Інна. Частина перша

Якось пiд вечiр звертається голова Громади — чи не згоджусь термiново надати хорошим хлопцям друкарську машинку?

Заснiженими провулками примандровуємо з ним у двiр нiчим не примiтного особняка. Усерединi ступаємо в густу хмару цигаркового диму. Рiзко на мить обiрвав­шись, запальна багатоголоса розмова спалахує заново.

Вияснивши, що тип доставленого пристрою нiкому не знайомий, мене просять пособити iще й друкуванням.

Влаштувавшись на двох стiльцях у закутку, де менший бедлам i поряд цокоче iнша машинка, беру накиданий кострубатим почерком документ: "Звернення до iнтелiгенцiї Радянського Союзу". Заглядаю у довгий, на цiлий аркуш, список пiдписiв. Овва! Перелiк ор­ганiзацiй, найм'якший офiцiйний прикметник до яких — "екстремiстська", а навпроти — вiдомi iз зарубiжних радiоголосiв прiзвища дисидентiв. Сам текст лишає дале­ко позаду теперiшнiй бар'єр дозволеного.

Тамуючи зрадливий лоскiт пiд грудьми, берусь, реда­гуючи по ходу форму деяких зворотiв, до працi. Одно­часно пильно, напружено всотую навколишнє.

З кiмнати в кiмнату стрiмко снують кiлька десяткiв середнього вiку, сухорлявих, переважно невисоких, чо­ловiкiв у темних, дiлових, наче з чужого плеча, костю­мах i при краватках. Волосся у декого, схоже, ще не встигло як слiд вiдрости. Бадьорi, сп'янiлi вiд свободи голоси, мiж яких видiляються хриплуватiстю кавказькi, сиплють правозахисною термiнологiєю, дiляться тюремни­ми, табiрними історіями, згадують друзiв, що лишаються в мiсцях вельми вiддалених.

Є i земляки. "З українцiв, — чую, — походять най­лютiшi гебiсти, але й наймужнiшi полiтв'язнi".

Взаємини мiж присутнiми надзвичайно сердечнi. Кожен, виявляючи потрiйне, небачене в повсякденнi лицарство, прагне поспiлкуватись iз кiлькома, теж знайомими з до­питами й пересилками, прибалтiйками. Певно, жiнки цi вартi поклонiння.

Якщо хтось, аби похапцем перекусити, забiгає на кух­ню, користується, iгноруючи нiж та виделку, тiльки лож­кою. Бравада, чи дiйсно невикорiнювана арештантська звичка?

За пiвнiч проводжаємо до вокзалу кiлькох краян. У них передчасно потемнiла шкiра обличчя, розложистi вуса, добрi, навiть наївнi, очi. Навперебiй захоплю­ються "найвiльнiшим мiстом Вiльнюсом", де змогли так безперешкодно зiбратися й провести дводенну зустрiч.

Вiд початкової моєї наcтороженостi не лишилось i слiду. Приглядаюся до супутникiв iз захватом та шано­бою. Простi, дотепнi, незлобивi, аж нiяк не геройськi з вигляду, люди це, безумовно, особливого гатунку.

Пiд час армiйської служби я стрiчав непiдробних, го­тових без вагань пiдставити вiдчайдушну голову пiд кулi, смiливцiв. Та хоробрiсть їх, випробуваних вогнем, водою й Афганiстаном, безслiдно розвiювало наближення особiста.

Цi ж учорашнi зеки про "гебню" говорять з пре­зирством, заради переконань готовi хоч завтра вернутись за грати. Не чути вiд них i скарг на жорстоку, що вiдiбрала найкращi роки, долю. Швидка, жвава мова поз­бавлена вироблених радянськими часами замовчувань, на­тякiв, евфемiзмiв.

Вражаючись на диво рiзностороннiм (коли тiльки встигли набути?) їхнiм знанням, можу, проте, зауважити в тих досаднi прогалини. Один iз всесвiтньовiдомих про­тивникiв комунiзму не знайомий, виявляється, з "Бiсами" Достоєвського.

Рвуться у бiй дисиденти несамовито. "Нам би газетку тиражем тисяч десять — умить перевернули б Україну!" Легко спалахують, готовi змагатися за дрiбничку. Поба­жання "Сiдай за мемуари!" прибирає в їх устах глузливо­го вiдтiнку.

Перед розставанням я достеменно закохуюсь у цих лю­дей. Поряд з ними цiкаво, окрилююче i — незатишно: усвiдомлюєш власну нiкчемнiсть. Мабуть, що дворушниць­ка, наскрiзь просякнута брехнею, попередня дiйснiсть могла готувати мiсце для них хiба що у казематах.

А передруковуванi звернення вже назавтра можу почути в "Голосi Америки".

... Чалапаючи розмоклим снiгом попри закличнi збли­ски вогникiв пивбару, довжелезними сходами здiймаюсь на Тауро (Турячу) гору. Це раз на тиждень, вечорами, зби­рається Рада Вiльнюського осередку.

Клишоногий дiдуган, вахтер Палацу профспiлок, довго комизиться, поки знайде ключа. Для старого це форма спiлкування, спосiб виказати власну значущiсть. Трап­ляється, що кiмнати усi зайнято, — тодi присядемо на стiльцях у фойє чи навiть у гардеробi.

Поволi, один за одним, стягуються члени Ради, пiдхо­дять просто зацiкавленi. Зморенi пiсля робочого дня об­личчя, запаленi очi, глухi голоси. Хтось нишком вкидає до рота таблетку. Дома полишено важливi справи, некорм­ленi сiм'ї. А як приємно б розслабитись перед телевiзо­ром, полистати книжку!

Починаєм обмiрковування невiдкладних громадських за­ходiв, розподiл обов'язкiв.

Заплановано, наприклад, приїзд ансамблю. Хто вестиме переговори з гостями? Хто забезпечить їм готель? Хто придбає зворотнi бiлети, замовить залу, напише статтю, "проб'є" її в газету? Хто розповсюдить квитки, розк­леїть афiшi, роздасть запрошення? Хто зустрiне ар­тистiв, розважатиме їх, проведе на нiчний поїзд?..

Все це в умовах, коли кожна, здавалось би, дрiбниця може легко перерости в нерозв'язну проблему: мiсць у готелях нема, мiжмiський телефон не з'єднує, залiзничнi квитки давно розпродано. А скiльки часу i сил вiдбирає соцiалiстичний, з тотальним дефiцитом, побут! Дово­диться набувати десятки нових навичок, вiдкривати прит­лумленi досi здiбностi.

Той, хто звик уникати роботи, знайде привiд ухили­тись вiд неї й тепер. Перевантажений звалить на себе ще один тягар.

Поступово розмова розкручується все ширше. Якого iще вiдомого митця запросити? Якими українськими акцiями подивувати Вiльнюс? Чим розворушити вперто дрiмаючих, пасивних краян?

Iдеї, бiльшостi з яких не судилося здiйснитись, так i вилiтають з розпалених голiв. Плани сягають фан­тастичних висот. Забуваються втома, турботи, взаємнi непорозумiння. Дiлову рiч пересипають жарти, при­повiдки, потiшнi житейськi iсторiї. Ми — друзi, брати, однодумцi, богатирi: штурмуєм захмарнi висоти. Мета, що об'єднує нас, така благородна!..

Виходимо пiзно вночi, похрускуючи щойно намерзлим льодом. Випадковий перехожий зачудовано озирається на лементуючу дивною мовою, запально жестикулюючу ватагу.

Завершальне речення уривається на пiвсловi з дверей пiвпустого останнього тролейбуса.

Вдома намагаюсь якнайтихше вiдчинити дверi, беззвуч­но прошмигнути спiльний для двох кiмнат крихiтний кори­дорчик. Все одно чути визивне, багатозначне покашлюван­ня сусiдiв. Поринаю в задушливо-густу, жарку темряву кiмнати, навпомацки оминаю дитяче лiжечко, якомога обе­режнiше, аби не звалити що-небудь, роздягаюсь.

— Що там трапилось таке нагальне? — крiзь сон види­хає дружина. — Чи не пожежа?

— О, багато всього! Зажди, розповiм наранок.

... А от просаюдистське крило Громади рушає на чер­говий, лiк яким Литва уже, певно, згубила, мiтинг.

 Нас набагато, але прапор, самотужки сшитий з блакитного й жовтого ситцю, трiпоче високо, притягує всi пог­ляди. Почуваючись акторами на сценi, крокуємо, розпра­вивши плечi, гордо пiднявши голови. Дiставшись до мiсця, куди пiслягрозово збiгаються людськi потоки, проштовхуватимемось, аби бути помiтнiшими, ближче до центру. Там тiсний натовп захистить од вiтру, палкi промови зiгрiють на холодi.

А поки йдемо, час вiд часу природня цiкавiсть котро­гось мiсцевого, що довго приглядався збоку, смiливця бере таки верх над цивiлiзованою стриманiстю:

— Атсiпрашау, кєно чя вєлява? (Перепрошую, чий це прапор?)

Почута вiдповiдь змушує хапати, нiби риба на сушi, повiтря, ошелешено перепитувати:

— Ук — ра — i — нє — чю???

Радiсть вiдкриття безмежна:

— Українцi — мають символiку! Оце ж бо так! Молодцi! За нашу i вашу свободу!

Спроба додати щось по-нашому кiнчається, найчастiш, спотвореним: "Здоровенькi були!"

Менший подив викликало б, певно, знамено Еквадору чи Нової Гвiнеї.

Ех, несолодко належати до недержавної нацiї...

До весни життя Громади ще iнтенсивнiшає. Особливо широко — з приїздом найвiдомiшої виконавицi народної пiснi, спектаклем молодiжного театру того ж Товариства Лева, пробою власних творчих сил — вiдзначили Шев­ченкiвськi днi.

Щобiльш засмоктуюча дiяльнiсть поглинала усе моє дозвiлля, вiдривала вiд сiм'ї, гальмувала професiйний рiст. Потреба вiдмовлятись вiд усталених звичок i упо­добань викликала внутрiшнiй спротив, породжувала душев­ну кризу. Чи не покинути, поки не пiзно, усе це, верну­тись до розпорядку спокiйнiшого та впорядкованiшого?

Саме у цi вихiднi, коли проводиться черговий захiд — концерт популярних на Українi братiв-кобзарiв — я пок­лав собi не брати участi в його пiдготовцi, а, вирвав­шись iз неперервностi справ, осмислити становище, i, поглянувши заодно, до чого прийшло трiшечки "старше" українське Земляцтво в Естонiї, прийняти, можливо, рiшення.

Проте, чим ближче пiд'їжджаємо до Вiльнюса, тим яснiш усвiдомлюю: шляху назад нема, всi помисли нероз­ривно прикутi до Громади.

Як там у наших? Що нового? Чи вдало провели концерт?

Коли посеред ночi автобус розкидав екскурсiйну групу по притихлому Вiльнюсу, я, вийшовши в числi перших, поспiшав додому з переконанням, що вже назавтра знову занурюсь у виснажуючу, нескiнченну, таку уже невiддiль­ну вiд мене, громадську круговерть.

Прагнучи закрiпитись на паперi, розмаїття подiй у Громадi оформляється в iнформацiйний вiсник. Невеличка газетка, що друкується на машинцi, а розмножується ксе­рокопiюванням, має успiх i в Українi. Я, окрiм постiйного дописування, беру на себе роль коректора, а згодом i макетувальника.

Добиваємось, хоч коротких i лише двiчi на мiсяць, регулярних українських передач на литовському радiо. Першi випускаємо, затрачуючи неймовiрну кiлькiсть нервiв. Надалi ж, освоївшись, вчорашнi аматори виходять в ефiр уповнi фахово.

А яка Громада без недiльної школи? Дiти зiбрались насупленi, недовiрливi, дуже рiзного вiку й пiдготовки. Та молодий, метикуватий вчитель вмiє дати собi раду. Литовськi властi готовно допомагають iз примiщенням.

На початку травня, узявши частину вiдпустки, вирушаю до Львова.

Полiтичнi процеси тут, хоча й вiдстаючи вiд при­балтiйських десь на пiвроку-рiк, помiтно просунулись.

За нацiональну символiку, що у Литвi пробилась так миттєво й невимушено, точиться боротьба не на жарт — повсякденна, запекла, багатопроявна.

Окремi смiливцi вiдкрито носять синьо-жовтi значки, налiпки, кокарди з тризубами.