– Діти ночі.
– Це хто ж такі?
– Вони наші близькі родичі, але залишались на місці. Заготовляли припаси і жили в дерев'яних домівках, ще багато із них працювали на аттейців.
– Аттейців?
– Це був народ могутніх чаклунів, який жив у велетенських камінних містах, що освітлювались вночі яскравими вогненними шарами. В наших сказаннях говориться, що держава Аттея існувала тисячі років, їх маги самі жили тисячоліття, вони могли легко двигати гори, повертали ріки, навіть літали на велетенських птицях, як і в твоєму світі, Ярослав.
– В якому світі? – зацікавилась Дарина.
– Та це я просто так, – спробував викрутитись гном.
Але так просто від дівчини було не відбитись, яка давно щось запідозрила. Вже через день, на березі якогось острівка, коли вони готувались до вечері, вона випитала у юнака все про його пригоду. Спочатку недовірливо дивилась на нього, та його запальничка і кинджал дещо переконали її.
– Цікава у нього рукоять, – сказала Дарина.
– Це, схоже на пластмасу, її скоріше немає у вас, – спробував пояснити хлопець. – Вона схожа на смолу, тільки твердіша.
Княжна крутила в руках кинджал, роздивляючись його перед полум'ям багаття, над яким похмурий Дартаз, незадоволений рішенням хлопця все розповісти, варив в казанку, щось схоже на куліш.
– Дивись тут під червоною зіркою виїмка і подряпина. Можна спробую піддіти її?
– Спробуй, – погодився Ярослав і присунувся ближче до дівчини.
Вони сиділи поряд, майже торкаючись головами, схилившись над кинджалом. Дарина, ледь висолопив язик, зосереджено і обережно, піддівала лезом свого ножа червоний камінець. Нічого не виходило.
– Можливо, це просто подряпина, – проговорив хлопець у самісіньке вухо дівчини, злегка торкнувшись губами.
– Тихо, не лоскотись, – хіхікнула вона і нарешті підділа камінь, той туго, але все ж вийшов із рукояті. Дарина віддала камінець юнаку.
– Що там?
– Якась порожнина. Давай до багаття, краще роздивлюсь.
– Щось видно? – запитав Ярослав схилившись над дівчиною, яка ледь не вперлась у полум'я.
– Обережно, – пробурчав Дартаз, йому теж було цікаво. – Ви мені кашу перевернете. Що там у вас?
– Тут маленька порожнина і тирчить голка, – повідомила Дарина і випрямилась.
Зіштовхнулась із юнаком, який зазирав їй через плече і захиталась. Щоб вона не впала в багаття, Ярослав підхопив її, потягнув на себе і вони завалились на землю. Дівчина тримала кинджал на витягнутих руках, стараючись нікого не поранити, тому просто впала спиною на хлопця. Вони дзвінко розсміялись.
– Досить вам вовтузитись, – посміхнувся гном, дивлячись на них. – Обережніше з голкою, раптом вона отруєна, це все-таки зброя.
– Та ні, не схоже, – відказала дівчина, підіймаючись із хлопця. – Там такий маленький отвір, що не всякий палець туди влізе.
– Все одно, обережно. І вже пора їсти.
Ярослав забрав кинджал і вставив на місце червоний камінець, котрий легенько клацнув, щільно закривши отвір. Мандрівники повечеряли і улаштувались на сон в човні витягнутому на берег. Деякий час розмовляли, дивлячись на зоряне небо, а потім почали засипати. Дарина уткнулась в плече Ярослава і дихала йому прямісінько у вухо. Він укутав її плащем і заснув, щасливо посміхаючись. Гном прислухався до нічних звуків і дрімав. Навкруг все було спокійно. Цей маленький острівець був останній перед поворотом на ріку Славу.
Відправились вони рано, ледве засіріло небо. Ярослав так зівав, що здавалось щелепи виверне, Дарина жартувала над ним, назвавши його сонливим пугачем. Човен вийшов на середину річки і, підганяємий веслами, поплив за течією далі. Незабаром вони виплили на більш широку ріку.
– Ось і ріка Слава, – сказав гном.
– Так, – зітхнула дівчина. – залишилось зовсім небагато до Кийграда.
Вони плили весь день. Зупинились лише один раз і, швидко збігавши до лісу, знову відправились у дорогу. І в цю ніч вирішили заночувати на маленькому острівці. Дартаз обстежив його і приніс велику в'язанку хмизу. Запалили невеличке багаття і, повечерявши, заварили журавлиний чай з медом.
– Ярослав, а де ти взяв цей величезний меч? – запитала Дарина у хлопця.
– Мені подарував його Дартаз.
– Дартаз, ти що сам його викував?
– Ні, я зробив тільки рукоять.
– А як він до тебе потрапив?
– Це довга історія, – не охоче сказав гном і покуйовдив бороду.
– Розкажи, спати ще не хочеться, – попрохала його дівчина.
– Нема бажання, – сумно сказав той. – Мені не хочеться про це згадувати. Я і досі не можу заспокоїтись, цей випадок змінив все моє життя.
– Розкажи, Дартазику, – заблагала дівчина від цікавості. – Можливо тобі стане легше, якщо хтось ще знатиме про це.
– Не хочу згадувати, – насупився гном. Але Дарина не відставала.
І ось, через деякий час, він все-таки піддався проханням молодої дівчини. Трохи відкашлявшись, Дартаз почав свою розповідь.
– Це почалося років зо три тому, я жив тоді разом зі своїми родичами у невеликому селищі на захід від Кийграда. Мої батьки порахували, що мені вже час оженитись і підшукали мені жінку. ЇЇ звали Доролан і вона вже мала двох чоловіків. Як ви знаєте у нас жінок в кілька разів менше і тому вони мають декілька чоловіків. Коли ми жили далеко від цих місць, майже не спілкуючись з іншими народами, нічого в цьому не було особливого. Та тут дещо змінилось і молоді гноми почали задивляться на славенських жінок. Тим більше у вас інші звичаї, де один чоловік може мати кілька дружин. Ну і я запротестував, не захотів одружуватись. Була би Долоран красунею, ще нічого, але навіть по нашим міркам її важко назвати гарною, тільки сім'я в неї доволі багата і її дід один із наших старійшин.
Не зважаючи на тиск своїх та її родичів я відмовився... хмм... від такої честі і пішов з дому. В мене був рідний дядько Бартаз, котрий жив як хотів, часто подорожував і завжди насміхався над старійшинами. Як кажуть, в сім'ї не без уроду. Він був веселої вдачі та іноді любив добряче випити, часто не знаючи міри. Молоді гноми із захопленням дивились на нього, а інші проклинали його. Тому я вирішив розшукати Бартаза. І мені це вдалося. Він привітно поставився до мене і почав навчати ковальському ремеслу. Я працював підручним в його кузні і це подобалось мені. Одного разу я з ним навіть їздив з товаром до Новограду.
Десь через рік дядько привіз мене до одного поселення на краю болота. Там місцевий коваль навчився добувати дуже якісне залізо із болотної руди. Бартаз залишив мене навчатись у нього, а сам знову відправився до Новограду... Він так і не повернувся, говорять, загинув в лапах гуля. Після чого я і став на них полювати. Ну це інше...
Того коваля звали Бурмило, він був здоровенний і похмурий, мене добряче він ганяв, доки вчив ремеслу. Жінка в нього давно померла, залишивши йому п'ятеро дітей. Бурмило їх виростив і пристроїв до різних справ. А сам він жив із старшою донькою Жураною. Вона була каліка. В дитинстві трапився пожар у кузні і дівчина сильно постраждала. Половина її обличчя, ліва сторона, і трохи шиї було спалено полум'ям та ще й зламала тоді ліву ногу і та не правильно зрослась, так що вона дуже хромала. Дівчину так і прозвали Качка, за її криву ходу. Було їй вже більше тридцяти років і ніхто не хотів її брати в дружини. Хоча вдачею вона була спокійна і добра, дуже гарна господарка і завжди приходила всім на поміч. Дівчину в селі жаліли і не зобиджали.
Працюючи майже півроку в кузні її батька, я познайомився з нею дуже тісно і ми не зогледілись, як покохали один одного. Це були три місяця щасливого життя. Бурмило, спочатку бурчав, та незабаром погодився на наше весілля. Моє Каченятко, так я звав її, була дуже щасливою і почала готуватися до весілля. Здається все село радувалось, але знайшовся один виродок, родич Бурмили, двоюрідний брат її дочки – Хлод, якому наше весілля чомусь стало поперек горла. Він був в братстві Ведмедя і ледь не головний там.
Одного разу Хлод зі своїми дружками перестрів мене і почав погрожувати, сказавши, що не допустить, щоб його сестра вийшла заміж за якогось гнома. Коротше, в нас зав'язалась бійка і я покалічив одного із них. Бурмило, дізнавшись про це, став наполягати, щоб я з його дочкою тікав, говорячи, що братство так це не полишить і вб'є мене. Ми прислухались до нього і вирішили поїхати із цього села. Через кілька днів у нас з'явилась слушна нагода – Хлод зі своїми товаришами кудись поїхав, казали, буцімто до Новограда.
Ми зібрались і однієї ночі покинули село, взявши із собою трьох коней. Вирішили поїхати до Боброва, де залишилась кузня Бартаза. Перші кілька днів старались їхати обережно, та від'їхавши подалі поступово заспокоїлись. Мені було так добре з моєю Жураною. Стояла середина весни і хоч вдень було досить тепло, та вночі – прохолодно. Занурившись під ковдри, нам було так хороше, що часто спали до самого обіду. Щасливі були дні!
Одного дня, пролежавши майже до обіду, ми встали, зібрались і відправились на лісову дорогу. Аж раптом із-за повороту нам назустріч виїхало десяток вершників. Ми заклякли, впізнавши серед них Хлода. А потім все змішалось, я бився з ними, кричав, щоб Журана утікала та вона не послухалась і залишилась зі мною. Коли збили з коня і навалились на мене, я встиг одного придушити, а далі утратив свідомість.