У своїй руці хлопець тримав дерев'яну коробочку-тацю, у якій зазвичай ми розносили по партах керамічні "чорнильниці-невиливайки". Таця була порожня. Не важко здогадатися, де залишилися "невиливайки".
У викривальниці тільки очі округлилися. Ваш поціновувач, скориставшись моментом, поспішив залишити місце розборки.
Моя дотичність до епізоду "упізнання" пояснювалася подією, яка очевидно сталася дещо трошки пізніше за змальовану. Справа була у наступному.
Стояла в нашій класній кімнаті така собі діжка з величезним фікусом. Це була злощасна рослина. Від неї страждав "квіт учнівства", бо тверденьке глянцеве листя чудово послуговувалося нам засобом для листування. На ньому виразно виглядало будь-яке письмове послання. Та коли зміст "дацзибао" не вкладався в етичну парадигму класної керівниці, листя відривалося. Потім керівниця по почерку встановлювала авторство. "Нагорода" не затримувалася.
У рослини залишилося три листочки. До того один із них уже ніс на собі декілька письмових "одкровень", які безперечно через свою експресію становили черговий привід для "бонуса" у формі запрошення батьків до школи.
Того злощасного дня настала моя черга прибирати в класі після уроків. Було вирішено кардинально покінчити з проблемою. Фікус мав зникнути. І він зник, "виплигнувши" з фасадного вікна третього поверху у палісадник. Його ніхто не вмовляв облишити цей намір, як чикагський полісмен що звертається до самогубця. Навпаки — допомогли. Ще й упевнилися у належному спрацюванні "Закону всесвітнього тяжіння". От тоді-то я і впав у очі прибиральниці, шокованій гучним гепом.
Бідна дівчина. Вона цього дня пережила подвійний шок: стрибок діжки і знехтування завучем її звернення. Їй не таланило по життю — через рік вона ледь не загинула в автоаварії.
Кожен раз, вже ось продовж десятків років, коли в "теплій" компанії щось оповідають про випадки везіння за курйозних обставин, мене охоплює сум, щойно в пам'яті спливає вираз обличчя тієї "миршавенької". От лише зараз дійшло: це — підсвідоме співчуття "маленькій людині" дослухатись до якої "завучам нашого життя" не дозволяє їхня зверхність. А ще, мабуть совість. Вона від народження присутня. Просто куняє. Та як прокинеться то ліки одні — каяття.
Десь років у сім, замкнувся в туалеті (добре що у цей час батьки вийшли з дому у справах) і почав ридати "білугою". Як миттєво накотило – нічого з цим не міг вдіяти. Чому, що сталося?
А сталося майже нічого такого – просто виглянув у вікно подивитися, як там косар в палісаднику, вже перепочив? Глянув й побачив чоловіка що прокинувся й спробував намацати банку з водою. Спросоння рукою мацає там-сям, а немає баночки. Мала ж стояти поруч та кудись поділась. Літня спека. Ні з чого напитися, вгамувати спрагу – діточки побавилися, стягнули в сплячої людини баночку, здали в приймальний пункт – одержали п'ять копійок. Знайшли ще дві копійчини та за сім копійок купили на трьох пачечку солоденьких кукурудзяних пластівців ...
Тепер у тих пластівців присмак став дуже-дуже солоним й з гірчичкою.
Повернулися батьки. Мама питає що з моїми очима і чому майка вогка? Я все їй розповів. Відкрила шафу, дістала літрову банку, наповнила водою, закрила кришкою, дає мені. Мовчки дивиться. Я бігом до палісадника, а косар вже пішов.
На диво після цього трошки попустило. Але все рівно до ранку нудило.
Потім ще довго, як доручали мені здати посуд, кожного разу стоячі в черзі і дивлячись на скло, бачив ту банку з водою. Зараз часом згадую про неї, як сам скошую стерню. Мабуть буду згадувати стільки разів, скільки було крапель у тій воді.
Не дарма кажуть, що у води існує пам'ять. Масару Емото навіть розшифровував ЇЇ послання.
1980. Два рублі
Читачеві напевно відома приказка за радянських часів: "Рубль вхід, вихід — два". Саме таке попередження отримав герой роману Віктора Суворова "Акваріум" від свого начальника коли його залучали до служби у "ге-ер-у".
Сам по собі тодішній рубль-карбованець чогось був вартий: комплексний обід в робітничій столовій з трьох блюд або п'ять-десять пачок морозива чи чотири бокали пива тощо. Не просто ж так в кінокомедії "Афоня" від героя настійливо вимагали:"Родствєнік, гоні рубль!"
Та далі мовиться не про таке.
Зібрався якось з приводу розподілу річної премії "квартет" у складі керівництва відділом і мене, профспілкового групорга. Дають перелік працівників, навпроти кожного прізвища — сума чисто символічної премії. Підпиши. Список не за алфавітом, а за посадами. Одразу впало в очі: сума проти прізвища старшої наукової співробітниці на два рублі (!) менша за премію старшому інженеру. Питаю чому? — "Хай знає!" — "Не красиво" кажу, старанний і досвідчений науковець, виходить що не на своїй посаді, чи то як? Дивлюсь на них, а вони губи щепили, від напруги ось зашаріються. Тиша. Потім хвилин сорок вислуховував їхні спічі та умовляння про те і се. І сміх і гріх. У підсумку домовились розподілити ті два рублі по одному кожному. Завлаб після вийшов і довго нервово курив. Тиждень, мабуть, розмовляв зі мною крізь зуби. Та пікантність ситуації полягала у тому, що завлаб (треба сказати, талановитий вчений, який декілька років був моїм безпосереднім керівником і наставником) в минулому — учень, на той час вже покійного, батька тієї наукині, видатного вченого зі світовим ім'ям. А наукиня, як згодом нам вже всім стало відомо, подала документи на виїзд з СРСР до Ізраеля. Ціна — "два рублі". При зарплаті у двісті п'ятдесят карбованців...
"І слова не скажи, тільки гріш покажи".
1974. Зимова фея
Стояла передсвітанкова сірість. Було зимно, йшов легкий сніжок. Дві тіні — "довга в пальто" і "середня на зріст, в курточці" бадьоро прямувало вздовж залізничної колії де інде перестрибуючи через шпали й рейки. Це розігрівало. По переду був яскраво підсвічений залізничний міст, позаду — станція "Лієлупе". Ні обійти, ні об'їхати. Далечі, здавалося недосяжною, десь лівіше і знизу, миготіла ліхтарями автотраса.
"Стояти!" — прокричала фігура в білому довгому кожусі. В руках — карабін, на плечі, вибиваючись з-під такої ж білої шапки-вушанки, спадали довгі пасма білявого волосся. Голосок дзвінкий, бадьорий, здається навіть жартівливий. Дівчина! Не старше вісімнадцяти.
Диво-дивне, та й годі. Тут би ще дописати, що очі в неї синьо-сині та заспівати тодішній шлягер: "У свій вагон ввійшла вона, посміхнулась із вікна ..." Так ні. Очі в неї були світло-сірі, добрі; обличчя округле, на щоках ямочки. Роздивилися один одного добре, бо була команда підійти. — "Я за вами ще здалеку спостерігаю. Ви хто?!" — "Студенти ми, на екскурсії, йдемо від станції Булдарі до наступної. Десь о шостій має бути перша електричка. Холодно чекати." Дівчина посміхається, закидає карабін на плече. Каже, що вона тут підміняє батька який прихворів. Будиночок їхній он де обабіч колій, метрах в ста. На ум приходить з М. Некрасова: "В лєсу раздавался топор дровосека ...".
Як швидко ми порозумілися! Їй — вісімнадцять, нам — по двадцять одному. Молодь. Натомість глушина, дівчинка скучає. А феї, що скучають, граються в чудеса. І чудо не забарилося. Охоронниця каже, що зараз на хвилин десять вимкне все освітлення (щоб батько нас не побачив), а ми маємо пройти мостом на протилежний бік. Так і сталося.
Подумати тільки! Перед очима промайнули образи стрільців позавідомчої охорони, вартових, інших наглядачів ласих до вивертання кишень. Як легковажно, безвідповідально, але по-людяному просто вона на таке пішла!
Йти, правду кажучи, було боязно. Ступати довелося по тонкому дерев'яному настилу укладеному посеред залізничних рейок стального мосту. Під ногами трохи пружинило і хитало. Звісно — понад річкою гуляв вітерець. Ми пройшли й через хвилин двадцять дісталися перону наступної зупинки. Тільки по тому, як зайшли до вагона, зрозуміли що не спитали імені феї. Мабуть, все ж позначився стрес.
Вчинок героїні нашої пригоди надалі став для мене одним з еталонів в оцінці рівня емпатії. Це вам не: "Мамо, ваші документи!" або "Чесні люди в ночі не їздять!"
Пригода ця трапилася зі мною і нерозлучним другом юності під час канікул після зимової сесії, які ми весело провели у Ризі, наприкінці лютого завдячуючи далеким місцевим родинним зв'язкам. Програму відпочинку було розроблено ґрунтовно. "Обов'язкова частина" включала досконале знайомство зі старим містом і відвідини концерту органної музики в Домському соборі. "Культурно-розважальну" — становив солідний перелік наймодніших барів і ресторанів. Гроші на ці "походеньки" було зароблено заздалегідь, виконуючі завдання з кафедральних госпрозрахункових тем. Найпочесніше місце займали відвідини ресторану "Юрас перле" зі славнозвісним нічним баром і вар'єте. Ця перлина моря була розташована на березі Ризької затоки в Юрмалі, біля залізничної станції "Булдарі". І оскільки вистава і танці закінчилася о пів на п'яту ранку, а приміські потяги починали свій рух о шостій, ми, аби не змерзнути рушили в напрямку Риги пішки ... .
Та яка мораль? Вона зайва. Головне — це дорога Латвія і її, як співається — "Дюни, сосни і вода"!
1972 — 1983. Випадок
Ви напевно час від часу замислювалися над випадковістю подій і ситуацій, у яких неочікувано опинялися. Доволі цікава річ, якщо не сказати, містична. Зі мною також це траплялося.
Вперше сильне враження справив чудернацький збіг обставин під час моєї "прем'єрної" зимової сесії.
Виходжу з дому, спускаюся на платформу метро, де зустрічаю приятеля-сусіда. Радо вітаємося. Він у синій формі, як ми завжди казали, інституту "ГВФ" (зараз це Національна академія). Ти куди, питає мене? — "Я до політеху на екзамен з математики", — кажу. — "І я теж здавати математику", — сміється. Заходимо до вагона. Попередньо автоматично дивлюсь на номер, розділяю цифри парами, підсумовую, порівнюю — чи, либонь, "щасливий"? Їдемо. Друг виходить на зупинці "Завод Більшовик", я — на наступній — "Політехнічний інститут".
Екзамен склав. Вертаюся додому тим же шляхом — на метро. Підходжу до вагона й очам не вірю, той самий номер! Ну і ну, думаю. На наступній зупинці у саме цей вагон заходить мій візаві.