Очухався я зв'язаний. Хлод дуже злився і бив мене ногами, а моя кохана пробувала захистити своїм тілом. Врешті вони вирішили принести мене в жертву своєму священному ведмедю, хоч дехто і хотів відразу прирізати.
Вони прив'язали мене до коня і поїхали в лісові хащі. Моє бідне Каченятко бігло за нами та де там з її ногою, скоро вона зовсім відстала. Приїхали ми на якусь галявину і стали на нічліг. Частина із них кудись відійшла, а я залишився лежати зв'язаний біля багаття. До сих пір не можу зрозуміти, як моїй коханій вдалося невидимо прокрастись до мене і визволити мене. Ми тихенько поповзли до дерев, а там встали і побігли. Та знову якийсь страшний рок – наскочили прямо на Хлода. Той вихопив меч і хотів проткнути мене, та в цю мить, моя кохана, відштовхнула мене і закрила собою. Меч Хлода пропоров їй живіт. Я ж накинувся на нього і задушив його. Повернувся до моєї Журани і обійняв її. Так вона тихо і померла в мене на руках.
Дартаз замовк. Дарина ледь стримувала сльози. Ярослав безсило зжав кулаки.
– Вона була вагітна моєю дитиною, – тяжко зітхнув гном і охриплим голосом продовжував. – Тоді я взяв меч і пішов та повбивав цих виродків, а потім покидав їх тіла в болото. Вранці ж я, за нашим звичаєм, розпалив багаття і спалив тіло своєї коханої.
Вони деякий час мовчали, дівчина витирала сльози. Хлопець не наважувався запитати про свій меч. Та гном згадав про нього.
– А цей меч я знайшов у них у поклажі. До цього, підслухавши розмови, дізнався, що вони вважали його мечем їх пращура князя Руса. Рукоять в нього була пошкоджена, але була оздоблена коштовними каменями. Я зробив нову рукоять, не таку багату, зате більш міцну. Потім декілька маленьких камінців я продав Лисюку.
– Тепер зрозуміло, чому він так до нас добре поставився, – промовив тихо Ярослав.
Лягали спати дещо у сумному настрої. Та вранці, коли зійшло сонечко і осяяло водну гладінь, мандрівники повеселішали. Перед самим обідом, коли вони шукали місце пристати до берега, гном раптом сказав Дарині.
– Ти права, дівчинко, дійсно, поділився з вами своїм нещастям і трохи відлягло від серця. Тепер думаю, можливо розповісти все батькові Журани чи все-таки нехай думає, що ми живемо десь далеко і щасливо.
– Не знаю, – відповіла дівчина. – може хай нічого не відає і живе спокійно. Як ти думаєш, Ярослав?
– Як на мене, краще знати правду. Та хто знає, як він це переживе.
Пройшло ще три дні і нарешті на високому березі з'явився Кийград, стольний град Русинії. Місто було огороджено кількома дерев'яними мурами, а на горі величною спорудою здіймався терем Великого князя Русинії. Подорож рікою була напрочуд спокійною. Вони кілька раз приставали до маленьких містечок купувати свіжі харчі. Люди скрізь до них ставились доброзичливо. Дарина трохи пожвавішала і вже з нетерпінням чекала на зустріч із батьком. Ярослав частенько поглядав на неї і одного разу не витримав.
– Дарино, а тобі подобається твій наречений?
– Наречений!? – трохи здивувалась дівчина. – А! Ти маєш на увазі герцога Венедії. Я його не бачила, та кажуть він молодий і симпатичний. А що?
– Та нічого, – дещо сердито відповів хлопець. – Не бачила, а радієш. Може він тобі і не сподобається. Як там його звуть?
– Вольмир, – відповіла дівчина і задумливо поглянула на хлопця, прибрав із лоба своє волосся. – Я про це не думала, звикла з дитинства рахувати його своїм чоловіком. Мій батько про цей шлюб давно домовився із його батьком. Вони начебто приятелювали.
– Тобі, Дарино, не можна відразу до свого батька князя Святослава, можемо наскочити на твого брата. Треба діяти обережно, – втрутився Дартаз.
– А що ти пропонуєш? – знову зиркнула Дарина на чомусь засмученого Ярослава.
– Ти казала, що знаєш де живе цей маг Мальфар, то покажеш нам, а там ми зможемо його дещо розпитати. Не будемо зопалу лізти не знаймо куди. Можна потім дуже пошкодувати.
– Добре, – несподівано швидко погодилась княжна.
– І ще треба тобі перевдягтись, щоб ніхто не впізнав.
– Як? – не зрозуміла Дарина.
– Одягнешся хлопчиком, сховаєш свої коси, ми тебе трішки зробимо замазурою і ніхто із знайомих не впізнає. А ти, Ярослав, сховай меча, а то багато хто ним може зацікавитись.
– Добре, – проговорив хлопець, намагаючись не дивитись на дівчину.
– Не сумуйте, все буде гаразд, – усміхнувся гном, поглянувши на них. – Місто велике, нікому немає діла до інших.
І дійсно, вони спокійно причалили до пристані, заплатили гроші за стоянку і охорону човна, одна срібна гривна за три дні, а потім піднялись до мурів міста. Дарину не можна було впізнати, просто молоде хлоп'ятко, яке вперше у великому місті. Ярослав замотав свій меч в ковдру і ніс його на плечі разом з іншими речами. Гном важно ступав попереду і, не зважаючи на його маленький зріст, всі перехожі поступалися йому дорогою. Хоча людей було зовсім небагато і місто стояло якесь дивно принишкле.
– Далеко ще? – поцікавився Дартаз у дівчини, пройшовши кілька вулиць.
– Ні, вже скоро, за тим поворотом буде вулиця, яка виведе прямо до його дома.
Вони пройшли вказаною вулицею і підійшли до непримітного двоповерхового будиночка, біля якого була прив'язана ряба кобила.
– Стукай, – сказав Дартаз хлопцеві.
Ярослав забарабанив у двері.
35
Мальфар кивнув головою і Майша пішов відкривати двері.
– За дверима троє людей, – повідомив присутніх маг. – Я не відчуваю від них загрозу.
– Може, краще, відіслати їх, – запропонував Тобіас.
– Ні, дізнаємося, що вони хочуть.
Двері грюкнули, почулись голоси. Через мить старий хазар відчинив настіж двері і впустив до кімнати ще трьох гостей. Виглядали вони досить цікаво, особливо виділявся своїм велетенським зростом і міцною статурою дуже загорілий юнак. Другий хлопчина, замурзаний і дивно незграбний, поблискуючи великими очима з цікавістю оглядів людей за столом, зупинивши свій погляд на Ізані. Вперед виступив третій їх товариш, невисокий та із здоровенними ручищами і звернувся до Мальфара.
– Доброго всім здоров'я! Пане маг, я гном Дартаз, племінник Бартаза, ви може пам'ятаєте мене. У нас до вас є важлива справа, ми прохаємо вислухати нас.
– Здраствуй, Дартаз. Я пригадую тебе і готовий вислухати вас, – ледь посміхнувся маг, розглядаючи прибулих.
– Якщо можна то наодинці, – нерішуче кашлянув гном.
– Наодинці!?
– Я вам розкажу суть діла, а ви самі потім вирішите, як вам діяти, – досить дипломатично сказав гном.
– Добре, – погодився Мальфар. – Майша, розмісти гостей біля столу і пригости їх чимось, вони видно приїхали здалеку і зголодніли. А ми, Дартаз, піднімемося наверх, до мого кабінету. Тобіас і ви, пане Роман, зачекайте на мене, будь ласка.
Ті кивнули головою, погоджуючись. Маг підвівся і запросив за собою гнома. Коли вони вийшли з кімнати, Майша приніс ще три стільця і почав їх прилаштовувати біля столу. Прокл був змушений тісно присунутись до Ізани, а поруч з ним присів молодий велетень, а біля нього замурзаний хлопчик. Всі мовчки сиділи і чекали, лише Майша ходив поміж ними, накриваючи стіл. Та новоприбульці не наважувались їсти, а тільки поглядали один на одного. Магістр Роман, якого дещо турбував третій сяючий камінець на піхвах, сказав.
– Ви пригощайтесь, не дивіться на нас, ми вже поїли. Ви ж приїхали здалеку?
– Так, – відповів засмаглий юнак, – але ми встигли трохи перекусити.
– Випийте вина.
– Дякуємо, поки не хочемо.
За столом знову повисла тиша. Та невдовзі пролунали кроки і до кімнати повернулись Мальфар з Дартазом. Маг якось дивно посміхався, а гном виглядав не дуже задоволений. Вони присіли на вільні стільці.
– Ярослав, я хотів би щоб ти розповів свою історію всім присутнім, – звернувся до високого юнака Мальфар. – Постарайся, якщо зможеш, стисло і зрозуміло.
Юнак поглянув на гнома, той кивнув головою.
– Не знаю, як буде зрозуміло, але коротко зможу, – несподівано посміхнувся приємною білозубою посмішкою хлопець. – Справа в тім, що народився і виріс я в іншому світі, дещо схожому на ваш світ та все ж інакший.
Він обвів присутніх поглядом, всі трішки здивовано, але спокійно слухали його.
– Я нічого не знав про інші світи доки не захворів мій дід Сергій. Він, вже тяжко хворий, розповів, що давним-давно його занесла доля з іншого світу і залишив мені скриню, сказавши щоб після його смерті я прочитав там папери. Коли дідусь помер, я відкрив скриню і знайшов в ній папери, шкатулку, кинджал і кольчугу. А далі трапилось дивне. Я пристигнув до пояса кинджал і відкрив шкатулку. В шкатулці лежали два зелених камінця. Взяв один в руку і раптово перенісся в цей світ. На моє щастя, я зустрів Дартаза і він вирішив мені допомогти повернутись додому. Він згадав про мага Мальфара, що жив Кийграді та був знайомий з його дядьком і ми вирішили добратись до нього. Ось так ми опинились тут.
Ярослав замовк і подивився на Мальфара. Той обвів всіх поглядом і попросив хлопця.
– Покажи, юначе, нам свій кинджал.
Хлопець витягнув кинджал із торбини і поклав на стіл. Всі схилились над ним, роздивляючись його. Роман нерішуче взяв кинджал, потім дістав піхви із трьома сяючими червоними камінцями і вставив його туди.