Єдине, що втішало канцлера так це те, що в такому стані імператриця могла зважитись на рішучий крок і тоді можливо з'явиться новий молодий імператор. А якщо і Зорина зникне, Ахмантин може стати регентом при юному Олександрі. Це було б просто чудово!
Попрацювавши із паперами у своєму кабінеті, канцлер по обіді зібрався поїхати до сенату, там мала відбутись розмова про додаткові витрати на закупівлю зерна у кельтських племен. Та вже на виході із дому його перестрів схвильований гонець від Зорини. Він передав листа від Маліви, служниці імператриці. Прочитавши листа, Ахмантин трохи зблід, такого він не очікував, ця дурепа покінчила зі своїм життям. Треба було швидко діяти і канцлер наказав негайно везти його до літнього палацу імператриці.
Прибулого Ахмантина зустріли перелякані охоронці та слуги, начальник охорони Тембір вже послав гінця до імператора і тепер не ховаючи своїх сліз розповідав про все канцлеру. Ахмантин разом з ним пройшов до спальні Зорини і побачивши, що ніхто не наважився прибрати тісно сплетені тіла коханців, тут же наказав слугам перенести Рістана в його кімнату, а служницям переодягти імператрицю і красиво покласти на ліжко.
Не встигли вони виконати його наказ, як по бруківки застукали колеса карети. Це приїхав єпископ Вітусіом, особистий духівник Василя II, в супроводі десятка вершників. Ахмантин спустився до нього. Худий, як щіпка, єпископ вийшов із карети і підійшов до канцлера. Він уважно вислухав Ахмантина, пожував тонкі губи і сказав.
– Я мав наказ імператора відвезти імператрицю до монастирю, та зараз нічого не зробиш, – він зітхнув. – Дозвольте побачити тіло її величності і прочитати заупокійну молитву.
– Так, ваше преосвященство, – відповів Ахмантин. – Я проведу вас за хвилину до її покоїв, як тільки її перевдягнуть.
Тепер він зрозумів, що трапилось. Зорина нізащо не хотіла потрапити до монастирю, живучи з імператором вона завжди панічно боялась повторити долю його першої дружини.
Відчитавши молебень, єпископ сухо попрощався, сказавши, що відразу відправиться до імператора. Ахмантин провів його на подвір'я і, як тільки карета єпископа сховалась за поворотом, знову піднявся до покоїв племінниці – необхідно було пошукати послання імператора. Та як він старанно не шукав, лист так і не знайшовся, схоже Зорина знищила його.
***
Імператор Василь II знаходився в своєму кабінеті у вежі фортеці "Орлине гніздо" разом із маркізом Торіллі, коли йому повідомили про прибуття гінця від начальника охорони імператриці. Він зараз же прийняв тремтячого зі страху гінця, який подав йому лист від Тембіра. Доки імператор читав, гонець намагався майже не дихати, молячись про себе богові. Василь II, прочитавши лист, мовчки передав його Торіллі. Той прочитав і похитав вражено головою.
– Не думав я, що імператриця на таке здатна.
– Я теж, – зітхнув імператор і, розвернувши своє грузне тіло, відкинувся на спинку крісла, заплющивши очі.
Маркіз махнув рукою, відпускаючи гінця і той, з великим полегшенням, тихо зник за дверима.
– Що будемо робити, ваша величність? Відмінимо поїздку до Венедії?
– Ні, – відкрив очі імператор. – Поховаємо і вирушаємо в дорогу. Зорину не вернути, можливо, це її найкраще рішення.
– Будуть різні чутки, – обережно сказав Торіллі.
– Переживемо, – вже майже заспокоївся правитель імперії. – Для чого ти в мене на службі, придумай щось.
Маркіз на хвильку замислився і відповів.
– Ваша величність, що тут можна придумати, якщо цей закоханий у її величність юнак зовсім втратив розум та з відчаю отруїв імператрицю і себе.
– Так, дійсно, – задумливо погодився імператор. – Кохання, наче хвороба, іноді закінчується смертю. Поховаємо імператрицю з великими почестями в усипальниці імператорів, а тіло юнака віддаси його родичам. І ось що, проведи публічне розслідування... Та не забудь про підготовку до поїздки у Венедію, приготуй весільні подарунки.
– Слухаюсь, ваша величність, – вклонився маркіз.
Василь II не відчував своєї провини за їхню смерть, було лише жаль їх погублене молоде життя, особливо цього юнака. Ах, Зорина, Зорина!
33
Вольмир полоскотав Анну і вона щасливо розсміялась, відіпхнувши його руку. Вони лежали на ліжку, трохи втомлені від кохання. У відкрите навстіж вікно до них зазирав щербатий місяць, освітлюючи їх оголені тіла. Герцог пустував і дражнив свою кохану. Нарешті він заспокоївся і ліг на спину. Анна прилинула до його грудей, її чорне волосся розкинулось по голому тілу Вольмира і він ніжно перебирав його пальцями.
– Послухай, коханий, – завела розмову дівчина, – ми з тобою живемо до весілля, як чоловік з дружиною, а це напевно не дуже добре.
– Моя люба, одне твоє слово і завтра нас обвінчають у соборі П'ятнадцяти Пророків, – відповів молодий герцог.
– Ні, треба зачекати листа від батька, не можна діяти без його благословення.
– Та, що ти кажеш, – вдавано обурився Вольмир, – імператор же дав згоду. Ти ж сама читала його лист у Константана.
– Так читала, але хотіла б почути це від нього самого, – зітхнула Анна.
– Сподіваєшся, що він приїде до Венедії? В Цареград я тебе не відпущу.
– Хотілось би.
– Добре, трішки почекаємо, тим більше, що це таке приємне очікування.
Принцеса штурхонула його своїм маленьким кулачком вбік. Герцог розсміявся і поцілував Анну.
– Це все, моя подруга Феодосія, – промовила дівчина обійнявши Вольмира. – Вона мене збентежила своїми розповідями про кохання... Мені так її бракує.
– Так, хорошою вона була, така радісна і весела, – погодився той і обережно поцікавився. – Та в останній день Феодосія була якась сумна.
– Було трохи. Вона поглядала на Редо, та все не могла з ним зустрітись на одинці.
– Чому?
– Граф Андре все робив, щоб вони не могли бути разом, – нахмурилась Анна. – А я в той вечір домовилась із одним рицарем, щоб Редо заступив на варту замість нього, думала вони перемовляться між собою, доки я чекатиму тебе в садку.
В неї на очах з'явились сльози.
– Не вини себе, кохана моя, ти зовсім не винувата, що так трапилось.
Вольмир почав пестити її і вона потрохи заспокоїлась.
– А чому Андре перешкоджав їх зустрічі? – тихенько запитав герцог.
– Вона деякий час зустрічались з графом, а потім вони посварились і Феодосія кинула його. Я пам'ятаю, що на феєрверку вони про щось знову розмовляли осторонь від нас – Андре був такий злий, а Феодосія сміялась.
– Красива вона була жінка... Напевне багато чоловіків за нею упадали?
– Я б так не сказала, останні кілька місяців вона стрічалась лише із Андре, а потім вже звернула увагу на Редо.
– А чого вони посварились?
– Граф сам жонатий, а ревнував її до всіх.
– Зрозуміло, – задумливо проговорив Вольмир.
– Що тобі зрозуміло? – насторожилась Анна.
– Зрозуміло, чому граф ходив такий не в собі, роздратований.
– Так, він теж дуже переживає смерть Феодосії.
Герцог вирішив змінити розмову.
– Погода чудова, якщо забажаєш, то завтра вечором поїдемо на річку і я покажу тобі мій новий палац, що будується на горі над самим Данаєм.
– Добре, можна поїхати, – погодилась дівчина. – А чому не зранку?
– Та в мене є деякі справи, я все ж правитель цього герцогства.
– Ти і мій правитель, – поцілувала його Анна.
***
Константан з кожним днем відчував себе краще і це його дуже втішало. Лікарі тільки розводили руками на таке диво, казали, що пухлина перестала рости і навіть почала трохи зменшуватися. Великий магістр корив себе за дурість, треба ж було так довіритись Феофану і прийняти від нього цю магічну кришталеву кулю, яка його потрохи зживала із цього світу. Доведеться йому поговорити з ним дуже серйозно після повернення до Цареграда. Ще тиждень тому, лежачи в ліжку, він написав, на прохання герцога, детальний лист до Василя II про всі події, що відбулися і їх підозрах, щодо участі в них імператриці, а тепер чекав на відповідь. Вчора Константан почав підійматись із ліжка, поволі проходжуючись своєю кімнатою. Зараз він стояв біля вікна, спостерігаючи за ранішньою метушнею людей на подвір'ї замку, судячи зі всього, герцог збирався кудись від'їхати і схоже разом із принцесою. Його трішки морозило, тому на ньому був теплий візерунчастий байковий халат, дарунок хазарського вельможі.
Пролунав стукіт в двері і до кімнати зайшов його секретар Праст, схожий зі своїми вусиками на хитрого кота, котрий, після від'їзду Романа, став найближчим помічником Константана. Обличчя секретаря розплилось у догідливій посмішці.
– Доброго ранку, ваше преосвященство. Ви маєте сьогодні просто чудовий вигляд.
– Здраствуй, Праст. З чим прийшов?
– Ваше преосвященство вчора обіцяли переговорити із герцогом Вольмиром і графом Федеріком. Вони вже чекають.
– Запрошуй їх.
– З ними ще барон Шрауб, – повідомив Праст.
– Добре, нехай теж заходить.
Секретар злегка вклонився і щез за дверима. Константан присів у широке крісло біля столу.