Перед від'їздом зайдеш до мене.
Граф вклонився і вийшов.
– Щось не дуже мені віриться в його щире каяття, – сказав Федерік, коли за ним закрилась двері.
– Помовчіть, графе, – обірвав його сердито Великий магістр і той ображено надувся.
– Я маю надію, що ця розмова залишиться між нами, – сказав Константан і обвів всіх поглядом. – Повірте, орден зуміє його наказати. Я не хотів би, щоб про це дізналась Анна, не треба її ще більше засмучувати, тим більше перед самим весіллям. Я сподіваюсь, що ви, герцог, обвінчаєтесь з принцесою, після того як ми отримаємо листа від імператора, а можливо і він сам вирішить прибути до Венедії.
Вольмир кивнув головою, погоджуючись із магістром.
– А як же імператор? – та все-таки наважився запитати. – Ми ж написали в листі, що до цих вбивств причетна імператриця.
– Я переговорю з ним особисто, – зиркнув на Вольмира Великий магістр.
– Зрозуміло... Ми будемо мовчати.
– Ось і добре. А ви, барон Шрауб, за своє вміння розгадувати таємниці, отримаєте винагороду від нашого ордена.
– Дякую, – сказав, потупившись, барон.
– Зараз мені потрібно відпочити, так що вибачте мене, – підвівся Константан і почав загортати книгу в червоне сукно.
Всі мовчки встали і, вклонившись магістру, вийшли. Але на душі в них залишився якийсь неприємний осадок, відчуття якоїсь недомовленості.
34
Ярослав разом із Дартазом і княжною Дариною відплили на невеликому човні рано вранці, на другий день після похоронів воєводи Добрині. Похорони були пишні, жертви богам достойні великого воїна і присутні були майже всі поселяни, окрім вартових, які чатували навколо Боброва. Посадський староста Жедунок зібрав загін вояків і постійно тримав їх напоготові, побоюючись нового нападу татарви. Після нічного бою нарахували чотирьох вбитих із загону татарви, один з яких виявився їх колишній односелець – Сапрон, який видно перебіг до татарви. В Лисюка ж постраждало десяток людей, із яких шестеро було вбито, а інші поранені. Сам купець зі своєю матір'ю пересидів у кімнаті з сокирою в руці і вийшов тільки після прибуття допомоги. Як би не підпалена Дариною скирта, не зрозуміло чим би все скінчилось.
Лисюк на радощах, що він вцілів і його не встигли пограбувати, зібрав їм велику кількість припасів в дорогу та ще й перевдяг їх в нові нарядні одежі. Ярославу, окрім всього, подарував венедійську кольчугу, яка була не тільки добротно зробленою, але і його розміру та сиділа на хлопцеві, наче влита.
І ось мандрівники, в останнє помахавши проводжаючим їх на берегу Лисюку та кільком поселянам на чолі із Жедунком, серед яких виднілась тоненька постать знахарки Леськи, завернули за поворот маленької річки і сховались від їх прощальних поглядів. Дарина правила стерном, а Ярослав з Дартазом сиділи за веслами. Вони неспішно гребли за течією, зберігаючи сили на весь день. Треба було поспішати, бо батько Дарини тяжко хворів, а вони і так згаяли багато часу. Навкруги суцільною стіною підступали до річки величні дерева. Сонце лише з'явилось із-за обрію і було ще доволі прохолодно. Княжна закуталась в шерстяний плащ і вміло керувала рухом човна.
– Не жалкуєш, що залишив Барта? – запитав хлопець у гнома.
– Ні. Нічого йому робити в Кийграді, ще загубиться. А вернусь – заберу.
– Він там у Лисюка всіх собак перегризе.
– Та ні, Барт добрий пес, тільки трішки балуваний.
– І хто ж його розбалував, – вперше після похоронів діда усміхнулась Дарина, – часом не ти?
– Що поробиш, як я півроку людей не бачив, – посміхнувся в бороду гном.
– А Ярослав? – здивувалась дівчина. Дартаз зовсім забув, що казав їй.
– Так він, ще більше балував його, особливо, коли Барт винюхав гуля, якого потім Ярослав і вбив, – не розгубився гном.
– О! Розкажи, – попрохала вона його.
– Хай краще Ярослав розповість, – знову посміхнувся гном.
– Та я так не розповім, як ти, – відбивався хлопець зніяковівши.
Але Дартаз не погодився і юнак, трохи збиваючись, розповів про цей випадок, більше нахвалюючи гнома.
– Не прибідняйся, – не погодився той, вислухавши його. – Бачите, Дарино, я підсковзнувся на моху і впав, гуль навис наді мною, думав все, так хлопець поцілив цій тварюці кинджалом прямо в серце. А мені залишилось лише відрубати йому голову.
– Це випадково, – знітився Ярослав під захопленим поглядом дівчини.
– Випадково!? А ведмідь? А волхв? Теж прямісінько в серце.
Нагадування про волхва знову заставило дівчину згадати померлого діда і вона зітхнула. Хлопець не втримався і легенько садонув балакучого гнома під ребро, той прикусив язика та було вже пізно – Дарина знову стала сумною.
Так вони проплили кілька годин, доки нарешті Дартаз угледів зручний берег і велів пристати до нього, трохи перепочити і підкріпитись, благо харчі не треба було економити. Вони розвели невелике багаття і зварили трав'яного чаю. А через годину знову відправились далі. Подорож, по словам гнома, буде десь близько тижня, якщо вони будуть гребти до самої темряви.
– Скажи, Дартазе, татарва це якесь славенське плем'я? – запитав Ярослав, якому не давало спокій питання, чому татарва хотіла викрасти княжну.
– Та ні, я би так не сказав, – замислився гном. – Там в північних лісах живе багато різних народів, які, до речі, теж потерпають від них. Татарва це загони воїнів, які об'єднуються за для грабунку інших, в їх загонах зустрінеш всі народи, серед них трапляються і славени. Вони, навіть, вибирають своїх князів і мають укріплення. Кийградські князі вважають ті землі русинськими і давно хочуть навести там лад, та поки що це в них не дуже виходить. Після військового походу на них, татарва трохи принишкне, а потім знову приймаються за своє.
– Чому ж вони грабують?
– Земля в них болотиста і лісиста, важко прогодуватись, а тим більше займатись чимось іншим. Здебільше ці племена полюють на звірів. Хмм... В них, навіть, є дикий звичай своїх немічних і стариків відвозити взимку на поталу вовкам в лісові хащі, щоб менше було їдоків. Хліборобством майже не займаються, хіба що деякі поселення русинів, але їх зовсім мало – крапля в морі.
– Балакали вони по-славенськи, – не погодився хлопець.
– Ну і що, цю мову знають багато народів. Все-таки Русинія велика і сильна держава.
– Розумієш, там, ну звідки я, є такий народ – татари, свого часу вони були дуже войовничі, ось я і думаю може це вони.
– А як цей народ себе називає?
– Що ти маєш на увазі? – не зрозумів Ярослав.
– Мій народ називають гноми чи хноми, хоча ми так себе не звемо. Трохи схоже, та все-таки не так. Якщо приблизно перекласти на славенську мову, то ми діти світа або діти дня.
– Чесно кажучи, не знаю, як вони самі себе називають.
– Ось бачиш! А татарва – просто кінні загони воїнів різних народів, охочих поживитись за чужий рахунок, а що розмовляють славенською, – здвинув плечима Дартаз, – я теж нею балакаю, але це не означає, що я славен.
– Останнім часом, як я чула, до них багато приходить славен, – втрутилась Дарина, котра уважно слухала їх розмову.
– Чому? – поцікавився гном.
– Тікають від несправедливості князів. Коли Святослав захопив Чернів, а потім поставив над ними Ізяслава, то багато людей подались на північ до Новограда, там ще князів вибирають на віче, всім народом. А дехто пішов шукати кращої долі в моквинських землях. Хоча навряд щоб вони знайшли там щастя, хіба що змішаються з тамтешніми племенами і переймуть їх звичаї.
Дівчина замовкла і сумно зітхнула.
– А для чого вони хотіли викрасти Дарину? – запитав через деякий час хлопець у Дартаза.
– Не знаю, але скоріше за все заради викупу, вона ж дочка князя Святослава. Ця клята татарва частенько так робить, – відказав Дартаз і сплюнув у воду.
Вони кілька хвилин пливли мовчки. Дарина розмірковувала над чимось, розглядаючи зелені лісисті берега. Ярослав переварював інформацію, думав про схожість і не схожість їх світів. Він прикинув, як би не кружляла Прана навколо Місяця, то можна подумати, що перенісся у часі, настільки все схоже.
– Дартаз, а чого ви себе називаєте дітьми світла? – запитала у гнома дівчина.
– Тому що ми і є діти світла, – посміхнувся у кудлату бороду той.
– Я б не сказав, – скосив око на нього хлопець, – що ти схожий на світленького хлопчика.
– Це було так давно... Ми гноми живемо трохи довше, чим інші народи і в нас збереглись сказання про давні часи, – сказав Дартаз. – Багато тисяч років назад, тоді і Прана ще не з'явилась на небі, ми жили далеко на півночі, там півроку день, а півроку ніч. Холодів таких не було, навпаки було тепло, повсюди росли велетенські ліси і трава в зріст людини, ходили великі стада різних тварин, яких вже тепер немає. Наш народ кочував, йшов за сонцем і стадами тварин, полючи на них. Коли був день – жив на півночі, а починала наближатись ніч – йшов на південь. Ось чому нас називали дітьми дня.
– А хто ж вас так називав? – поцікавився Ярослав.
– Як хто? – здивувався гном.