Потім Болеслав не витримав.
– Графе, а чому вас називають Проклятим Крадієм?
– Ось вона молодість, – усміхнувся Прокл. – Питання прямо в лоб. Я тобі скажу так, свого часу я повернув одну нашу церковну реліквію, забравши її від язичників, а вони за те мене прокляли.
– І прокляття діє?
– Так. Перед від'їздом я поховав свого сина.
– Пробачте, будь ласка, – знітився Болеслав.
– Нічого, всі ми були молоді і нестримні.
– Та ти і зараз не старий, – не втрималась Ізана. – Хорониш себе за живо, збудував навколо себе камінний мур і нікого не підпускаєш.
Болеслав, не знаючи, що робити, ніяково посміхнувся і направив коня вперед до голови посольства.
– Ізана, я прошу тебе, не починай все спочатку. Давай залишимось друзями, я люблю тебе але тільки, як доньку.
– Не розумію, чого ти боїшся і для чого ти обманюєш себе, – з гіркотою сказала Ізана і, пришпорив кобилу, поскакала вслід за Болеславом.
Прокл тяжко зітхнув, із сумом провівши її поглядом.
30
Ярослав з Дариною скакали на своїх конях по різні боки від коня воєводи, страхуючи того від падіння. Коні бігли легкою ходою, щоб менше трусити пораненого Добриню. Той бурчав, казав, що почуває себе добре і не впаде, хоч його бліде обличчя і покусані губи говорили зовсім про інше, видно тяжка рана в животі не стерпімо боліла. Дарина дуже хвилювалась за діда, вона ледь не плакала, дивлячись на перекошене від болі обличчя Добрині. До Боброва ще їхати кілька годин і вона не була впевнена, що старий воєвода витримає скачку. Та треба поспішати, хоча рану на животі щільно перев'язали, але терміново потрібен був лікар чи знахар.
Через деякий час їх догнав Дартаз, який забрав у лісі їх з Ярославом речі і гукнув пса, що їх охороняв. Тепер собака біг поряд із вершниками і підозріло поглядав на нових супутників, на його чорній морді явно читалось здивування. Барт відчував, що дещо пропустив, але не міг втямити що.
– Як, воєвода, себе почуваєш? – гукнув до Добрині Дартаз, відтіснивши від нього коня Ярослава.
– Спасибі. Добре, – скривив губи у посмішці воєвода.
– Ти тримайся, залишилось зовсім небагато, а в Боброві є знахарка Леська, вона тебе швидко на ноги поставить.
Ярослав трохи притримав коня, а потім направив його поруч із Дариною. Захотілось ближче познайомитись із дочкою Святослава, до речі, дуже привабливої дівчини, та спитати про деякі речі.
– Цей, височенний хлопець, він хто тобі? – запитав Добриня у гнома.
– Можна сказати – брат.
– Брат? – недовірливо хмикнув воєвода.
– А що тут такого, – вдавано обурився Дартаз. – Мій дядько мав жінку славенку і в них народився син, ну вдався більше в матір.
– Так, дійсно, шкіра в нього досить темна, навіть темніша чим у тебе, – погодився Добриня і тут же закашлявся.
– Давай, краще поговоримо пізніше, – сказав гном. – Побережи сили.
– Якщо зі мною щось трапиться, – крізь кашель, прохрипів воєвода до нього, – пригляди за Дариною.
– Добре, – кивнув Дартаз.
Дарина занепокоєно поглянула на діда, той вже переборов кашель і мовчки сидів у сідлі, міцно стиснувши зуби.
– Дарино, а що трапилось? Чому воїни тебе не послухали, ти ж дочка їхнього князя? І що це за чоловік у ведмежій шкурі? – нарешті наважився запитати Ярослав дівчину, під'їхавши ближче.
– Ого! Скільки питань, – поглянула на хлопця Дарина, той їй ніяково посміхнувся. – Їх послав мій брат Ізяслав, він хоче женитись на мені.
– Так він же твій брат? – здивувався Ярослав. – Хіба так можна?
– Брат він лише по батьку. А цей у ведмежій шкурі – волхв із братства Ведмедя.
– Зрозуміло, – сказав хлопець, хоч нічого і не зрозумів.
– Мій батько тяжко хворий і я спішу до нього. Після смерті батька старший брат Ярополк повинен сісти на великокняжий престол, а Ізяслав сам не проти зайняти його, – пояснила дівчина.
– А ти тут до чого? – поцікавився Ярослав.
– В мене є наречений, герцог Венедійський, і треба встигнути від'їхати до нього, доки батько живий, бо почнуться чвари між братами і я залишусь тут.
– Ага, ось як виходить, – чомусь засмутився хлопець і замовк.
Так, майже не розмовляючи, скакали до самого Боброва. Вже сонце сховалось за лісом і почало потрохи темніти, коли вони під'їхали до терема Лисюка на краю Боброва. Як тільки вершники доїхали до воріт, ті розчинились, охоронці за дерев'яним частоколом упізнали Дартаза, котрий кілька місяців жив у Боброві і товаришував із їх хазяїном. Добриня, в'їхавши на подвір'я, втратив свідомість і почав сповзати із коня, та Ярослав, сплигнувши на землю, встиг його підхопити. Із терема вийшла товстелезна жінка у строкатій спідниці, мати Лисюка, і, сплеснувши руками, заходилась побіля пораненого воєводи. За її наказом, дворові хлопці віднесли Добриню до кімнати на другому поверсі і вона тут же послала за бабкою Леською, місцевою знахаркою, а так же веліла нагріти воду. Дарина вся в сльозах залишилась поряд із дідом.
Ярослав і Дартаз вийшли на подвір'я. Коней їх вже розсідлали і завели у стайню. Чорний пес, який розгублено стирчав посеред подвір'я, побачивши знову гнома, підбіг до нього, той його попестив і відвів до псарні, посадив у пусту загорожу і велів сидіти тихо. Робочий люд почав його розпитувати, що трапилось з ними. Він, як раніше домовились, сказав, що на них напала татарва і їм ледь вдалося втекти. Охоронці, почувши це, посуворішали і знову забрались на дерев'яний частокіл, що стояв навколо подвір'я. Ярослав вловив на собі зацікавлені і здивовані погляди челяді, вони ще не бачили такого здоровенного хлопця, ще й такого засмаглого. Тим більше одягнутого в перероблену кольчугу, яка трохи мішкувато сиділа на ньому і з величезним мечем за спиною. Та й на голові у парубка була якась чудернацька стара хутряна шапка із під якої вибивалось довге чорне волосся. Гном голосно сказав, що він його двоюрідний брат і нічого на нього витріщувати свої очі. Кілька дівиць у білих полотняних сорочках стояли на ганку, вони голосно приснули і розсміялись, щось сказавши один одному. Хлопець, який не звик до такої уваги, не знав куди себе подіти. На щастя незабаром з'явився господар і всі швидко розійшлись по своїм справам. Поздоровкавшись, Лисюк відізвав у сторону Дартаза і уважно його вислухав. Це був невеликого зросту, дещо товстуватий, чолов'яга, з маленькими пронизливими очами, голова його була майже лиса. Одягнутий, як на думку Ярослава, дещо претензійно, у вишиту білу сорочку заправлену у червоні штани, в чорних ялових чоботях та ще підперезаний шовковим поясом. Вислухавши Дартаза, він підійшов до хлопця і окинувши його поглядом сказав.
– Хлопче, мені приємно бачити сина Бартаза, ти і справді схожий на нього, хіба що вимахав величеньким. Ну нічого, я мислю, що ми підберемо тобі кращу одежу, як і личить синові такої поважної людини.
– Дякую.
– Зараз велю натопити баню для вас і приготувати добру вечерю, – звернувся Лисюк до Дартаза. – За доброю чаркою розкажете всі подробиці своєї пригоди. Проходьте в дім.
Він розвернувся, піднявся на ганок і зайшов до терему.
– Не звертай уваги, – похлопав по спині хлопця гном. – Він завжди такий, безцеремонний, а так зовсім не поганий чоловік.
– Та мені то що, – пробурмотів Ярослав, помітивши дівоче обличчя все обсипане ластовинням, яке визирнуло із відчинених дверей.
– Нічого, не тушуйся, все гаразд. Пішли до хати.
На ганок вискочила гарненька дівчина і ніяковіло залопотіла, запрошуючи пройти з нею до терему. Та тільки вони піднялись до неї, як відчинились ворота і на подвір'я в'їхала на рудому коні худорлява літня жінка.
– Ось і Леська, – посміхаючись промовив Дартаз.
Жінка зіскочила з коня, тримаючи в руці торбину, і віддала повіддя прибігшому малому хлопчику, а потім швидко піднялась до них. Дівчина, ще більше зніяковіла і, широко відчинивши двері, чекала доки гості зайдуть до терему.
– Здоров, Дартаз, – привіталась Леська. – Де тут у нас поранений?
– На верху, – сказав гном, чомусь ніяково пригладивши бороду.
– Добре, тоді я піду. А це що за юнак?
– Мій двоюрідний брат – Ярослав.
Юнак злегка вклонився милій жінці. У тої здивовано піднялись чорні брови, вона кинула зацікавлений погляд на Ярослава, та нічого не сказавши, пішла за дівчиною до пораненого воєводи. Гном прослідував за нею, а за ним поспішив і хлопець.
***
Ніч стояла зоряна, але місяць вже сховався за обрій. З десяток вершників під'їхали на край лісу і спішились.
– Ну що, княжич, не передумав? – прошепотів Кулак на вухо Ярію.
– Ні, – мотнув головою молодий князь.
– Тоді діємо, як домовились. Тільки дочекаємось світанку, що б не наполохати їх.
– Добре. Треба трохи перепочити. Де Сапрон?
– Тут я.
– Готуйся, переодягнись в щось інше, порви одежу. Пам'ятаєш, що треба сказати.
– Так.
Кривий із кіньми відійшов подалі в ліс і став чекати.