– Бачу скаче до нас підмога.
– Хто це були? Татарва? – запитав Ярослав і обережно виглянув із кімнати, там вже нікого не було, тільки лежав мертвяк зі стрілою в оці.
– Схоже, – відповів гном і переступивши через труп ворога, перевернув його. – Так це татарва. Біс його забери! А мій однорукий все-таки утік.
Дарина вже знову клопоталась побіля свого діда. Почало потрохи світлішати і було видно, як старий воєвода посміхався, йому було радісно, що останні хвилини життя він провів в битві.
– Дарино, візьми цей оберіг, він в нашому роді вже багато століть. Хай він принесе тобі щастя, – промовив воєвода, важко дихаючи, і вклав у дівочі долоні невеликий позолочений ріг на срібнім ланцюжку. – Пробач мені, що не зможу довести тебе до Кийграда. Тримайся Дартаза, він допоможе тобі.
Добриня міцно стиснув руку онуки і тихо помер. Дарина голосно розревілась. Ярослав присів поруч і обійняв дівчину за плечі.
***
Загін татарви мчав лісовою дорогою. Їх залишилось десятеро. Ярій притискував обрубок правої руки до себе і його губи зло кривились.
– Ми ще повернемось і помстимось! – прокричав його наставник Кулак.
– Так. Я вернусь! – люто блиснув очима князь.
31
Мальфар прокинувся вранці у дуже гарному настрої. Вчора повернувся до Кийграда купець Нестор і він вечором поспішив відвідати його. Після взаємних привітань і короткої розмови, Нестор нарешті вручив довгоочікуваний пакунок. Мальфар обережно розгорнув пакунок і побачив темно-червоний посох Мухамтина. Це справді був він – посох легендарного мага Мухамтина. Купець аж сяяв від задоволення, дивлячись, що зміг порадувати свого старого друга. Мальфар, ще трохи побув у Нестора, а потім, відмовившись від вечері, відправився додому, добре, що жив неподалік від дома купця. Вдома він, майже, всю ніч вивчав посох, листав старовинні фоліанти магічних книг. У посоху Мухамтина, ще жевріла магічна сила, правда, невелика і все-таки вона існувала. Ну що ж, знову час збиратись в дорогу – спочатку до Хазарії, а потім морем в Персидію, а там вже поруч Тайбетські гори.
Мальфар зійшов вниз, Майша вже зранку клопотався на кухні. Сьогодні навідається Тобіас і він, після прощальної вечері, відпустить з ним старого хазара. А жаль, такий добрий кухар.
Поснідавши, маг піднявся наверх і почав знову потрохи пакувати валізи. Несподівано перед самим обідом до нього завітали гості. Коли Мальфар зійшов до них, він побачив перед собою двох чоловіків і одну молоду жінку. Вони вклонились йому, він теж схилив голову. Один із чоловіків, ще зовсім молодий, видно був рицарем ордена Зірки, другий же сорокарічний, в темно-зеленому камзолі, схожий був на якогось шукача пригод, а молода чорнява дівчина в барвистій сукні, скоріше за все була танцюристкою. Все це швидко промайнуло в нього в голові, доки він запрошував їх пройти до світлиці.
– Чим завдячую вашому візиту, – поцікавився Мальфар, коли всі розмістились навколо стола.
– Дозвольте відрекомендуватись, я магістр ордена Зірки Роман, цей чоловік граф Сент-Бруно, більш відомий, як Прокл, а молода пані – Ізана, танцюристка і... довірена особа принцеси Анни.
– Хмм... Колоритна у вас компанія. І звідкіля ви приїхали?
– Ми приїхали з герцогства Венедії, разом із посольством герцога Вольмира до Великого князя Святослава.
– Зрозуміло. Як поживає Вольмир?
– Добре. Збирається незабаром одружитись.
– Це мені відомо – з дочкою Святослава.
– Ні, з принцесою Анною – дочкою імператора Цезарії Василя II.
– Оце так! – здивувався маг.
Тут зайшов Майша і на великому підносі приніс кілька тарілок із легкою закускою, срібні келихи і глечик з вином.
– Пригощайтесь, – сказав Мальфар і власноручно розлив по келихам червоне вино.
– Дякуємо, – сказав Роман, інші поки відмовчувались.
Вони трішки випили і закусили. Мальфар відкинувся на спинку крісла і приготувався слухати, гості його заінтригували.
– Не знаю навіть, із чого почати. Спочатку хочу передати вам привітання від герцога Вольмира і його лист, – сказав Роман і, діставши лист, передав його магу.
– Спасибі, – промовив Мальфар, беручи лист. – Бачу, Вольмир ще пам'ятає мене. Це приємно.
– А так же привітання від Великого магістра ордена Константана, – продовжував магістр. – На жаль він був хворий, коли ми від'їжджали з Венедії.
– А що з ним?
– Нічого страшного, він вже одужує.
– Дякую, за привітання. Та ви ж завітали не тільки для цього, – поцікавився маг.
– Так. Ми прийшли до вас за допомогою.
– І чим я можу вам допомогти?
– Бачите, вся річ у Кинджалі Пророків.
– Он як? – здивовано здійнялись сиві брові Мальфара. – Тоді розповідайте все по порядку.
Він вмостився зручніше, розповідь гостей мала бути дуже цікавою і маг не помилився.
***
Ярополк, вигнавши лікарів, самотньо сидів біля ложа свого тяжкохворого батька. Ці кляті лікарі тільки розводили руками і відводили очі, судячи по всьому, князю Святославу залишилось жити зовсім небагато. Вже третій день він не приходив у свідомість і весь час марив. Ярополк вже зрозумів, що втримати великокняжий престол йому буде важко, його брат Ізяслав спить і бачить себе на цьому престолі. Та він очікував на підтримку Святославових дружинників, на допомогу його воєвод, а ті раптом зайняли нічийну сторону, вирішивши не втручатись у чвари синів Святослава. І тепер Ярополк не знав, що робити. Виїхати з Кийграда він не міг, бо поки хворий батько треба було його заміщати в державних справах. Особиста дружина Ярополка була малочисленою, городяни не дуже його полюбляли, лише купці ставились до нього добре, та вони, як завжди, вичікували.
Князь зітхнув і підвівся, пройшовся по опочивальні Великого князя Русинії. Дивна річ, його батько такий великий правитель, має багато дітей та онуків, а помирає майже самотній. До речі, де його улюблена донька – Дарина? Невже і тут встиг напакостити Ізяслав? Він похитав головою, треба вечором наказати його дружинникам зайняти великокняжий терем, якщо потрібно то і силою, хай тоді покаже своє істинне обличчя Щербань.
Тут почувся якийсь шум і до кімнати зазирнув його вірний дружинник Драч.
– Прибув ваш брат – князь Ізяслав, – повідомив він дещо занепокоєно. – З ним і старійшина волхвів Горюн.
– Проси. Посиль охорону, – наказав Ярополк.
– Добре, – зітхнув Драч і подумки вилаявся. Як тут посилиш, якщо маєш всього десяток, а з Ізяславом – сотня дружинників!? Та промовчав і щез за дверима.
Ярополк знову присів біля батькового ложа, розмова буде важкою. Загрюкали чоботи по дерев'яному полу і почулась легка перепалка, та потім все стихло і двері відчинились. До кімнати зайшов Ізяслав в яскраво-червоній одежі з вовчою шапкою на голові, за ним слідом волхв Горюн, як завжди одягнутий в білий балахон і обвішаний зв'язками амулетів.
– Здраствуй, брате, – привітався Ізяслав
– Здраствуй, – відповів Ярополк і підвівся.
Ізяслав пройшов до ліжка батька, схилився над ним, поправив йому подушку.
– Як він?
– Погано. Не приходить в себе, марить, – промовив старший брат і відійшов від ліжка.
– Балакають, що потравили Великого князя, – підвів очі на Ярополка Ізяслав.
– Брешуть. Лікарі кажуть – хвороба.
– А може порча, – втрутився волхв Горюн. – Дай-но я погляну.
Він підійшов до Святослава і поклав руку йому на чоло, заплющив очі. Постояв хвилину. Брати з цікавістю спостерігали за ним. Волхв відкрив очі і прибрав руку, потім поглянув на Ярополка.
– Порча із потравою, – сказав він гнівно.
– Не дури, – скривився Ярополк. – Тут нема глядачів.
– Правду кажу. Ти злигався зі священиками чужинського бога, а вони погубили Святослава.
– Ти з глузду з'їхав, старий відьмак, – розгнівався Ярополк.
Та Горюн підняв вказівний палець і продовжував.
– Ти запродав віру наших батьків і став вклонятись прийшлим богам.
– Не дурій, – насупився Ярополк, – а то звелю викинути тебе геть.
Та побачивши, як Ізяслав поклав руку на меч і напружився, він зрозумів, що його провокують на свару і зробив крок назад, до стінної шафи. Треба було відступати, не дозволити молодшому брату так просто вбити його. Аж раптом князь Святослав застогнав, сів на ліжку, відкрив очі і спробував підняти руку.
– Ти... будь...– прохрипів він, вказавши пальцем на Ярополка.
Потім знесилено впав і затих. Ізяслав схилився над ним.
– Помер мій батько. Ти його вбив, Ярополк! Він вказав на тебе!
Він вихопив меча, та Ярополк штовхнув на нього волхва, а сам швидко відкривши шафу, зник в ньому.
– Там підземний хід! – заволав, бризкаючи слиною, Горюн. – Він веде на Посольський двір, треба встигнути його перехопити.
– Не хвилюйся, там його чекають, – посміхнувся зловтішно Ізяслав і, сховавши меч, підпер шафу лавкою. – Чи ти подумав, що я справді власноручно вб'ю свого брата?
– Так ти, все спланував, – оторопів волхв.
– Ну і ти мені допоміг.