Айкі

Анатолій Мицкан

Сторінка 5 з 17

Од­ні­єю ру­кою він все ще три­мав ло­па­ту, а дру­гою по­чав ко­лу­па­тись у но­сі. Бу ди­ви­в­ся на ше­в­ця і не знав, що від­по­ві­с­ти.

— А ді­дь­ко йо­го зна­є. — від­по­вів Ай­кі.

— То хі­ба не то­бі ки­ли­м­ка ши­то? — пе­ре­пи­тав йо­го швець.

Ай­кі за­ду­ма­в­ся. По­тім ска­зав:

— Та ні­би ме­ні, але, ма­буть, тре­ба бу­де да­ти по­ка­та­ти­ся.

По­чу­в­ши це, Ча­м­ба ожив.

— Йо­му? — спи­тав швець, по­ка­зу­ю­чи на Бу. Бу зди­ву­ва­в­ся і по­спі­шив схо­ва­тись за Ай­кі. Ча­м­ба та­кож зди­ву­ва­в­ся, але хо­ва­ти­ся не став.

Ай­кі по­ди­ви­в­ся на Бу, по­тім на Ча­м­бу і від­по­вів:

— Їм оби­д­вом.

Ча­м­ба за­ся­яв.

— Ший так, щоб ки­ли­мок усіх нас ви­три­мав. — ос­та­то­ч­но ви­рі­шив Ай­кі.

Це всім спо­до­ба­лось.

— А ви, хло­п­ці, зна­є­тє, ку­ди ле­ті­ти?

— Ні. — від­по­вів Ай­кі за всіх.

Швець по­ди­ви­в­ся дво­ма го­ло­ва­ми на Ай­кі:

— Вам ще не да­ли ка­р­ту не­ба?

— Ні. — при­зна­в­ся Ай­кі, а Ча­м­ба за­хо­тів ска­за­ти щось з цьо­го при­во­ду, тіль­ки Ай­кі за­ту­лив йо­му ро­та ру­ко­ю.

— Вам її на­пе­в­но сьо­го­дні вве­че­рі да­дуть. — ска­зав швець і за­кін­чив ки­ли­м­ка. — Ось він який, хло­п­ці.

Ки­ли­мок усім спо­до­ба­в­ся. Вза­га­лі-­то він був то­ч­ні­сі­нь­ко та­ким же як і до­сі, тіль­ки на­ба­га­то бі­ль­шим.

— А мо­ж­на... — по­чав бу­ло Ай­кі.

— Не мо­ж­на. — від­по­вів швець. — Так от, хло­п­ці, ле­ті­ти я вам ра­джу від кві­ту­чо­го па­го­р­ба. Во­но і кра­си­во там. Кра­що­го мі­с­ця на Ну­м­пі-­ду не­ма. Крім то­го, з ті­єї сто­ро­ни лі­та­ють ба­га­то ос­т­ро­вів. Спра­в­ді ба­га­то. Якось я, ко­ли тіль­ки по­ши­ли ме­ні мо­го ки­ли­м­ка, по­ле­тів са­ме з ті­єї сто­ро­ни. І вже че­рез пів­дня на­ди­бав ос­т­ро­ва. Ці­ка­вий та­кий. Ос­т­рів "Сні­го­ви­чок". Там тре­ба ува­ж­но, бо на ньо­му ви­со­кі ске­лі, вкри­ті льо­дом і сні­го­м. Це один з не­ба­га­тьох ос­т­ро­вів, де ні­хто не жи­ве. Зо­всім ні­хто.

Ай­кі, Бу і Ча­м­ба пе­ре­гля­ну­лись і знову ви­трі­щи­лись на ше­в­ця.

— Ці­ка­во? — спи­тав той.

— Ага. — про­гу­ді­ли всі тро­є.

— І хо­ло­д­но там, ду­же хо­ло­д­но. Віє пу­р­га, сі­че по очах, ме­те сні­го­м. Але кра­си­во. Там ча­с­то хтось про­лі­та­є. По­тім був ос­т­рів за­ко­ха­них. Я вам про ньо­го роз­ка­зу­ва­ти не бу­ду, кра­ще са­мі по­ди­ви­тесь. Там ви де­що зро­зу­мі­є­те і чо­гось за­хо­че­те.

— Чо­го це ми за­хо­че­мо? — зди­ву­ва­в­ся Ай­кі.

Швець по­ди­ви­в­ся на ньо­го: якось так ди­в­но. По­тім по­смі­х­ну­в­ся і про­до­в­жив:

— Да­лі був ос­т­рів...

— А чо­му є ута­ки з од­ні­єю го­ло­вою? — ра­п­том пе­ре­бив ше­в­ця Бу. Всі ви­ди­ви­лись на ньо­го, а він на всіх.

— Ти ба­чив та­ких? — спи­тав швець.

— Угу. — від­по­вів Бу.

— Ні­хто не зна­є. Я вам мо­жу ска­за­ти ли­ше те, що всі од­но­го­ло­ві бу­ли на ос­т­ро­ві Ерс.

— Це де? — спи­тав Ча­м­ба.

— Це не­бли­зь­кий ос­т­рів. Він ду­же ве­ли­кий і сі­рий. Йо­го ще зда­ле­ку ви­д­но по ку­пі ди­му, що ва­лить з ньо­го. Сі­ро-­че­р­во­но-­чо­р­ний дим. Там стра­ш­но. Я під­лі­тав до ньо­го, але не на­ва­жи­в­ся сту­пи­ти на йо­го зе­м­лю.

— Чо­му? — спи­тав Бу.

— Ко­ли бу­де­те там, са­мі по­ба­чи­те, чо­му. А ті, хто звід­ти по­ве­р­ну­лись, втра­ти­ли го­ло­ву.

— А хто там жи­ве? — спи­тав Ай­кі.

— Лю­ди. — від­по­вів швець, і в цю мить хтось ко­п­нув йо­го кру­г­лі две­рі.

5. Ка­р­та не­ба

— Ігі! То шо та­ка ша­ра в те­бе ро­бит? — зди­ву­ва­в­ся утак, який вва­ли­в­ся до ха­ти­ни ше­в­ця і ви­ди­ви­в­ся на Ай­кі, Бу та Ча­м­бу.

— То ж Ай­кі. — по­яс­нив швець.

Утак по­ди­ви­в­ся на Бу і ро­зу­мі­ю­че по­ки­вав го­ло­во­ю. Ча­м­ба по­ди­ви­в­ся на ута­ка, по­тім на Ай­кі, а по­тім на ше­в­ця.

— То Ай­кі. — по­вто­рив швець.

Ди­ва­ку­ва­тий утак на­ре­ш­ті знай­шов по­гля­дом Ай­кі і по­смі­х­ну­в­ся на ши­ри­ну оби­д­вох сво­їх ро­тів.

Ай­кі спо­до­ба­лось, що йо­го на­ре­ш­ті по­ба­чи­ли.

— Сі­дай, Плюх. — ска­зав швець і гість при­сів. — Ото, хло­п­ці, і він був на ос­т­ро­ві лю­дей.

— Він був? — зди­ву­ва­в­ся Бу.

— Був і не втра­тив го­ло­ву.

— Так це су­пер! — ви­гу­к­нув Ай­кі.

Швець по­ди­ви­в­ся на ньо­го і по­хи­тав го­ло­ва­ми:

— Ні хло­п­ці. Не су­пер. Він втра­тив оби­д­ві го­ло­ви.

Бу, Ай­кі і Ча­м­ба не зро­зу­мі­ли.

— На ос­т­ро­ві Ерс він знай­шов якусь ди­в­ну во­ду. Там і на­вчи­в­ся її ва­ри­ти. Те­пер он, гля­нь­те, що сти­р­чить з йо­го ки­ше­ні.

Плюх ги­к­нув і на­ре­ш­ті зда­ло­ся, що він по­чи­нає вклю­ча­ти­ся в си­ту­а­ці­ю. Він по­пра­вив пля­ш­ку, що сти­р­ча­ла з йо­го ки­ше­ні і вту­пи­в­ся в Ай­кі.

— Ото він і п'є. Від то­го оби­д­ві го­ло­ви і ду­р­ні, як про­б­ка.

— Кру­та фі­г­ня. — при­знав Ча­м­ба.

— А то ти ве­ли­кий Ай­кі! — про­кри­чав Плюх і ско­чив об­ні­ма­ти Ай­кі.

— За­пі­з­нен­ня ре­а­к­ції рі­в­но на три­дцять сім з по­ло­ви­ною се­кунд. — під­мі­тив швець.

— То­р­моз. — до­дав Бу.

— Хьто? — спи­тав Ча­м­ба.

— Ти. — від­по­вів Бу.

Ча­м­ба не зро­зу­мів і хі­хі­к­нув.

Плюх ра­ді­с­но об­ні­мав Ай­кі, а той пру­ча­в­ся і ви­ри­ва­в­ся. На­ре­ш­ті йо­му це вда­ло­ся.

— Кра­ще пі­з­но, ніж ні­ко­ли. — про­кря­х­ті­ла од­на з го­лів Ай­кі, а дру­га, яка під час об­ні­мань з Плю­хом увесь час на­ма­га­ла­ся вбе­ре­г­ти сво­го си­ньо­го но­са, що їй, до ре­чі, не вда­ло­ся, на­ду­лась і об­ра­зи­лась.

— А він кла­с­но про ка­р­ту не­ба роз­ка­зу­є. — ска­зав швець. — Хо­ча свою вже да­в­но за­гу­бив.

— Ка­р­ту не­ба. — за­во­ро­же­но ви­мо­вив Ай­кі.

— І про ось­т­рів ска­р­ба зна­ти? — про­кри­чав Ча­м­ба.

— Ка­р­та не­ба? — ви­гу­к­нув Плюх, аж Ча­м­ба під­ско­чив. — я знаю про ка­р­ту не­ба. Там фай­но. Я там був.

Плюх за­мрі­я­но по­ди­ви­в­ся на Бу. Бу зні­я­ко­ві­ло опу­с­тив очі.

— Ка­р­та не­ба. Без­ме­ж­но­го ро­же­во-­го­лю­бо­го не­ба. Ку­ди оком не шпу­р­ни — во­но всю­да. Фист при­єм­но­го від­ті­н­ку, яко­го ні­хто ні­ко­ли і уяви­ти со­бі не міг. Схо­ва­не дес у най­с­мі­ли­ві­шій уяві, чє­рує око то­го, хто своє се­р­це від­оп­ре на­сті­ль­ко, шоб йо­го вздрі­ти. Але там є, на то­тій ка­р­ті по­зна­ч­ки. То ос­т­ро­ви всі­ля­кі. Во­ни лі­та­ют. Ви­дів та­кі? — Плюх по­ди­ви­в­ся на Бу. Бу зно­ву зні­я­ко­ві­ло від­сту­пив. — Ди­в­но? І ме­ні ди­в­но, але так во­но є. Не­ве­ли­кі і всі рі­з­ні лі­та­ют со­бі у без­ме­ж­нім не­бі. І жи­вут на то­тих ос­т­ро­вах всє­кі чу­да­ць­кі ство­рін­нє. Жи­вут на сво­їх ма­ле­нь­ких ос­т­ро­вах, а де­ко­ли і шу­ру­ют до ін­ших ос­т­ро­вів. Де­ко­ли про­с­то па­да­ют з од­но­го ос­т­ро­ва на дру­гий... — тут Плюх зно­ву по­ди­ви­в­ся на Бу і роз­ре­го­та­в­ся. — ...бо ос­т­ро­ви лі­та­ют один по­при од­но­го, один над од­ним, один під од­ним ... од­ним сло­вом, лі­та­ют так, як їм за­ко­р­тит. Ота­ко­ї­во. — і Плюх по­чав по­ка­зу­ва­ти ру­ка­ми, як во­ни лі­та­ють, при цьо­му ма­ло не зби­в­ши з ніг Ча­м­бу, який сто­яв най­бли­ж­че до ньо­го. — Уявіт со­бі: ви си­ди­те на од­но­му з ос­т­ро­вів і ви­лу­п­лю­є­те­си на фай­ню­ць­ке ро­же­во-­го­лю­бе не­бо, а тут, ігі, по­при ваш ос­т­рів про­ле­тит ше один ос­т­рів, і ви вздри­те, як на не­му ці­ла ку­па всє­ких ди­в­них ство­рінь ве­се­ло ма­хає вам ру­ка­ми і шос кри­чит. То­ді ви і са­мі штри­ка­ї­те і за­чи­на­ї­те ві­та­ти їх. І кру­гом вас ба­га­то дру­зяк і всі ра­ді стрі­чі з ін­шо­о­с­т­ро­в'є­на­ми. І то­так ча­с­тє­нь­ко. А іно­г­ди до­сит до­в­го жа­д­ний ос­т­рів не про­ле­тит. І ви си­ди­те на краю сво­го ос­т­ро­ва, ди­ви­ти­си у без­ме­ж­ніст ро­же­во-­го­лю­бо­го не­ба, шо роз­ки­ну­ло­си пе­ред ва­ми, над ва­ми, під ва­ми і стає єкось тро­ха сум­но. Па­дає су­хий ли­с­то­чок, дес з яко­гос да­ле­ко­го ос­т­ро­ва, шо ле­тит ви­со­ко­-ви­со­ко вго­рі. Ви ди­ви­ти­си ту­да, де він про­ле­тів і ви­ди­те йго: да­ле­ко­-да­ле­ко. Ви­д­но тіль­ко ма­ці­ць­ку ця­т­ку. Там, на тім да­ле­кім ос­т­ро­ві, від­ий, осінь. І ви ло­ви­те су­хий ли­с­то­чок, три­ма­є­те йго на ру­ці і ду­ма­є­те про да­ле­кий ос­т­рів. А то­ді вста­є­те і від­пу­с­ка­є­те ли­с­то­чок: хай ле­тит со­бі у сво­їх спра­вах. Ото так.

Плюх, на­пе­в­но, за­кін­чив. Але ні­хто не по­няв. Всі ди­ви­ли­ся на ньо­го, а він на всіх.

— Ну, то ми пі­ш­ли. — ска­зав він і, ви­тя­г­ну­в­ши з ки­ше­ні пля­ш­ку, тро­хи сьо­р­б­нув од­ні­єю го­ло­вою і по­пле­н­та­в­ся з ха­ти.

Так він ви­йшов, але ні­хто і да­лі ні­чо­го не го­во­рив і всі сто­я­ли не­ру­хо­мо.

На­ре­ш­ті по­чу­в­ся го­лос ше­в­ця:

— Тор­ба, хло­п­ці. Те­пер у нас за­пі­з­нен­ня у три­дц...

— Да­вай до­же­не­мо йо­го! — ки­нув ідею Ай­кі і по­біг на­двір за Плю­хом.

Бу з Ча­м­бою пе­ре­гля­ну­лись і по­бі­г­ли за Ай­кі.

— Ду­р­ні ви, хло­п­ці. — ти­хо мо­вив швець. — Ду­р­ні і всьо. Не до­гна­ти вже Плю­ха. Ки­ли­м­ка то він ще не за­гу­бив, а лі­та­ти вміє до­б­ре.

Але не чу­ли йо­го хло­п­ці.

Швець ще гля­нув на ки­ли­м­ка Ай­кі, зго­р­нув йо­го ру­ло­ном і по­клав на по­ли­цю.

— Тіль­ки би Му­мік не за­був при­йти за ним. — ска­зав швець і ви­йшов з ха­ти­ни. Ча­м­ба, Бу та Ай­кі вже всти­г­ли ку­дись чку­р­ну­ти. Со­ло­д­ко по­тя­г­ну­в­ся і по­ди­ви­в­ся у не­бо. Во­но вже по­во­лі по­чи­на­ло те­м­ні­ти. — Ось ти і при­йшов, День Ве­ли­ких Ута­ків.

5. Свя­то по­чи­на­єть­ся

Ай­кі сто­яв і зди­во­ва­но ди­ви­в­ся у не­бо. Слі­дом за ним ви­бі­г­ли Ча­м­ба і Бу. Во­ни та­кож ви­трі­щи­ли­ся ту­ди, ку­ди ди­ви­в­ся Ай­кі.

— То шо є? — спи­тав Ча­м­ба.

— То Плюх по­ле­тів. — від­по­вів Ай­кі.

— Так фай­ню­ць­ко? — не по­ві­рив Ча­м­ба.

— Ага. — ска­зав Бу, на­ма­га­ю­чись щось по­ба­чи­ти з-за ши­ро­ких Ай­кі та Ча­м­би.

Ай­кі впав ду­хом і по­ну­ро пі­шов.

— Ти чьо? — кри­к­нув Ча­м­ба і по­біг за ним.

— Та я оце хо­тів у ньо­го ви­пи­та­ти ба­га­то­-шо.

1 2 3 4 5 6 7