За хвилину до кімнати зайшли відвідувачі. Поздоровкавшись, вони наперебій почали говорити, що Великий магістр просто чудово виглядає. На що той, ледь поморщившись, подякував і запропонував їм приступити до справи за якою вони прийшли.
– Ваше преосвященство, – почав герцог, – у нас виникли деякі нові підозри щодо вбивства у замку. Ми хотіли б з вами поділитись нашими припущеннями.
– Розповідайте.
– Краще якщо про це розповість барон Шрауб.
– Добре, – погодився Константан.
– Ці вбивства поставили переді мною безліч загадок, – сказав барон, прокашлявшись. – Не зрозуміло, як хто-небудь міг проникнути до кімнати принцеси, обійти всіх вартових, вбити людей і безслідно зникнути.
– Можливо допоміг управитель Маркус? – припустив Великий магістр і поглянув на герцога.
– Ні, – відповів Шрауб. – Нами достеменно вияснено, що він до цих вбивств немає відношення. Так же, як і ті два найманих вбивці, що вбили Мустина.
– Ви впевнені?
– Так, – твердо сказав барон. – Вони багато чого розповіли, але до вбивств вони не причетні.
– Тоді хто?
– Повірте, ваше преосвященство, я із своїми людьми зробив величезну роботу, перевірив купу припущень, та не знайшов нічого щоб прояснити хто вчинив замах на принцесу Анну.
– Ви хочете сказати, що справа зайшла в глухий кут? – підняв брові Константан.
– Ні.
– Тоді кажіть, не тягніть, бога ради, – не витримав Великий магістр і раптом підозріло спитав. – Ви підозрюєте одного із моїх людей?
– Так.
– Будь ласка, детальніше.
– Ваше преосвященство, ми зробили припущення, – продовжував барон, Вольмир і Федерік поки відмовчувались, – а що як це не був замах на принцесу, просто він так виглядав, як спроба вбити її.
– Ви хочете сказати, що хотіли вбити Редо? – перебив Константан барона.
Той кивнув головою, трішки не задоволений, що його весь час перебивають.
– І Редо теж, – встряв граф Федерік.
– Що значить теж? – перепитав Великий магістр.
– А це значить, що ці вбивства були викликані ревнощами, – знову відповів Шрауб. – Ми вважаємо, що одна людина сильно приревнувала баронесу Феодосію до рицаря Редо і, не стримавшись, вбила їх.
– І хто він? – спохмурнів Константан, вже починаючи здогадуватись.
– Граф Андре, – тепер вже відповів герцог.
– Я знаю, що Андре... хмм... мав так би мовити деякі стосунки із баронесою, але щоб він пішов на вбивство – не віриться, – похитав, не погоджуючись, головою магістр.
– Ваше преосвященство, – сказав Федерік, – багато людей заради кохання ідуть на злочини, із-за ревнощів вже не одна людина загинула, про це я добре знаю.
– Графе, мені відомо про ваш багатий досвід в цих справах, – почав сердитись Константан. – Та це нічого не доводить. Потрібні докази.
– Константан, мені Анна розповіла, що бачила, як Андре сварився на святковому феєрверку із Феодосією, – втрутився Вольмир. – А ще вона сказала, коли йшла по коридору, вдягнута в сукню баронеси, зустріла його і він навіть зупинився та простежив за нею поглядом, доки вона не пройшла. Анна була майже впевнена, що граф її впізнав і зараз викриє. Але нічого такого не трапилось...
– А потім, відпустивши варту по зміну, Андре пройшов до віконта Редо та не знайшов його на місці. Тоді він міг вирішити заглянути до покоїв принцеси, – продовжував Шрауб. – А заставши Феодосію із Редо у ліжку, міг не стриматись і дати волю своєму гніву.
– Не знаю, що сказати, – після коротких роздумів тяжко зітхнув Константан. – Я знав його ще зовсім маленьким хлопчиком, він син мого покійного друга і виріс у мене на очах. Чесно кажучи, не хочу в це вірити.
– Нам теж важко в це повірити, – знову заговорив герцог, – але лише так можливо пояснити ці загадкові вбивства. Ми вирішили нічого не робити і дочекатись вашого одужання, щоб ви самі змогли все вирішити.
– Дякую, Вольмир. Та мені здається найкраще покликати його і прямо запитати.
– Тільки ви, ваше преосвященство, можете зробити це, – сказав Вольмир.
– Добре, – погодився Константан і подзвонив у срібний дзвіночок.
– Праст, будь ласка, запроси до мене графа Андре, – сказав він секретареві, який миттєво з'явився у дверях. Той вклонився і зачинив двері.
Великий магістр поволі підвівся і пройшов до свого дорожнього сундука, відкрив його і трохи покопавшись, дістав пакунок із червоного сукна. Поклав його на стіл і розгорнув, там лежала блакитна книга із жовтою зіркою на обкладинці. Присутні мовчки спостерігали за ним. Герцог зі співчуттям, Федерік злегка барабанячи пальцями по столу, Шрауб зовсім незворушно.
– Ця книга – перший статут нашого ордена, написана засновником ордену Зірки Пророком Манфусом, – пояснив Константан.
– А чому зірка жовта? – поцікавився Вольмир, трохи нахилившись над книгою.
– В ті далекі часи емблемою ордену була жовта зірка – символ нашого сонця. Та потім змінили на червоний колір, як дань тим захисникам віри, котрі пролили свою кров за Єдиного бога.
– І що ви хочете?
– Якщо граф Андре заприсягнеться на святій книзі, що він невинуватий, то так тому і бути, – твердо промовив Великий магістр ордена Зірки і поглянув в очі герцогу.
– Добре, – нерішуче промовив Вольмир і відвів очі.
На деякий час в кімнаті запанувала тиша. Було чути як у скло б'ється, невідомо звідки взявшись, жовтобрюха велика оса. Нарешті двері розчинились і до покоїв Константана зайшов граф Андре, одягнутий в жовто-червоний камзол. Він окинув поглядом кімнату і напружився, помітивши на столі блакитну із жовтою зіркою книгу.
– Здраствуйте. Ваше преосвященство, ви мене викликали?
– Так, графе. Ці пани мають деякі підозри щодо тебе. Мені не хочеться їм вірити, але потрібно, щоб ти розвіяв мої сумніви.
– Що я маю зробити? – запитав трохи хрипким голосом Андре, вже догадуючись, що захоче від нього керівник їх ордену.
– Граф Андре, поклянись на нашій реліквії, святій книзі нашого ордену, що ти не заподіяв ніякої шкоди баронесі Феодосії і рицарю Редо в ту жахливо ніч.
Той облизнув язиком сухі губи і запитав.
– Що ви маєте на увазі?
– Поклянись, що ти не вбив їх. Поклади руку на книгу і поклянись.
Андре підійшов до столу і невпевнено підняв руку та потім опустив її.
– Я не можу це зробити, ваше преосвященство.
– Чому?! – якось стомлено і голосно запитав Константан. Інші присутні, похмуро перезирнулись. – Розповідай! Тільки кажи правду!
– Знаєте, я покохав Феодосію, та вона була досить легковажною жінкою, – потупився Андре. – Це було суцільною мукою її любити. Вона насміхалась наді мною, а потім і зовсім кинула. Я пробував її забути але не зміг. А тут вона прийнялась за цього молодого юнака... я хотів з нею поговорити, а Феодосія... вона лише сміялась.
Він замовк. Всі терпляче чекали. Андре підняв очі і поглянув на Константана, який з неприхованою біллю дивися на нього.
– Коли я дізнався, що на прохання принцеси Анни, Редо заступив вартувати в ніч, мені стало все зрозуміло і не витримав, пішов переконатись, можливо надіючись, що це буде неправдою. Переговорив із охоронцями і відправив їх підняти свою зміну, а потім пішов перевірити Редо.
– Що ж трапилось далі? – запитав магістр, коли той замовк ще раз.
– А далі я зазирнув до кімнати Феодосії та її там не було. Рицаря Редо теж не було на місці і я наважився зазирнути до покоїв принцеси. Те що я побачив мене так розлютило – вони лежали на ліжку принцеси і кохались, в мене щось обірвалось у грудях і я зайшов до них. Редо перелякався і вскочивши, почав одягатись, а вона знову розсміялась прямо мені в обличчя. Якась чорна пелена впала мені на очі, а коли я отямився вони вже лежали мертві. Виходячи із спальні зустрів служанку Терену, я злякався, що вона підніме шум і теж її вбив. Ось і все... Константан, я дуже жалкую, що так все сталося, хотів вам все розповісти, та не зараз – в Цареграді, тут я не міг зробити це.
Він замовк. Герцог не витримав і запитав.
– Ти впізнав Анну, коли її зустрів?
– Так.
– Чому ж ти не зупинив її?
– Не знаю. Я вагався та вирішив, що це прекрасна нагода зустрітись на одинці із Феодосією.
– А потім ти вирішив все звернути на імператрицю? – не втримався Федерік.
– Так вийшло, – хитнув головою Андре.
– Зрозуміло, – гірко сказав Константан. – Граф Андре, здайте свої повноваження своєму заступнику барону Корту, а самі збирайтесь та швидко від'їжджайте в Цареград, скажете, що маєте термінове доручення від мене. З Цареграду поїдете до гірського монастирю Темплірів і там чекайте на моє рішення.
– Слухаюсь, ваше преосвященство, – вклонився Андре.
– Іди.