Як у тебе вийшло, що батько встав?
– Не робив я цього, – пробурчав Горюн.
– Дивно. Та пора вже давати сигнал, – сказав Ізяслав, виглянув у розчахнуте вікно і кинув свою вовчу шапку з червоною стрічкою на подвір'я.
Відразу пролунав звук бойового рога і десятки воїнів кинулись різати дружинників Ярополка.
***
Болеслав неспішно прогулювався на подвір'ї Посольського двору. Сонце добряче припікало і йому було жарко в його нарядному вбранні. Дався йому цей придворний етикет! Магістр Роман, Прокл та Ізана пішли до мага Мальфара, на їх щастя він був досить відома особистість і їм швидко вказали де він живе. Вони кликали із собою Болеслава, та той не зміг, граф Мефодій щось занедужав і йому довелося залишитись, замість нього виконувати обов'язки посла. Хоча які обов'язки? Ходити по двору і чекати, що князь Ярополк захоче їх вислухати. Та поки що тому не до їх посольства, своїх справ вистачає. Тільки венедійські купці лізуть нахабно із своїми проханнями, ледь відкараскався від них.
Почувся шурхіт, Болеслав насторожився і озирнувся. Із якогось непримітного сарайчику вибрався доволі високий чоловік років сорока, добре вдягнений, але весь у павутині і пилюці. Десь далеко пролунав звук бойового рога.
– Ти хто такий? – поцікавився Болеслав, підійшовши ближче.
– Я – князь Ярополк, – відповів чоловік, торкнувшись свого меча та пильно глянувши в очі рицаря, а потім додав. – Мене переслідують вбивці, мій батько, князь Святослав, помер. А ти хто?
– Я посол із Венедії – шляхетний рицар Болеслав.
– Допоможи мені, рицар Болеслав, добратися до мого терему, там на мене чекають мої дружинники.
Болеславу б замислитись трішки про можливі наслідки, а він же з радістю гукнув своїх рицарів. Вони за хвилину готові були вирушити. Ярополк вже почистив одежу і нетерпляче чекав на них. Та вийти не встигли – на Посольський двір вбігли десятки озброєних воїнів Ізяслава. Ярополк крикнув, що він князь, син Святослава, але ті відразу напали на нього. Зав'язалась битва. Болеслав зі своїми рицарями почав відтісняти нападників із подвір'я, пробиваючись до стайні. Впали перші вбиті. Очі воїнів налились кров'ю і пішов жорстокий бій, не на життя, а на смерть. Із будинку вискочив напіводягнений граф Мефодій і, нічого не розуміючи, спробував розборонити своїм криком, що вони посли Венедії, та ніхто його не чув. Болеслав рубився весело і поклав вже другого противника на землю. Нападники піддались і почали потроху відступати. Але тут їм прийшла підмога у вигляді кількох десятків лучників, вони підняли луки і їх стріли проспівали пісню смерті. Першим, утиканий стрілами, упав бездиханно граф Мефодій, а через десять хвилин вже все подвір'я було вкрито трупами венедійських рицарів, серед яких лежав із стрілою в груддях і князь Ярополк. Тільки рицар Болеслав із останніх сил спробував прорватись, та десятки мечів порубали його.
***
Мальфар кивнув головою і сказав Ізані.
– Ти права, панночка, що вилила цю рідину. Мені відома одна рослина, зовсім безпечна, але її сік змішаний з вином страшна отрута.
– А про кинджал щось відомо? – нетерпляче запитав молодий магістр.
– Тут я не відаю чим вам допомогти. Якщо і з'явився Кинджал Пророків на цій землі, то мені про це нічого не відомо, та я обіцяю про це подумати, можливо щось і спаде на думку. А ну, Романе, дай мені ще раз поглянути на ці піхви.
Роман протягнув магу блискучі піхви від кинджала.
– Так, – промовив Мальфар, вертячи в руках піхви, – що тут у нас. Сяють два камені і вказують напрямок, може, дійсно, хтось поблизу з цим кинджалом. О! Дивіться, засвітився ще один камінець.
– Точно, – збуджено прошептав магістр.
Їх голови схилились над столом, роздивляючись піхви і засяявший третій камінець. Раптом пролунав легкий стукіт у двері і всі, крім мага, здригнулись.
– Це Тобіас – мій учень, – спокійно повідомив Мальфар. – Майша, відчини йому двері.
– Здраствуйте, – сказав, зайшовши до кімнати трохи збуджений Тобіас і обвів здивованим поглядом компанію за столом. Ті відповіли не менш здивованими поглядами.
– Хмм... Здраствуй, Тобіас. А в тебе часом немає якогось кинджалу?
– Є, а що?
– Покажи, будь ласка, – попросив маг.
Його учень здвинув плечима і дістав кинджал, самий що не є звичайний, та й ще видно зроблений у Кийграді. Зітхання розчарування пройшло по кімнаті.
– А що трапилось? – поцікавився Тобіас і поклав кинджал на стіл.
– І більше немає ніякого? – ще раз запитав Мальфар.
– Ні. А що?
– Та нічого. А чого ти такий схвильований? – перевів розмову маг.
– На це є причини, – відповів Тобіас і поглянув на присутніх гостей.
– Та говори, – махнув рукою Мальфар.
– Помер Святослав.
– Ну що ж, це треба було очікувати.
– Його син, князь Ярополк, вбитий, – продовжував той. – Вночі можливі погроми не згодних із Ізяславом городян.
– Дякуємо за гостинність, Мальфар, та нам вже потрібно йти до посольства, – підвівся магістр Роман, а за ним встали Прокл з Ізаною.
– До якого посольства, можу я поцікавитись? – запитав Тобіас у Романа.
– Звісно. До посольства герцога Венедії Вольмира, ми приїхали з ним.
– О це так-так. Тоді, на жаль, маю для вас неприємні новини, – зітхнув Тобіас. – Немає більше вашого посольства, всіх убили дружинники Ізяслава.
– Як!? Не може бути!? Ти щось плутаєш.
– Вибачте, але це правда. Князь Ярополк утік у ваше посольство і венедійські рицарі його захищали. Об'явлено – князь Ярополк зрадив Святослава і отруїв його, бувши у зговорі з Венедією.
– Маячня якась, – сказав Роман, направляючись до дверей.
– Постій, я правду кажу. Вас розшукують, якщо спіймають стратять.
– Це точно, Тобіас? – перепитав Мальфар.
– Присягаюсь. Я не знаю хто ваші гості, але венедійців князь Ізяслав наказав всіх вбивати.
– Зачекай, Роман, присядь знову. Та й ви сідайте, Прокл і панночка. А ти, Тобіас, детальніше розкажи про все, що ти знаєш, – підняв застерігаючи руку Мальфар.
Магістр нерішуче поглянув на Прокла. Той, не вагаючись, знову сів на стілець, за ним сіла й Ізана. Роман розвів руками і теж присів.
– Майша, принеси келих для Тобіаса.
Старий хазар приніс келих і власноручно налив в нього вина. Всі нетерпляче чекали. Тобіас підсів до столу і, трохи відпивши вина, почав.
– Багато людей бачило, як Ярополк прибіг на Посольський двір, де його чекав барвисто одягнутий рицар...
– Це Болеслав, – вихопилось у Ізани.
– Не знаю, як його звати, та коли прийшли дружинники Ізяслава, він наказав своїм людям захищати Ярополка. Вони бились хоробро, але дружинників було набагато більше, а потім з'явились лучники і перестріляли їх. Тепер повсюди шукають венедійських лазутчиків...
В цю мить знову загрюкали у двері.
32
Невелика камінна фортеця прилаштувалась на скелі, що нависала над берегом моря. До неї вела єдина вузька дорога і кілька десятків воїнів могли боронити її від більш численних нападників. Цю фортецю, відомою ще під назвою "Орлине гніздо", збудував далекий пращур нинішнього імператора Цезарії Василя II – славнозвісний імператор Клавдій I, а його внук удосконалив її. Останнім часом це було самим улюбленим місцем відпочинку Василя II. Особливо йому подобалась печера, розташована під фортецею, до якої вели сходи на глибину двадцяти сажень. У тій печері, облаштованій онуком Клавдія I, текло кілька джерел із прісною водою але саме дивовижне, що одне із них було гарячим. Його відвели до мармурового басейну і там завжди була тепла і цілюща вода. Пробили ще вузьке віконце і під вечір сонячні промені проникали у цю купальню. Вже у старому віці Василь II дуже полюбляв плавати у цьому басейні.
Ось і тепер імператор насолоджувався купанням у теплій воді та думав над листом Великого магістра Константана, його близького друга. Він його отримав відразу після повернення із морської подорожі, де провів майже два тижні разом зі своїм сином. Причин не довіряти цьому листу у нього не було, як і до тих злодіянь, що приписувалися імператриці. Василь II правив величезною імперією більше двадцяти років і мав великий досвід та й маркіз Торіллі, цей хитрий латинянин, голова таємної канцелярії, недаремно чималі гроші отримує. Ще півтора роки тому імператор дізнався, що герцога Мирослава і його старшого сина Розмира, а також барона Шрауба, віконта Корвада і сина багатого цареградського купця Бовані, вбили германські найманці за наказом Зорини і при активній допомозі її дядька Ахмантина. Він тоді дуже розлютився і ледь не засадив її в монастир, та потім добре подумавши вирішив, що за ради рідного сина, нічого не буде робити і наказав Торіллі знищити всі документи. Василь II зрозумів, що Зорина зробила це зі страху за майбутнє їх сина, який мав унаслідувати трон, але він так і не відважився на відверту розмову з нею. А ще не зміг перебороти свою огиду до імператриці, все здавалося йому, що обіймає гнучке і звабне тіло змії, тому все рідше і рідше заходив до спальні своєї дружини.
Василь II занурився у воду і перевернувся на спину, поглянув на свого старого слугу Тадеша, який сидячи на стільчаку під масляною лампою читав книгу.