І тоді я напружив усю свою інтуїцію, аж до посиніння… А ти ж знаєш, яка в мене інтуїція, майже безпомилкова… Ну, випадок з лірою не береться до уваги. І от напружив я її, не ліру, а інтуїцію, і вона мені раптом яа-ак підказала…
– Що?!! – здійнявся Захар Захарович.
– Що я, а також ти, а також уколошканий Небіжчик, а також міліціонери Переплюньпаркан, Жужжалов, Достоєвський і Зільберкукін, а також художники Іваненко, Петренко і Сидоренко, а також невідомий капелюшно-портфельно-очкастий тип, що підбив мені нині на вулиці око, що всі ми є персонажами оповідання "Хто уколошкав натурника?"; оповідання, яке зараз придумує якийсь графоман; так, усього лише персонажами й не більш того; що всіх нас вигадав цей графоман; що ми існуємо не в реальному світі, а у світі, так би мовити віртуальному, що має місце лише в уяві цього графомана!
– Он як! – здивувався Захар Захарович.
– А раз натурник Небіжчик, як і ми всі, – персонаж оповідання "Хто уколошкав натурника?", виходить, його вбив… Ну, міркуй!
– Виходить, його вбив сам автор оповідання "Хто уколошкав натурника?"! – догадався персонаж Полуящиков.
– Він самий, душогуб! – кивнув персонаж Нишпорка. – Якби він не напхав у своє оповідання стільки дурниць, курйозів, дивацтв, я б, може, ні про що й не здогадався. Якби це оповідання було солідним, серйозним, одним словом, нормальним, то і я б мислив серйозно, стандартно, і в результаті такого нормального думання прийшов би до висновку, що Небіжчика вбив або Іваненко, або Петренко, або Сидоренко, або ще хтось із нас, персонажів, як це зазвичай буває в солідних детективних творах. Але своєю несерйозністю, своїм літературним блазнюванням автор сам підбив мене на нестандартне й десь несерйозне мислення, у результаті якого я й викрив цього автора-убивцю! Автор ще може звалити це вбивство на когось із нас так само, як Достоєвський – не міліціонер, а письменник, – уколошкавши стареньку, звалив це на Раскольнікова; Тургенєв, уколошкавши Муму, звалив це на Гарасима; Толстой, уколошкавши Анну Кареніну, звалив це на неї саму; Пушкін, уколошкавши Ленського, звалив це на Онєгіна; Шекспір, уколошкавши Дездемону, звалив це на Отелло… Але на кого б не звалив убивство Небіжчика автор оповідання "Хто уколошкав натурника?", я тепер певен, що вбивця сам автор! І око мені нині підбив саме автор оповідання "Хто уколошкав натурника?", адже той капелюшно-портфельно-очкастий тип був усього лише маріонеткою в авторських руках!
Нишпорка, щоб промочити пересохле від довгої промови горло, висмоктав з носика чайника холодної кип'яченої води. Після чого продовжив:
– Тепер стають зрозумілими дивні обставини вбивства: і те, що воно супроводжувалося шумом, який чули сусіди, але не чули художники; і те, що двері ванної виявилася замкнені зсередини… Адже все це лише вигадки автора, а навигадувати що завгодно можна, папір же все стерпить! Тому я анітрошки не здивувався, довідавшись, що на перегризеній мотузці була твоя слина. Не здивувався, довідавшись результати розтину трупа Небіжчика. Чи мало що автор може напридумувати! До речі, у результатах розтину він – автор оповідання – звернув із детективної історії в якусь фантастику, а це вже тхне еклектикою! А оскільки всі ці обставини – суть вигадка автора, то я б навіть не здивувався, якби виявилося, що Небіжчика утопила у ванні яка-небудь русалка, що живе нібито у водопровідних трубах; або що він умер, подавившись непізнаним літаючим об'єктом, прийнятим ним за вареник, що залетів у ванну крізь вентиляцію… Фантазія – штука непередбачена. Коротше кажучи, убивця натурника – наш автор!
– І за що ж він його?
– Та ні за що! Автори вбивають своїх персонажів не за щось, а просто так, щоб читачеві було цікаво!
– Але якщо вбивство натурника втнув автор оповідання "Хто уколошкав натурника?", то як же ми, персонажі цього оповідання, можемо заарештувати нашого власного автора?!
– Та ніяк не можемо! Це він може з нами робити все, що йому заманеться, а ми з ним нічого не можемо зробити! Та й до того ж убивство персонажа не вважається злочином і не веде до кримінальної відповідальності, тому автори вбивають нас, персонажів, не несучи за це ніякого покарання! Візьми для прикладу відому літературну маніячку-рецидивістку, серійну вбивцю Агату Крісті, у якої руки по лікоть в… чорнилах, на совісті якої сотні вмертвлених персонажів. Її за ці численні вбивства не тільки не посадили, але навіть не оштрафували! Навіть не докорили! Навпаки, тільки хвалили й підбивали, мовляв, продовжуйте в тому ж дусі, мем!
– Так що ж нам тепер робити?! – викликнув персонаж Захар Захарович Полуящиков.
– А що тут можна зробити, – зітхнув персонаж Солопій Охрімович Нишпорка. – Нічого! Нам залишається тільки плюнути.
– У пробірки?
– Ні, взагалі.
– Тьху!!!
– Тьху!!!
* * *
– Так, мій персонажу Солопію Охрімовичу Нишпорка, ти правий: натурника Іллю Григоровича Небіжчика вбив не хто інший, як я сам, – кажу я – автор оповідання "Хто уколошкав натурника?", закінчуючи оповідання. – Але хоч ти мене й викрив, мені це дійсно нічим не загрожує. Ми, автори, добре влаштувалися: можемо у своїх віртуальних світах творити які завгодно лиходійства й при цьому залишатися абсолютно безкарними. Багато хто з нас, тішачись своєю безкарністю, мучать і вбивають персонажів у таких кількостях, що це схоже на літературний голокост. Особисто я вбив натурника не тому, що я такий кровожерливий (навпаки, я навіть зазнаю каяття сумління із цього приводу, хоч натурник і був не справжньою людиною, а придуманим мною персонажем, тобто істотою, так би мовити, не існуючою), а для того, щоб показати громадськості, наскільки ви, персонажі, перед нами, авторами, безправні й беззахисні. Може, коли-небудь людство дійде до такого рівня гуманності, що навіть за невиправдане вбивство персонажа автора будуть якщо не саджати за ґрати, то хоча б штрафувати, що призведе до різкого зниження кількості насильства в літературі, кіно і т.д. А поки що… Я вам, персонажам, не заздрю, ой, не заздрю.
Ех! Як все-таки здорово, що сам я – не придуманий кимсь персонаж (чи, може… ні, сподіваюся, що так), а навпаки – автор! Як здорово, що я можу робити зі своїми персонажами що бажаю, не боячись, що мене за це покарають! Красота!!!
І отут я, автор оповідання "Хто уколошкав натурника?", тішачись своєю безкарністю, починаю так дико й моторошно реготати, що від цього страшного сміху в моїх персонажів кров холоне в жилах…
Це і є обіцяна в підзаголовку дурнувата розв'язка!
1986, 2000 р.