає від скверни наш народ і навертає до заповідей наших предків, – відповів вже біля дверей Горюн. – А прийшлим купцям не завадило б виділити окреме місце від наших.
– Ти бачив таке, – зло скривився Ізяслав, коли за волхвом і його супровідниками зачинились двері.
– Дійсно, я вперше бачу щоб Горюн приходив до тебе з охороною, – розвів руками Щербань.
– Та я не про це, – хмикнув князь і підійшов до вікна.
До нього приєднався воєвода і вони мовчки слідкували за тим, як старійшина волхвів бога Перуна з десятком воїнів із братства Ведмедя залишили великокняже подвір'я. Свудрог, що здавалось, задрімав сидячи на стільці, підвівся і вийшов тихенько із світлиці. Ізяслав відійшов від вікна, поглянувши на воєводу, запитав.
– А цей сотник Курій, хто він?
– Балакають він родич Врона, що із братства. Якого хтось, здається, вбив.
– І багато в тебе сотників в котрих є родичі в братстві?
– Ще парочку і все. Більшість дружинників недолюблюють братство цих відьмаків.
Ізяслав знову присів до столу, налив вина собі і Щербаню, котрий підсів до нього. Вони випили.
– Воєвода, ти сказав, що братство заполонило місто?
– Так.
– І скільки їх?
– Десь близько тисячі, може трішки більше, – потиснув плечима Щербань.
– А в тебе скільки воїнів?
– П'ять тисяч.
– І моїх дружинників ще дві.