Іноді він наче і нормальний, а іноді стає замкненим, втрачає контакт з оточуючим світом і навіть починає вірити у свої фантазії.
Ми сиділи в кабінеті Джен. Вона була у білому лікарському халаті, ще не встигла його зняти, щойно повернувшись з "ку-ку хауза", куди потрапив її пацієнт.
— По-перше, Вікторе, повторюю вкотре, ви маєте затямити головне: якщо людина потрапила до психіатричної лікарні, це означає, що в неї однозначно щось не в порядку з головою, якою би нормальною вона не здавалася. По-друге, те, що ви називаєте дивацтвом, у "Пораднику з психіатричної діагностики" має свою назву. Шизоїдність. Запам'ятали? Ши-зо-їд-ність, — вона повторила по складах. — Це відхилення не таке руйнівне і не так яскраво виражене, як, скажімо, шизофренія, і лише досвідчений лікар може його діагностувати. Але загалом ви все правильно описали: така людина поводиться неадекватно, вона не може вкоренитись в реальності, не може зрозуміти і саму себе, тому повністю поринає у світ своїх фантазій. До речі, шизоїдність сьогодні дуже поширена серед американської молоді. Я нещодавно читала статтю, де впевнено доводиться, що за останні чверть століття взагалі всі психіатричні хвороби в Америці значно "помолодшали": серед молоді все частіше зустрічаються і шизофренія, і маніакальна депресивність. Про наркоманію і суїцидальність навіть мова не йде, зрозуміло без зайвих слів.
Джен встала і, знявши халат, пішла до вішака, щоб повісити його на гачок. Тук-тук-тук — дзвінкий цокіт підборів по підлозі за моєю спиною. Повернулася, поправила спідницю, потім волосся. Останнім часом вона почувалася дуже вільно у моїй присутності.
— Коли мої діти вчилися у школі, до нас додому приходили їхні друзі з проханням, щоб я дозволила їм деякий час пожити в нас. Тому що батьки, дізнавшись про те, що їхні діти не такі, як всі — скажімо, гомосексуалісти, або курять травку, або потворять себе татуюванням і пірсингом, — влаштовували їм справжнє цькування. Ви собі уявити не можете, скільки серед цих підлітків було шизоїдів, подібних до цього Френсіса! Азохен вей**, — закінчила вона на ідиш.
Глава 8
А наступного ранку в суботу я зупинив машину в районі Вільямсбург, де живуть переважно євреї.
До салону машини крізь прочинене віконце вітер доносив зойки ворон, що кружляли над високими платанами і над дахом синагоги неподалік. Двері синагоги іноді відчинялися, звідти виходили чоловіки та жінки різного віку, деякі з дітьми. Джен була ще там, всередині. Була одна. Одна-однісінька. Півгодини тому я бачив, як вона увійшла туди, привітавшись із якоюсь молодою парою.
Про що молиться вона там, в храмі, де звучать томливо-тягучі плачі рабинів? Чи ходить вона до синагоги, віддаючи данину традиції? Чи задля того, щоб сусідки не тикали на неї пальцем, звинувачуючи у безбожності? Чи щоб зустрічатись там із викладачами єврейської школи, де вчилися її діти? Чи аби не втрачати корисні зв'язки? Бути у натовпі?
Що я знав про її особисте життя, про її родину? Одного разу вона розповідала мені про свою бабусю, яка дивом вижила у концтаборі в Дахау, працюючи санітаркою в тифозному бараку. У похилому віці бабуся захворіла на хворобу Альцгеймера, і родичи віддали її до будинку престарілих. Джен через це довго мучилась почуттям провини, хоча тоді була ще підлітком. Описуючи мені останні дні життя і смерть бабусі, вона, і через тридцять років, дещо рознервувалася.
Батько Джен, поки не вийшов на пенсію, обіймав якусь адміністративну посаду в єшиві (єврейській школі), мати була домогосподаркою. Ще в неї була старша сестра Сара. За напруженим голосом, яким Джен розмовляла із Сарою по телефону, можна було здогадатись, що стосунки між сестрами не дуже душевні.
Мені було відомо про її спробу стати балериною, конфлікт через це з родиною. Через травму незіграна партія Одетти-Лебедя. Напевно, вона відчувала комплекс неповноцінності — почуття гидкого каченяти, який так і не став прекрасним лебедем.
Незрозуміло, чому Джен зупинилася на такій низькій службовій сходинці, чому не пішла далі по кар'єрних щаблях. Адже могла би стати і заступником директора клініки. Знань та медичного досвіду в неї для цього більше, ніж достатньо. Чи її приваблює спокійне життя? Прогулянки бутіками, скупляння модного шмаття, спасалони, — всю цю мішуру вибрала замість кар'єри?
Або ж займалася родиною, дітьми, не вистачало часу на щось більше? І так ото воно й пішло-поїхало. А коли стала коханкою Шварца, взагалі зникла потреба напружуватись.
А дітлахи виросли. Старша дочка вже випурхнула з дому; син — через кілька років — теж випурхне. Залишиться Джен сама, у порожньому гнізді. Тільки чоботи-ботфорти. І стариган Шварц.
Пам'ятаю, в університеті одна викладачка, під час обговорення теми "Кризи віку у чоловіків та жінок" і так званого "синдрому порожнього гнізда", ділилася своїми відчуттями, коли її діти виросли і залишили рідний дім. "Зникли запахи! В квартирі зникли запахи моїх дітей! — казала вона. — Я ходила по квартирі і весь час принюхувалася. Але дім став порожнім і чужим — в ньому не було запахів дітей!"
Я уявив собі Джен в ролі "нюхальниці". Діти розлітаються, і, мабуть, пройдуть роки, доки вони відчують гостру тугу за покинутою домівкою і матір'ю в ній…
Плач, Джен! Плач! Все твоє особисте життя — і з колишнім чоловіком, і зі Шварцем — це угоди, бізнес-контакти! Але нехай тільки Бог засудить тебе за твій зв'язок зі старіючим чоловіком, у якого є родина. Нехай лише грізний спів рабина, звернений до Всевишнього, пробуджує у твоїй душі жаль.
Але хіба я, таємно переслідуючи тебе, маю право засуджувати твоє життя? Адже я також був одружений. І, до речі, зраджував дружині. А от дивлюся, дивлюся із тугою, як ти зараз виходиш із дверей синагоги, де замовкли молитовні співи, де Богові віддали Боже.
Ти — в чорному велюровому пальті і у півчобітках. Поправляєш капелюшок, перемовляючись з якоюсь жінкою. Мабуть, смієшся. Але твій сміх до мене не долітає. Я чую лише воронячий ґвалт і гуркіт автомобілів, що їдуть повз мене.
Ти хитаєш головою — може бути, тебе зараз запрошують у гості на якесь єврейське свято. Питимете там кошерне вино і їстимете кошерні булки. Будете обговорювати там свої справи: чиєсь обрізання, чи чиюсь хупу (єврейську весільну церемонію) в дорогому ресторані, або неподобства, які відбуваються у благодійній організації, що допомагає жертвам Голокосту.
Між нами — прірва, яку не здолати жодному "Боїнгу".
Прощавай, Джен! Прощавай, моя прекрасна леді в капелюшку!..
Вона відходить вбік, зупиняється біля самого бордюру, дістає мобільник. Мабуть, як і минулої суботи, викликає таксі. Чекає, переступаючи з ноги на ногу. Злегка пересмикує плечима. Холоднувато. Листопадовий вітер. Тягне вогкістю від чорної землі і мокрого асфальту.
Туп-туп. Туп-туп. Підбори чобітків. І … раптом падає з неї чорне пальто, підхоплює його сильним вітром і уносить кудись — за будівлю синагоги, за дорогу, за кущі. І чобітки летять услід. І спідниця довга, і блузка, — все, все летить, пошматоване вітром!
І… пам-пам-па — плине білосніжна Джен у балетній пачці. Пам-пам-па… Руки її тріпотять, наче струшуючи з пір'я краплі води, груди здіймаються, шия граційно вигнута.
Тихо, похмуро на нічному озері. Тужить Лебідь. Плаче його зачарована душа. Місяць ллє з неба світло, що тоне в озерній глибині.
І чаклун Шварц бігає навколо Лебедя, хихоче злосливо. Кар-кар!..
Де ж той принц, юний закоханий принц, котрий вразить своєю стрілою чорного Ворона?..
— Ж-ж-ж, — під'їхало і зупинилось таксі.
Джен відчиняє задні дверцята машини. Перед тим, як сісти в неї, раптом оглядається. Кидає тривожний погляд у мій бік…
Глава 9
Цілими днями Френсіс пропадав у студії Джеймса: навчався звукозапису, прибирав там, пилососив, відносив пошту. А у вільний час, коли зала була порожньою (бо запис міг тривати іноді і до півночі, і до другої ночі), грав на роялі. Словом, хлопчина опинився у слушний час у потрібному місці.
Деколи він ділився зі мною своїми планами на найближче майбутнє: створити панк-групу Crazy Brothers ("Божевільні брати"), записати перший альбом і зняти відеокліп.
Так, бувало, що він замикався в собі, наче равлик у мушлі. Проте у періоди підйому справляв надзвичайне враження: говорив вільно, іноді навіть зухвало, жестикулював розкуто, міміка була жвава, у рухах з'являлась особлива пластика.
Дивлячись на нього, я сердився на Джен за те, що вона так легко записала його в шизоїди і на цьому заспокоїлась. От же ж ці психотерапевти: поставлять на лоба клеймо "шизоїд" чи "хронічно суїцидальний" — і справу зроблено.
А Френсіс — артист, справжній артист! Артист — без сцени, без знімального майданчику, без концертів — задихається, наче риба, яку викинули на пісок. Артисту не можна довго залишатися поза мистецтвом, не займатись тим, для чого він призначений і задля чого створений Богом. Так, всі справжні артисти, музиканти, художники — неадекватні. Але ж на те він і талант, щоби бути особливим, унікальним.
А вона: "Шизоїд, шизоїд"! Хлопець просто все життя не знав і не розумів, для чого народжений, може, таємно мріяв про кар'єру поп-зірки, але ні з ким не ділився своїми мріями. Замість сцени, роялю, направлених на нього софітів бачив лише п'яну хвойду матір, щурів у гуртожитках, зазнавав принижень у прийомних родинах.
Психотерапевти! Коли у вашому кабінеті з'явиться новий пацієнт і ви дізнаєтесь, що він артист, художник або музикант, прохаю вас: закрийте свої товсті книжки з психіатрії! Відійдіть від цієї людини якомога далі, навіть якщо ваш офіс маленький за розмірами! Дайте артисту якомога більше простору, свободи, дайте йому відчути себе на сцені, за роялем, у мольберта! Станьте для нього вдячним глядачем, прихильником — і ви врятуєте його швидше, ніж будь-які ліки, уколи і ваші марудні психотерапевтичні сеанси!
***
— Послухай, бро.