Кинджал Пророків

Геннадій Акуленко

Сторінка 42 з 61

– Бачу скаче до нас підмога.

–     Хто це були? Татарва? – запитав Ярослав і обережно виглянув із кімнати, там вже нікого не було, тільки лежав мертвяк зі стрілою в оці.

–     Схоже, – відповів гном і переступивши через труп ворога, перевернув його. – Так це татарва. Біс його забери! А мій однорукий все-таки утік.

Дарина вже знову клопоталась побіля свого діда. Почало потрохи світлішати і було видно, як старий воєвода посміхався, йому було радісно, що останні хвилини життя він провів в битві.

–     Дарино, візьми цей оберіг, він в нашому роді вже багато століть. Хай він принесе тобі щастя, – промовив воєвода, важко дихаючи, і вклав у дівочі долоні невеликий позолочений ріг на срібнім ланцюжку. – Пробач мені, що не зможу довести тебе до Кийграда. Тримайся Дартаза, він допоможе тобі.

Добриня міцно стиснув руку онуки і тихо помер. Дарина голосно розревілась. Ярослав присів поруч і обійняв дівчину за плечі.

 

***

Загін татарви мчав лісовою дорогою. Їх залишилось десятеро. Ярій притискував обрубок правої руки до себе і його губи зло кривились.

–     Ми ще повернемось і помстимось! – прокричав його наставник Кулак.

–     Так. Я вернусь! – люто блиснув очима князь.

 

 

31

 

Мальфар прокинувся вранці у дуже гарному настрої. Вчора повернувся до Кийграда купець Нестор і він вечором поспішив відвідати його. Після взаємних привітань і короткої розмови, Нестор нарешті вручив довгоочікуваний пакунок. Мальфар обережно розгорнув пакунок і побачив темно-червоний посох Мухамтина. Це справді був він – посох легендарного мага Мухамтина. Купець аж сяяв від задоволення, дивлячись, що зміг порадувати свого старого друга. Мальфар, ще трохи побув у Нестора, а потім, відмовившись від вечері, відправився додому, добре, що жив неподалік від дома купця. Вдома він, майже, всю ніч вивчав посох, листав старовинні фоліанти магічних книг. У посоху Мухамтина, ще жевріла магічна сила, правда, невелика і все-таки вона існувала. Ну що ж, знову час збиратись в дорогу – спочатку до Хазарії, а потім морем в Персидію, а там вже поруч Тайбетські гори.

Мальфар зійшов вниз, Майша вже зранку клопотався на кухні. Сьогодні навідається Тобіас і він, після прощальної вечері, відпустить з ним старого хазара. А жаль, такий добрий кухар.

Поснідавши, маг піднявся наверх і почав знову потрохи пакувати валізи. Несподівано перед самим обідом до нього завітали гості. Коли Мальфар зійшов до них, він побачив перед собою двох чоловіків і одну молоду жінку. Вони вклонились йому, він теж схилив голову. Один із чоловіків, ще зовсім молодий, видно був рицарем ордена Зірки, другий же сорокарічний, в темно-зеленому камзолі, схожий був на якогось шукача пригод, а молода чорнява дівчина в барвистій сукні, скоріше за все була танцюристкою. Все це швидко промайнуло в нього в голові, доки він запрошував їх пройти до світлиці.

–     Чим завдячую вашому візиту, – поцікавився Мальфар, коли всі розмістились навколо стола.

–     Дозвольте відрекомендуватись, я магістр ордена Зірки Роман, цей чоловік граф Сент-Бруно, більш відомий, як Прокл, а молода пані – Ізана, танцюристка і... довірена особа принцеси Анни.

–     Хмм... Колоритна у вас компанія. І звідкіля ви приїхали?

–     Ми приїхали з герцогства Венедії, разом із посольством герцога Вольмира до Великого князя Святослава.

–     Зрозуміло. Як поживає Вольмир?

–     Добре. Збирається незабаром одружитись.

–     Це мені відомо – з дочкою Святослава.

–     Ні, з принцесою Анною – дочкою імператора Цезарії Василя II.

–     Оце так! – здивувався маг.   

Тут зайшов Майша і на великому підносі приніс кілька тарілок із легкою закускою, срібні келихи і глечик з вином.

–     Пригощайтесь, – сказав Мальфар і власноручно розлив по келихам червоне вино.

–     Дякуємо, – сказав Роман, інші поки відмовчувались.    

Вони трішки випили і закусили. Мальфар відкинувся на спинку крісла і приготувався слухати, гості його заінтригували.

–     Не знаю навіть, із чого почати. Спочатку хочу передати вам привітання від герцога Вольмира і його лист, – сказав Роман і, діставши лист, передав його магу.

–     Спасибі, – промовив Мальфар, беручи лист. – Бачу, Вольмир ще пам'ятає мене. Це приємно.

–     А так же привітання від Великого магістра ордена Константана, – продовжував магістр. – На жаль він був хворий, коли ми від'їжджали з Венедії.

–     А що з ним?

–     Нічого страшного, він вже одужує.

–     Дякую, за привітання. Та ви ж завітали не тільки для цього, – поцікавився маг.

–     Так. Ми прийшли до вас за допомогою.

–     І чим я можу вам допомогти?

–     Бачите, вся річ у Кинджалі Пророків.

–     Он як? – здивовано здійнялись сиві брові Мальфара. – Тоді розповідайте все по порядку.

Він вмостився зручніше, розповідь гостей мала бути дуже цікавою і маг не помилився.

 

***

Ярополк, вигнавши лікарів, самотньо сидів біля ложа свого тяжкохворого батька. Ці кляті лікарі тільки розводили руками і відводили очі, судячи по всьому, князю Святославу залишилось жити зовсім небагато. Вже третій день він не приходив у свідомість і весь час марив. Ярополк вже зрозумів, що втримати великокняжий престол йому буде важко, його брат Ізяслав спить і бачить себе на цьому престолі. Та він очікував на підтримку Святославових дружинників, на допомогу його воєвод, а ті раптом зайняли нічийну сторону, вирішивши не втручатись у чвари синів Святослава. І тепер Ярополк не знав, що робити. Виїхати з Кийграда він не міг, бо поки хворий батько треба було його заміщати в державних справах. Особиста дружина Ярополка була малочисленою, городяни не дуже його полюбляли, лише купці ставились до нього добре, та вони, як завжди, вичікували.

Князь зітхнув і підвівся, пройшовся по опочивальні Великого князя Русинії. Дивна річ, його батько такий великий правитель, має багато дітей та онуків, а помирає майже самотній. До речі, де його улюблена донька – Дарина? Невже і тут встиг напакостити Ізяслав? Він похитав головою, треба вечором наказати його дружинникам зайняти великокняжий терем, якщо потрібно то і силою, хай тоді покаже своє істинне обличчя Щербань.

Тут почувся якийсь шум і до кімнати зазирнув його вірний дружинник Драч.

–     Прибув ваш брат – князь Ізяслав, – повідомив він дещо занепокоєно. – З ним і старійшина волхвів Горюн.

–     Проси. Посиль охорону, – наказав Ярополк.

–     Добре, – зітхнув Драч і подумки вилаявся. Як тут посилиш, якщо маєш всього десяток, а з Ізяславом – сотня дружинників!? Та промовчав і щез за дверима.

Ярополк знову присів біля батькового ложа, розмова буде важкою. Загрюкали чоботи по дерев'яному полу і почулась легка перепалка, та потім все стихло і двері відчинились. До кімнати зайшов Ізяслав в яскраво-червоній одежі з вовчою шапкою на голові, за ним слідом волхв Горюн, як завжди одягнутий в білий балахон і обвішаний зв'язками амулетів.

–     Здраствуй, брате, – привітався Ізяслав

–     Здраствуй, – відповів Ярополк і підвівся.

Ізяслав пройшов до ліжка батька, схилився над ним, поправив йому подушку.

–     Як він?

–     Погано. Не приходить в себе, марить, – промовив старший брат і відійшов від ліжка.

–     Балакають, що потравили Великого князя, – підвів очі на Ярополка Ізяслав.

–     Брешуть. Лікарі кажуть – хвороба.

–     А може порча, – втрутився волхв Горюн. – Дай-но я погляну.

Він підійшов до Святослава і поклав руку йому на чоло, заплющив очі. Постояв хвилину. Брати з цікавістю спостерігали за ним. Волхв відкрив очі і прибрав руку, потім поглянув на Ярополка.

–     Порча із потравою, – сказав він гнівно.

–     Не дури, – скривився Ярополк. – Тут нема глядачів.

–     Правду кажу. Ти злигався зі священиками чужинського бога, а вони погубили Святослава.

–     Ти з глузду з'їхав, старий відьмак, – розгнівався Ярополк.

Та Горюн підняв вказівний палець і продовжував.

–     Ти запродав віру наших батьків і став вклонятись прийшлим богам.

–     Не дурій, – насупився Ярополк, – а то звелю викинути тебе геть.

Та побачивши, як Ізяслав поклав руку на меч і напружився, він зрозумів, що його провокують на свару і зробив крок назад, до стінної шафи. Треба було відступати, не дозволити молодшому брату так просто вбити його. Аж раптом князь Святослав застогнав, сів на ліжку, відкрив очі і спробував підняти руку.

–     Ти... будь...– прохрипів він, вказавши пальцем на Ярополка.

Потім знесилено впав і затих. Ізяслав схилився над ним.

–     Помер мій батько. Ти його вбив, Ярополк! Він вказав на тебе!

Він вихопив меча, та Ярополк штовхнув на нього волхва, а сам швидко відкривши шафу, зник в ньому.

–     Там підземний хід! – заволав, бризкаючи слиною, Горюн. – Він веде на Посольський двір, треба встигнути його перехопити.

–     Не хвилюйся, там його чекають, – посміхнувся зловтішно Ізяслав і, сховавши меч, підпер шафу лавкою. – Чи ти подумав, що я справді власноручно вб'ю свого брата?

–     Так ти, все спланував, – оторопів волхв.

–     Ну і ти мені допоміг.

39 40 41 42 43 44 45