Імператор посміхнувся про себе, це він навчив давним-давно молодого Тадеша читати і писати, тепер той вже дід, має двох онуків. Хоча він молодший імператора років на десять, а в того ще жодного онука. Василь II зітхнув, чому трон імперії можуть наслідувати тільки чоловіки, залишив би трон своєму онукові від доньки, а так довелось відправити першу дружину до монастиря, щоб тільки не став, після його смерті, імператором Цезарії його двоюрідний брат чи хтось із його трьох синів. Він вибрав другою дружиною Зорину, така була чудесна дівчинка, мила, граціозна і полохлива наче лань. І хто міг подумати, що з неї виросте така злодійка, яка мала вже двох коханців, яких потім знайшли вбитими при загадкових обставинах. Тепер у неї новий хлопець, доповідають зовсім молоденький, якому ще жити і жити... Ні треба покласти цьому край! Зорина не заспокоїться і буде завжди переслідувати його дочку Анну. Ну що ж, прийдеться відправити ще одну дружину в монастир. Бачить бог, як цього він не хотів! Сьогодні прибуде маркіз Торіллі, треба буде обговорити з ним свою поїздку до Венедії і ще написати листа до Зорини, де повідомити про своє рішення. ЇЇ дядько нехай ще побуде трохи канцлером, доки він не підшукає йому достойну заміну, а про це краще поговорити з впливовим сенатором Григорісом, той недолюблює Ахмантина.
Імператор вийшов із басейну. До нього відразу підбіг Тадеш і укутав його розгарячіле тіло великим банним рушником. Василь II відчув себе ліпше, як завжди, коли приймав кінцеве рішення і треба було лише діяти, а він не звик відкладати на потім.
***
Розніжена після купання імператриця сиділа в блакитному шовковому халаті перед дзеркалом, а повненька служниця Таміла розчісувала і заплітала її волосся. Зорина прискіпливо розглядала себе у дзеркалі, чисте без зморшок ледь засмагле обличчя, злегка розкосі чорні очі і тільки ніс з горбинкою, можливо, трішки псував її. Вже більше тижня вона жила в шаленому ритмі пристрасті, на жаль, це не могло тривати вічно і хоч їй не хотілось думати про майбутнє, та все ж настане час коли потрібно буде щось вирішувати. В неї все частіше закрадалась думка позбутися свого чоловіка і посадити на трон сина. Зорина відганяла її, але обнімаючи свого коханого, вона боялась що це востаннє. Звісно імператор не допустить різних пересудів, а вони, за словами Ахмантина, вже з'явились. Клята герцогиня, ображена її відмовками, не втрималась і розпустила свого язичка, що до свого пажа та імператриці.
Тихенько відчинились двері і в кімнату вужем прослизнула Маліва, ще одна довірена служниця.
– Ваша величність, – вклонилась вона, – прибув гонець з листом від імператора.
– Добре, – нахмурилась Зорина. – Хай зачекає, я вийду через хвилину. І чого це його принесло на ніч глядячи?
– Не знаю. Він сказав щось термінове.
– Таміла, швидше закінчуй та подай мені червону сукню з золотими левами. А ти, Маліва, допоможи одягнутись.
Хвилин через десять імператриця разом із Малівою спустилась до вітальні. Там на неї, поряд із її начальником охорони Тембіром, старим аравом, котрий знав Зорину ще з дитинства, стояв і чекав вже не молодий чоловік, в жовто-синьому вбранні імператорських гінців в плащі з вишитою ластівкою. Він низько вклонився і дістав із шкіряної торбини згорнений трубочкою лист, перев'язаний червоною стрічкою і запечатаний сургучем з особистою печаткою імператора. Зорина взяла лист і відпустила гінця. Той, знову вклонившись, вийшов.
Піднявшись до себе, імператриця відправила своїх служниць і присіла біля столика. Вона задумливо подивилась на лист, останній раз Василь писав їй більше року тому, а так все передавав на словах. Значить цей лист містить щось особливе. Зорина нарешті наважилась і розламала сургуч, розвернула листа. Читаючи його, вона мінялась в обличчі від гнівно-злого до ошелешено-гіркого. Прочитавши листа, імператриця закрила очі долонями. Ось і все. Рішилось різко і жорстоко. Імператор написав, що йому давно відомо про всі її діяння та останньою краплею в його терпінні була спроба Зорини вбити принцесу Анну. Тому, щоб не судити публічно, він, заради їх сина, наказує відправитись в монастир і завтра за нею прибуде ескорт на чолі з єпископом Вітусіомом, щоб відвезти до гірського монастирю святої Ельзіонори.
Що робити? Тікати? А куди? Ахмантин не зможе допомогти. Може спробувати поїхати до імператора і вмовити його не відсилати до монастирю? Ні! Ні! Не личить аравській принцесі стояти на колінах! Зорина рішуче підвелась із крісла і вийшла із кімнати. Вона наказала слугам накрити стіл з вечерею у її кімнаті і запросити Рістана.
Коли юний красунчик зайшов до імператриці, то побачив її причепурену на дивані в барвистому халаті з розрізу якого визирала витончена ніжка. Рістан опустився біля неї на коліна і поцілував милі ручки східної красуні.
– Коханий мій Рістан, сьогодні наша остання вечеря, завтра я від'їжджаю до Цареграда, – промовила ніжно посміхаючись до нього Зорина. – Давай сповна насолодимось останнім вечором.
– Моя люба, що трапилось? – стурбовано запитав Рістан, заглядаючи в прекрасні очі своєї коханої. – Ти мною не задоволена?
– Ти що, мій юний рицар, – зітхнувши сказала імператриця. – просто прийшов час нам розлучитись, мій чоловік чекає на мене.
– Я не зможу пережити нашу розлуку, без тебе у мене не буде життя, – промовив пристрасно її коханець і присів до неї на диван.
Зорина провела долонею по його золотистим волосам.
– На жаль наше щастя не може тривати вічно, я не вільна, в мене є чоловік, ще й наймогутніша людина Цезарії. Прийде час, ти зустрінеш іншу дівчину і покохаєш її. Вона не буде такою старою, як я і забудеш мене.
– Ні. Я ніколи не забуду тебе і ніхто мені крім тебе не потрібен. Не можу жити без тебе, покинеш мене – помру від печалі.
Вони зійшлись у довгому жагучому поцілунку. Потім, так і не приторкнувшись до їжі, роздягаючись на ходу, перейшли до спальні. Зорина віддавала себе всю до останньої краплини, утопаючи у пристрасних обіймах свого коханого. Їй хотілось померти насолоджуючись коханням.
Через деякий час вони лежали в ліжку знесилені, але щасливі. Рістан ніжив її прекрасне тіло, покриваючи його своїми поцілунками. А Зорина раптом з жахом усвідомила, що пройде час і він буде пестити іншу жінку, а вона сохнутиме в монастирі. Та ні, цьому можна зарадити!
– Рістане, ти, дійсно кохаєш мене?
– Так, я готовий віддати життя за тебе, моя любов! – цілуючи кохану, сказав хлопець.
– Я теж готова на все заради тебе!
– Давай втечемо, втечемо туди де ніхто нас не знає і ніхто нас ніколи не розлучить.
– Милий, нема такого місця на землі, – сумно промовила Зорина. – всюди нас знайдуть.
– Без тебе – мені не жити, – тихо проговорив Рістан, пригортаючи її до себе.
– Мені теж, – прошепотіла жінка і раптом розсміялась.
Рістан здивовано поглянув на неї.
– Не будемо сумувати, давай запам'ятаємо один одного веселими, як було раніше. Почекай мене, я зараз.
– Куди ти, Зорина?
– Принесу нам вина.
– Дай я сам, – захотів підвестись юнак.
– Лежи, лежи мій красунчик, я зроблю все сама.
Вона підвелась і вийшла із спальні. Рістан залишився чекати, щасливо мружачись – його кохала така прекрасна жінка, він знайде все-таки спосіб викрасти її і увезти далеко-далеко. В його мріях малювалась картина, як вони тікаючи від погоні скачуть лісистими горами, а потім поселяються на берегу невеликої річки і живуть довго та щасливо.
– Мрійнику мій, тримай келих вина, – пролунав солодкий голосок його коханої.
– Я думаю, як нам втекти звідси, – беручи келих сказав Рістан.
– Я теж про це думала і здається знаю, як це зробити, – примощуючись поряд відповіла Зорина.
– І як?
– Ти готовий віддати життя заради нашого кохання?
– Так, – не вагаючись промовив юнак і труснув своїм золотим волоссям.
– Тоді давай вип'ємо за це, – запропонувала імператриця.
– За наше кохання! – підніс до губ вино молоденький паж, з обожнюванням дивлячись на свою кохану жінку.
– За кохання! – випила вино Зорина.
Вранці, коли вже було доволі пізно, Маліва занепокоїлась і наважилась відкрити двері до покоїв імператриці. Вона побачила на столі незайману вечерю, пройшовши далі нерішуче постукала до спальні і довго чекала на відповідь. Потім Маліва трішки прочинила двері та заглянула в кімнату. На ліжку, в обіймах один одного, лежали Зорина і Рістан. Вони були мертві.
***
Канцлер імперії Ахмантин прокинувся вранці у похмурому настрої, чомусь боліла голова і було якесь погане передчуття. Він, за допомоги слуг, вмився і одягнувся, весь час думаючи про вчорашній прихід магістра Феофана. Розмова була дуже важкою. Феофан отримав лист від Прокла, в якому той повідомив про загибель внука магістра, при спробі замаху на життя принцеси. Анна залишилась живою, а її подруга Феодосія і Редо були вбиті. Він спробував переконати Феофана, що не має відношення до цих вбивств, та той не дуже вірив йому. Ахмантин, котрий вдруге поступився настійному бажанню племінниці прибрати принцесу, тепер дуже жалкував про це, але нічого вже не поробиш. Та ще й Зорина до нестями закохалась у цього юного білявого красунчика, а тепер весь Цареград наповнився чутками про їх стосунки і всі чекають на дії імператора.