Дійсно, вона не молода, так щей така робота, яка випала їй зараз — не з легких, просто посидіти не вийде.
— Ось дивись, це приклади малюнків. Потрібно зібрати дітей по лікарні та попросити намалювати, ще й потім сфотографувати їх. Тема: "За що ми вдячні лікарям". Зрозумів? — в її руках лежав згорток малюнків . Їх було не багато та по них було помітно, що малювали діти.
— Але ж до чого тут я? Я ж просто пацієнт, такий як і всі, чому саме я маю бігати?
Ці питання не сильно навантажили медсестру, вона просто гучно вдихнула. Я не сильно хотів допомагати але розумів, що необхідно тому що в цій лікарні побуваю, ще не один раз та й вона не звільниться завтра. Потрібно ж тримати друзів серед персоналу. Диви бо врятує, як рятувала раніше.
— Ех, так, ти можливо правий. Але це тобі, щоб було не нудно. Всерівно, що робиш, так це члени пинаєш цілими днями. А тут тобі така робота, дивись можливо друзів серед молодших нахватаєшся, — вона усміхнулась та підморгнула, я лиш закотив очі назад, — добре, добре, що ти хочеш у відповідь?
Після цього питання я задумався. А що? Це ж яка вигода! Тільки потрібно подумати, що просити, у мене ідей нуль. Хоча можна було б попросити мед. картку Віка але ж я й так все побачив. Подивившись ще пару хвилин на її руки, в яких досі лежали малюнки, я мовив:
— Гаразд, я зроблю це, у відповідь з тебе бажання. Що попросити я ще подумаю, діло серйозне, як не як.
— Добре, а тепер тримай таблетки, крапельницю я поставлю вже увечері, — вона віддала малюнки та пігулки мені, а сама взяла документи, щоб покласти їх на місце,— берись за цю справу зараз, потрібно зробити до кінця тижня.
Після цих слів Зоя пішла у медсестринську, адже тільки, що почався тихий час у відділенні. Я ж почав розмірковувати, що робити далі. До кінця тижня три дня, потрібно зробити реально поскоріше, бажано сьогодні/завтра, щоб забутися. Тільки я не знаю, як це зробити...
Я присів на лавку біля своєї палати, обперся об стіну та закрив очі. Не люблю мати справи з компаніями, не важливо чи це дорослі люди, чи, як в цьому випадку з дітьми. Це багато шуму, галасу та й проблем не мало, особливо з моїми раптовими нападами. Ще й поки вмовиш намалювати, а потім ще й розповісти, що саме малювати той і рак на горі свисне. Але я погодився, так що діватися немає куди.
Просидівши так ще зо пів години, я вже почав куняти але до мене в голову несподівано прийшла ідея. За цього сів випрямивши спину та граючись з своїм каштановим волоссям здумав. Швидко вийняв з кишені телефон та обрав контакт Рози. На екрані з'явилася репліка: "Чекаю на задньому дворі , є розмова." Ай дійсно зараз вона б могла мені дуже допомогти та ще й самій накрутити підписників на цій добрій справі. Я схватився і що є сили побіг на місце зустрічі, хоч причин поспішати немає адже це зустріч з дівчиною, поки вона збереться так й день пройде.
Знову, як вранці — брудні калюжі під ногами, шум та високі дерева. Лавка була мокрою та холодною але я на неї сів. Почав хлюпотіти водою, що під ногами та бездумно дивитися на гору. Там, лиш безгране блакитне небо, мов полотно художника, його прикрашали білосніжні хмаринки. Он пливла хмаринка немов у формі метелика. Вона була великою та по своєму красивою. За нею, в такт йшла хмарина у формі змія — така ж довга, з великою головою на початку й темна, мов київське пиво. Мабуть скоро буде дощ, а можливо і гроза.
— Щось трапилось? — від цих слів у мене, аж кров у п'ятки пішла, настільки неочікувано з лікарні вийшла Розалінда.
Вона була в теплому халаті, у в'язаних шкарпетках та з навушниками на плечах. Руки знаходились у кишенях, нервово щось перебирали. В її очах був страх, вона напевно хвилювалася, чому я так несподівано її покликав. З червоним волоссям грався неслухняний вітер, це виглядало красиво.
— У мене є до тебе пропозиція, — похлопав по місцю поруч, вона помахала головою. Напевно не хоче сідати, тому що місце холодне та вологе. Це тільки у мене може вистачити хоробрості та байдужості до себе, щоб сісти на таку лавку, ще й не примостивши щось під себе.
— Дивись, у мене є малюнки, які намалювали діти. Потрібно намалювати ще декілька та сфотографувати з ними дітей у компанії. Тема: "за що ми вдячні лікарям.",— вона задумалась, тому я додав, — Я хотів показати тобі вдалі місцини в медичному закладі але все-таки, як щодо зробити ще одну хорошу справу в останні дні?
Вона не довго думала та швидко промовила, перестрибуючи з ноги на ногу:
— Бр-р, добре. Ідейка хороша — згодна, я б ще й виставила пост у соц. мережі, це й підписників назбирало, й взагалі цікаво.
— Вірно, тоді я надам цю роботу тобі?
— Давай та пусти мене всередину, я поспішала до тебе тому й не одягнулась тепло, а ти ще й затримуєш, — не витримала вона.
— Окей, на тримай малюнки. Щоб до кінця тижня було готовим, чекаю на результат — підморгнувши сказав у відповідь.
— Добре, добре.
Після цих слів вона забігла у лікарню. За нею, мов пісня з даху опали краплини дощу. З кожною хвилиною він посилювався, тому я не витримав та побіг за Розою слідом. Її звісно не наздогнав.
Зайшовши у палату, всі були на місці. Микита задротив, а Віктор мовчки дивився у стелю, про щось думав або мені це просто здалось. Поклавши куртку в тумбу я присів напроти Віка, той не звернув уваги.
Вікна були з одного боку мокрі за дощу, підвіконик також, адже шибки — не нові. Це розслабляло, як спокійна музика. Такий краєвид також можна було назвати піснею — піснею дощу. Я схватив блокнот та воду, фарби з олівцями. Почав водити по аркушу пензлем. Я не зважав на інших уваги. Було всерівно, просто дихав цим листком але тепер це не просто білий аркуш, а малюнок. На якому виднілись хмари, білі хмаринки на ідеальному полотні — небі. Це те, що я бачив на вулиці. Поки я малював, за моїми урівноваженими помахами рукою слідкував Віктор. Він мовчав але був у захваті. Це помітив і я.
— Цікаво?
Вік просто протягнув руку, щоб подивитися, що намальовано. Він дійсно був зацікавлений, навіть дуже, неначе зараз побачить оригінал картини Ван Гога.
— Там не вистачає, лиш фрази, я її недописав, — після моїх слів, хлопець подивився з питанням самісінько у очі, — люблю додавати їх до малюнків, не знаю чому – подобається... так, про яку я? Ха.
Я задумався та зиркнув ще раз на малюнок:
— Ххмари вони, як люди. Ти не знаєш звідки вони, які новини тобі принесуть та чи закінчиться їх візит добре.
Потім стало тихо. У відділенні досі була тиха година. Навіть Нік поклав телефон та вирішив поспати. Віктор задумлено подолав тишу:
— Вау.
Його голос був такий ж прекрасний, як і вчора. Я зрозумів, що здивував хлопця, це неймовірно радувало. Але цікавість брала над мною контроль:
— Ти справді зробив самогубство? — хотілось перевірити побачене в медкартці – інтрига била битою по спині, яка могла лиш мовчки нити.
Віктору не сподобалось поставлене питання і він обернувся до мене спиною, таким чином показуючи, що від нього відповіді він не почує.
— Я не для того, щоб тебе засудити чи почати ображати, — не збирався здаватися, тому продовжував наполягати на відповіді, — подивись, будь ласка.
Хоч в ці слова прозвучали жалюгідно, всерівно я стояв на своєму. Моя рука підняла рукав светру на іншій руці. Було темно але не численні порізи можна було помітити. Деякі були свіжими, на них застигла темно-вишнева кров. Вік не з хочу обернувся та закляк на місці. Він був здивований. Між ними запанувала тиша, тиша — найкраща мелодія з усіх почутих.
5 розділ "Зваблива відповідь"
— І погляд твій – він вартий більше міліони слів. Святослав Вакарчук.— Чому? — у Віка був стривожений голос, такий беззахисний та наляканий.
Він обернувся до мене обличчям та рукою повільно доторкнувся до ран, щоб переконатися у правдивості побаченого. Доторк злякав мене, я здригнувся, по худому тілу пройшлись мурашки. Відповідати не хотілося, що ж я скажу? Що просто нудно, чи почати розповідати всю свою історію, починаючи з пелюшок? Ні, я не хотів ні брехати, ні читати реферати та взагалі щось розповідати. Тому почалася гра: "хто перший скаже".
Тиша панувала недовго, Віку було цікаво не менш чим власне мені, тому він перший здолав мовчанку:
— Ти тільки таким способом?
— Я не буду відповідати, поки ти не даси відповідь на моє питання,— це прозвучало злісно, та й на обличчі були тільки серйозні риси.
Віктор звісно не хотів відповідати, він би втік від запитання, якби не переконався зараз у моїй впертості. Поки хлопець підбирав слова, я запалив цигарку. Ситуація була важкою та й курив востаннє вранці, тому терпінню було кінець, що щодо цигарки, що щодо Віка. Зараз би ще каву випив, як би не розмова. Я відвів руку Віктора від своєї й присів на підлогу, нахилився до хлопця.
— Ти дебіл, — ці слова не здивували того кому вони були адресовані. Він навіть з злістю вдихнув, мабуть хотів почати виправдовуватися але цьому завадила різкість — я неочікувано встав та направився до виходу. Мені може попасти за цигарку, потрібно поважати інших.
— Пробач, — ледь почулося за спиною.
Віктор не хотів, щоб так склався наший перший діалог. Він багато за що вдячний мені, адже саме я покликав медсестру коли він прокинувся, тільки я можливо зможу його зрозуміти або йому допомагати далі але Віку було страшно, він боявся людей, він боявся себе, так принаймні думав я.
Не почув його слова, безтямно вибіг у коридор. Це дивно виглядало, ще й з цигаркою в зубах. Пощастило, що ні на кого не натрапив. Я хотів занотувати свої думки в зошит, але він лежав у тумбі, що в палаті, а повертатись бажання не було. Махнув рукою направився до виходу по бажаний кофеїн, записати свої думки можна й в нотатках, що на телефоні, це не проблема.
На вулиці було холодніше, чим вчора. Природа повільно засинала, пожовкле листя в основному лежало на землі.